2Монополія як «провал» ринку.Анимонопольна політика

Першим провлом розглянеморізного роду монополії, що реалізується як додаткова економічна влада внаслідок її перерозподілу і концентрації в руках окремих індивідів, або їх груп.

Конкуренція має чимале значення в економічному житті суспільства. Вона сприяє розвитку виробництва і підвищення його ефективності. Завдяки конкуренції виробляється величезна різноманітність товарів і послуг, створюються широкі можливості вибору для споживачів. Конкуренція створює умови для оптимального використання досягнень науково-технічного прогресу при виготовленні нових видів товарів, забезпечує необхідність гнучко реагувати на зміни у виробництві і реалізації товарів, націлює виробників на підвищення якості товарів, забезпечує свободу вибору і дії продавців і покупців. Конкуренція стимулює діяльність суб'єктів ринкових відносин. Через конкуренцію товаровиробники мають можливість контролювати один одного. Їхня боротьба за споживача приводить до зниження цін, зменшення витрат виробництва, поліпшення якості продукції, посилення науково-технічного прогресу.

У той же час конкуренція має й негативні сторони. Вона загострює суперечності економічних інтересів, надзвичайно підсилює економічну диференціацію в суспільстві, обумовлює зростання непродуктивних витрат, спонукує створення монополій. Конкуренція негативно позначається на охороні навколишнього середовища, не стимулює розвиток виробництва товарів і послуг колективного користування (дороги, суспільний транспорт), збереження не відтворених ресурсів (ліс, дикі тварини, корисні копалини). З конкуренцією пов'язано також такі явища, як погіршення матеріального становища певної частини населення, безробіття, соціальна несправедливість. Протиборство агентів ринку підсилює їхнє соціально-економічне розшарування.

Відповідно, суперечливо оцінюється роль монополій в економіці, тобто можна навести доводи як за, так і проти них. Низка обставин дозволяє виступити на захист монополій. Розвиток науково-технічного прогресу (НТП) ефективно тільки у великих фірмах. Загальновідомо, що, хоча значна частина видатних технічних відкриттів ХХ століття здійснена дрібними підприємцями, їх реалізація стала прерогативою "великого бізнесу". Велике виробництво дозволяє краще використовувати ефект масштабу і широко розгортати науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). В результаті це призводить до зниження собівартості й підвищення якості продукції. Стереотипи мислення початку ХХ століття, ніби монополія завжди прагне паразитувати на досягнутому, гальмувати НТП, схильна до "загнивання і застою", сильно застаріли. Сучасна монополія існує в умовах розвиненого ринкового господарства, яке постійно передбачає загрозу конкуренції - внутрішньогалузевої або міжгалузевої, національної чи іноземної, реальної чи потенційної. У якості недоліків монополій можна відзначити те, що, на думку більшості економістів, вони призводять до неефективного розподілу ресурсів. Діяльність монополій посилює диференціацію доходів, чревата соціально-політичними конфліктами і нестабільністю. Слід врахувати, що конкуренція і монополізм - це не дві різні взаємосуперечливі економічні сили, а дві сторони одного і того ж ринкового механізму взаємодії. Без втручання державних структур і конкуренція, і монополії можуть перетворитися на руйнівну силу для економіки.

У 70-80-ті роки XIX століття найбільші капітали стали приймати форми монополістичних об'єднань. У цей період вони розвивалися у нафтовій промисловості, на залізниці, у виробництві цукру, вугілля, свинцю, алкогольних та тютюнових виробів, у ряді інших галузей. Після світової кризи 1900-1903 рр. капітали-монополії перетворилися у стійкі, самовідтворювальні капітали, які панували в базових галузях економіки розвинених країн, таких як Великобританія, США, Німеччина, Франція, Росія та ін. Це надає підстав стверджувати, що монополістичний капітал (капітал-монополія) перетворився в пануючу економічну форму капіталу. Він підкоряє собі як сферу виробництва товарів, так і сферу їх обігу, відповідно утворюються два види монополій (у сферах виробництва і обігу). Фірми-монополісти пройшли досить довгий шлях власної організаційної еволюції (форми монополій).

