52.Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність і.Огієнка (після 1917р.)

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова" (1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918), "Українські шкільні мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIIICT.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

Головним у розвитку духовності української молоді І.Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І.Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ І ОГІЄНКА

Мета освіти й виховання:

формування національної свідомісті, духовності, національ¬

ного характеру, естетичних цінностей, утвердження здорового

способу життя дітей

Зміст освіти:

національний компонент освіти (знання природних багатств та національних героїв, історії, культури, традицій свого народу)

Принципи навчання:

виховуючий характер навчання; наочність, науковість, систе¬матичність, міцність знань; індивідуальний підхід; активність і

творчість учнів

Методи навчання:

бесіда, розповідь, пояснення, вправи, робота з книгою, вико¬ристання наочності, дискусія, проблемний виклад знань, навію¬вання

Зміст виховання:

прищеплення любові до свого народу, народної творчості, рідної мови і церкви

Засоби виховання:

рідна мова, батьківський та материнський приклад, рідномовне оточення, етнічне середовище, усна народна творчість, читання Біблії, народний календар, рідна історія, література, традиції, обряди, свята, ігри, мистецтво, побут, одяг.

53. Університетська освіта в Україні (хіх – початок хх ст.). Відкриття університетів та їх вплив на загальноосвітній стан і національно-освітній процес в Україні.

Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки (математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем;хХімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії; зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології)

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России».

Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних студенти.

Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні.

Київський університет було відкрито 15 липня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира».

Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет -у Чернівцях.

У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. Київський політехнічний інститут. Крім того, в 1873 р. почав діяти Харківський ветеринарний інститут.

У 1921-1926 роках розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, у векторі рефлексологічної моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років - О.Залужний, В.Протопопов, І.Соколянський, Я.Чепіга, Я.Мамонтов - сформували основи розвитку цієї науки. Отже, перші десятиліття ХХ ст. в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності.