15.Проблема реконструювання суб’єктивних смислів соціальної дії у Вебера.

Макс Вебер виходить з того, що передумовою всіх суспільних наук є те, що люди володіють здатністю займати певну позицію стосовно світу і привносити у нього певний сенс. Такі позиції є специфічними точками зору, істинність чи хибність яких не можна обґрунтувати теоретично. Наука може лише з’ясувати зв’язок між певною життєвою позицією і тими практичними наслідками, які нею зумовлені. Наука може встановити факт неминучості вибору для кожного між існуючими життєвими позиціями.

Вебера не цікавить обраних життєвих позицій. Його цікавить механізм такого обирання, бо на підставі обраної життєвої позиції людина привносить деякий сенс у цей світ.

Вебера цікавить, який суб’єктивний смисл є функціонально-важливим для збереження такого типу людської поведінки, яким є держава. Потрібно з’ясувати, які мотиви спонукають людину до вибору саме того суб’єктивного смислу, яким є держава.

На перший погляд, люди співвідносять власні дії з існуючим типом людської поведінки як із значущим, бо цей тип людської поведінки є юридично-оформленим і юридично-закріпленим в якості пануючого типу людської поведінки. Але залишається незрозумілим: чому людина сприймає даний тип людської поведінки як значущий.

Для з’ясування цього потрібно встановити, якими є складові такого сприйняття, якщо відкинути його суто формально-правове забезпечення.

За Вебером, до таких складових належать:

1. Звичка;

2. Інтерес;

3. Легітимність (найбільш значуща складова); За цією складовою поведінки людини орієнтуються на обов’язковий тип людської поведінки (держава).

Не уявленнями про її звичність, традиційність, слугування інтересам, а її значущість, тобто обов’язковість на існування в якості взірця людської поведінки, що є гідним для наслідування.

Порядок, що базується на легітимності є найбільш стабільним.

Легітимність має внутрішній вимір. Складовими внутрішньої виправданості є:

• емоційна відданість порядку;

• віра в абсолютну значущість порядку, який нібито виражає собою певні непересічні цінності;

• віра в залежність власного блага від збереження цього порядку.

16. Вчення в. Парето про логічні та нелогічні вчинки. Поняття про залишки та похідні.

Логічними є вчинки, у яких відношення “засіб-мета” відповідає аналогічному відношенню у людській свідомості. Якщо така відповідність порушується, то маємо справу з нелогічними вчинками.

Логічні вчинки охоплюють незначну частину людської діяльності. Для її аналізу доцільно використовувати логічно-експертний метод, що дозволяє встановити звязок між наявними засобами і можливими наслідками їх використання. Але цей метод пізнання і науки в цілому не може відповісти на наступне питання: “Що спонукає людей на вибір ти чи інших цілей?” Такий вибір не результат – а об’єкт наукового знання. Такий вибір значною мірою залежить від психологічного стану людей, а не від тих аргументів, які люди використовують. Оскільки вибір завжди мотивований почуттями, а не теоретичною аргументацією, то він здійснюється в процесі нелогічного вчинку.

Першим кроком є розрізнення в нелогічному вчинку залишку і похідної.

Залишки – все те, що відрізняється від наукового мислення і відповідає соціальним інстинктам людини.

Деяка діяльність здійснюється людиною інстинктивно, але потребує певного міркування, тобто надання фактам значення символів, або значення деяких виправдовуючих теорій. Згідно з Вебером, людина теж не усвідомлює свій суб’єктивний смисл і лише приблизно його відчуває. Саме тому ці смисли потребують теоретичного реконструювання.

Потрібно з’ясувати ті залишки, які відіграють вирішальну роль у встановленні суспільної рівноваги, тобто в усуненні можливої лабільності наявного порядку людської поведінки.

До них належать:

1. Інстинкт комбінації - Схильність людей встановлювати зв’язки між ідеями і речами , схильність людей прагнути з’ясувати можливі наслідки проголошеного принципу, схильність прагнути правильного і уникати неправильного міркування.

2. Непорушність агрегатів – протидія змінам та схильність до збереження усталених комбінацій людських стосунків, що утворюють своєрідні агрегати. (звичаї, інститут сім’ї, релігійні вірування)

3. Залишки, що стосуються соціальності. (схильність до утворення окремих товариств, потреба до утворення одноманітного, єдиного способу життя для всіх)

Всі залишки виконують консервативну соціальну функцію, а тому, за умови їх свідомого підсилення і культивування у людей, вони можуть відігравати стабілізуючу роль у суспільстві.

Похідна – те, до чого апелюють люди, щоб пояснити власні вчинки для себе і для інших, надати їм деякого сенсу і виправданості.

Похідні – різні засоби, які використовуються людьми для надання удаваної логіки тому, що такої логіки не має.

Завдяки похідним не лише можна привнести бажаний сенс у людські вчинки, а й вплинути на інтерпретацію людьми як існуючого порядку, так і своїх дій в його межах. Похідні здатні змінювати залишки, а тому і напрямок людських вчинків.

Класифікація похідних (з позицій переконливості для людей):

1. Прості твердження типу “треба тому, що так треба”.

2. Переконання авторитетом окремих осіб, традиції, звичаю типу “треба тому, що так треба батьку”.

3. Апелювання до юридичних, метафізичних, релігійних цінностей (посилання на закон, справедливість, Бога).

4. Вербальні докази, тобто застосування невизначених, багатосмислових термінів (“демократія” та “загальне благо”).

Типологія залишків дозволяє з’ясувати “логіку” нелогічних вчинків, способи їх псевдо раціонального оформлення і з’ясувати основні тенденції людської поведінки, а отже і спрямованість їх почуттів.

Знання всього цього дає можливість спрямовувати людську поведінку у напрямку досягнення суспільної рівноваги і попередження можливих випадків лабільності порядку людської поведінки і людських стосунків.