70. В.Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім'ї. Книги "Батьківська педагогіка". "Серце віддаю дітям"

Центральною у педагогічній системі В.О.Сухомлинського є ідея гармонійно розвиненої особистості. Незадовго до відходу у небуття вчений підготував доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт під назвою "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості, де вчений розкриває складники всебічного розвитку особистості учня у період його навчання. За традиційного підходу до компонентів всебічного розвитку вчений, разом з тим, по-новому окреслює власне розуміння змісту виховання та шляхів його реалізації.

У розвитку особистості першорядного значення він надавав розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні людина. Невігласи небезпечні для суспільства, незалежно від того, освічені вони чи ні. Невіглас не може бути щасливим сам і завдає нещастя іншим. Той, хто вийшов зі стін школи, може чогось і не знати, але він має бути розумною людиною. Розумова вихованість, на думку Сухомлинського, нерівнозначна обсягу набутих знань: "Уся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини".

Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання - у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах.

У "Батьківській педагогіці" вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.

71. Послідовники в. Сухомлинського (о.Захаренко, ш.Амонашвілі і ін.)

Авторська школа Олександра Захаренка (1937-2002) виростала з суспільно-педагогічних, соціальних процесів, які сформувалися наприкінці ХХ століття, коли все відчутніші стагнаційні процеси у суспільстві й освіті інтенсифікували й розширили пошуки вчителів у контексті культурологічної, дитиноцентрованої парадигми. Саме в межах цієї останньої й розгорталась авторська школа О.Захаренка, яку можна розглядати вструктурі руху "педагогіки співробітництва", але разом з тим з притаманними лише їй характеристики. Працюючи на зламі епох, на перетині доби – доби радянської й доби незалежності – О. Захаренко розширив загальні цілі виховання всебічно розвиненої особистості свідомого громадянина незалежної держави на особистісний рівень, сформульований О. Захаренком як "педагогіка конкретної мети", що втілювалася в багатоцільовій, множинній інтелектуальній особистісній і колективній діяльності школярів, педагогів, батьків, жителів села.Ціннісними засадами діяльності авторської школи Захаренка були любов до дітей, патріотизм (історична пам'ять), національна свідомість, фізичне здоров'я, максимальне розширення спеціально організованого виховуючого середовища, культуротворчість, естетизація оточення. Особливо цікавим й привабливим є технологічне забезпечення педагогічних впливів, яке полягало у розробці й реалізації спеціальних програм (проектів) спільної діяльності дітей і дорослих: зведення навчально-спортивного комплексу, спорудження культурно-музейного центру (обсерваторія, планетарій), дендропарку, створення музею історії села з меморіальним ансамблем ("Криниця совісті"), організація радіо та телепередач, випуск багатотиражної газети "Дівочі гори", створення "Енциклопедії шкільного роду" і т. ін.О. Захаренко створив педагогічну концепцію, школу, що спиралась на гуманістичні та культурно-історичні засади, де ці останні представлені у конкретизованому вигляді й спрямовані на послідовне засвоєння історико-культурного надбання у регіональному, національному та загальнолюдському вимірах.Технологічні підходи О. Захаренка відповідають проектному та модельному підходам до організації навчально-виховної діяльності, виходячи за межі класу, школи, формуючи у дітей здатність самостійної вибудови світобачення й світосприйняття 

Система виховання та навчання за Ш. Амонашвілі – це "педагогіка цілісного життя дітей та дорослих", яка будується на началах гуманності й віри в дитину, вихованні творчістю і співпрацею педагогів із дітьми, де в якості педагогів розуміються також батьки. Щодо батьків, то в межах гуманної педагогіки їм потрібно зрозуміти – дитина не є їх власністю, вона скоріше гість, якого вони самі запросили. Якщо на дитину покладаються великі надії, то вони потребують і великої педагогіки. Не можна казати: "На виховання в мене немає часу", так само як не можна вважати гуманізм синонімом безперервного потакання, вседозвілля й безконтрольності. Гуманна педагогіка є педагогікою дисципліни, любов до дитини не може шкодити їй. Метою статті є аналіз концепції гуманної педагогіки Ш. Амонашвілі та виявлення місця й ролі толерантності в ній. Відповідаючи на питання про зміст поняття "гуманна педагогіка", сам Ш. Амонашвілі каже: "Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погоджується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, високо духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва.Амонашвілі Ш.О. постійно підкреслює й той безперечний факт, що головні принципи гуманної педагогіки придумав не він, вони − квінтесенція всього найкращого у світовому педагогічному надбанні. Отже, Ш. Амонашвілі проводить певну межу між поняттями "класична" і "традиційна" педагогіка. Це підтверджує єдність педагогічної, духовної та взагалі культуротворчої діяльності як різних боків єдиного процесу духовного удосконалення людства, який не підлягає ґрунтовному поділу на галузі й сфери, що спостерігається в наші часи.