З появою монополії на ринку ускладнюється вся система економічних відносин. Якщо раніше мова йшла про конкурентне середовище, у якому капітали прагнуть реалізувати власні інтереси, одержуючи в остаточному підсумку прибуток у межах середнього рівня, то з появою монополії відбуваються зміни в середовищі капіталів. Воно представляє тепер сферу не тільки конкурентної боротьби різних капіталів, але й сферу боротьби конкуренції і монополії.

Підкреслимо, що відносини між конкуренцією й монополією є досить складними. Тепер одна без іншої уже не можуть існувати. Відбуваються переходи конкуренції в монополію, і навпаки. Конкуренція існує поруч із монополією, визначаючи останню. З іншого боку, монополісти стають конкурентами, борючись за абсолютне лідерство в галузі [1, с. 166].

Слід зауважити як незаперечний факт, що історія розвитку монополій є одночасно і історією боротьби з ними. Негативні результати монополізації виявляються відразу, і це особливо відчувають широкі верстви населення. Існування монополістичної структури приводить до різних негативних наслідків для суспільства, не дозволяє використовувати всі переваги ринкового механізму. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка вимагає державного захисту споживачів від діяльності монополістів, обмеження діяльності інших. Адже однією з найважливіших функції держави є створення умов нормального функціонування ринку.

Накопичений досвід і наукові узагальнення допомогли суспільству зрозуміти всі "плюси" і "мінуси" монополій, виробити стосовно них певну політику, яка одержала назву антимонопольної. Антимонопольну політику розробляє й реалізує держава. У всіх країнах з ринкової економікою існує антимонопольне законодавство.

Антимонопольне законодавство є невід'ємною частиною механізму, який забезпечує вплив держави на економічні процеси у будь-якій сучасній моделі ринкової економіки. Його основним завданням є захист і підтримка максимально можливого рівня конкурентних відносин, завдяки яким може бути забезпечено поступальний розвиток економіки [2]. В різних країнах антимонопольне законодавство називається по-різному. В США – це антитрестовське законодавство, в більшості країн-членів ЄС – боротьба з обмеженою діловою практикою, в Німеччині, Австрії, Швейцарії – картельне законодавство, в Японії – антимонопольне [3].

У країнах із розвиненою ринковою економікою процеси створення рин­кового конкурентного середовища, а відповідно, і антимонопольного законо­давства з його регулювання, відбувались поступово, з урахуванням національних особливостей і накопиче­ного досвіду.

Основи створення системи антимонопольного законодавства, яка перед­бачала методи впливу на стан ринку з метою недопущення обмежень конку­ренції, були вперше розроблені в Канаді і США наприкінці XIX ст. – початку XX сто­ліття. Прийняті в США закони Шермана [4], Клейтона [5], Робінсона-Патмана [6] визначали правила і порядок захисту конкуренції в різних напрямках [7].

"Антитрестовський акт Шермана" (1890 р.) спрямований проти монополізації економіки, за яким оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення "Акту Шермана" каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафованими на один мільйон доларів за кожне порушення.

Пізніше був прийнятий "Закон Клейтона" (1914 р.), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або "поглинання" фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був "Акт про Федеральну торгівельну комісію" (1914 р.), що був прийнятий з метою приведення в дію попередніх антитрестовських законів і наглядання за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х рр. суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий "Закон Селлера-Кефовера" (1950 р.) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

Перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Нідерланди – 1935 р., Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.

Японія та Німеччина прийняли антимонопольні закони в 1947 р. під полі­тичним тиском США і протягом наступного десятиліття внесли в них значні корективи. Історичну роль у прийнятті цих законів відіграв також політичний чинник - поразка й капітуляція цих країн у Другій світовій війні. Політика пе­реможців передбачала демілітаризацію економік Японії та Німеччини, як нас­лідок, її демонополізацію [8].

У 1970-1980-х рр. у законодавство про конкуренцію Німеччини, Японії, Великої Британії, Франції та інших країн були внесені істотні зміни, спрямовані на лібералізацію відношення до злиттів і поглинань, які сприяють укрупненню компаній. Доцільність таких змін пояснювалася зростанням ролі активної економічної діяльності великих компаній у забезпеченні ефективного функціонування суспільства та збільшенні конкурентних переваг країни [9, с.57].

Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих "Актів парламенту":

(1) "Акт про добросовісне підприємництво" 1973 р. стосується злиття й монополізації;

(2)"Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик" 1976 р. поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців;

(3) "Акт про перепродажні ціни" 1976 р. спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися;

(4) "Акт про конкуренцію" 1980 р. стосується конкурентної практики.

Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 "Римського договору", згідно з яким у 1957 р. було створено "Спільний ринок". Але слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках ЄС.

У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25% поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія виступає не обов’язково як щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і дістає висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що ні.

Згідно з "Актом про конкуренцію", антиконкурентними вважаються такі дії, які мають на меті, чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції, або запобігання їй. Проте, на одних ринках певні дії можуть вважатися такими, що є прийнятними з точки зору конкуренції, в той час як на інших ринках вони є неприйнятними. Все залежить від конкретної ситуації.

Звичайно, обмежувати, спотворювати конкуренцію або запобігати їй можуть ті компанії, які мають для цього достатню ринкову владу. Згідно з британськими критеріями, це є щорічний оборот не менше 10 млн. фунтів стерлінгів і за умови, що така компанія має у Великобританії 25% відповідного ринку. Підтримання перепродажних цін є незаконним, якщо для відповідних товарів не встановлені винятки. Домовленості між підприємцями і дилерами про встановлення мінімальних перепродажних цін не мають юридичної сили і внесення відповідних положень до контрактів є незаконним. Вважається незаконним надання менш вигідних умов або відмова у постачанні товарів тим дилерам, які не хочуть брати участі в угодах про підтримку перепродажних цін. Слід відзначити і таку британську специфіку:

• згаданий механізм не поширюється на надання послуг;

• відсутні заборони щодо максимальної ціни, за якою дилер може продавати товари;

• дозволяється рекомендувати перепродажні ціни.

Щодо "злиттів", то згідно з британським законодавством "злиття" передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання такої частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів. Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилось під контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не вимагає, щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже відбулось чи очікується. Але на практиці компанії вважають за доцільне інформувати про це. "Акт про компанії" 1989 р. передбачив можливість добровільного повідомлення про злиття ЄС опорами законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору. Ст. 85 забороняє, як несумісні зі "Спільним ринком" всі угоди між підприємствами, рішення асоціації підприємств і узгоджені дії, які можуть вплинути на торгівлю між державами – членами, і які метою чи наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на "Спільному ринку" і, зокрема, які:

• прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або будь-які інші комерційні умови;

• обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи інвестиції;

• розподіляють ринки чи джерела постачання;

• застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;

• укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з предметами таких контрактів.

За ст. 86 забороняється як несумісне зі "Спільним ринком" будь-яке зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств у межах "Спільного ринку" чи значною його частиною, якщо воно може вплинути на торгівлю між країнами-членами.

Якщо угоди впливають на торгівлю між країнами членами, то вони автоматично є незаконними, якщо не звільнені від відповідальності Комісією ЄС. А таке звільнення може надаватись лише за умови, що угода (контракт) сприяє покращенню виробництва, дистриб’юторству, технічному чи економічному прогресу і в той же час надає споживачам "справедливу частку вигод", не накладає неналежних обмежень і не надає можливості для усунення конкуренції.

Виходячи з мыжнарожного досвіду, антимонопольну політикуслід розглядати як систему державних заходів правового, економічного, фінансового, податкового, психологічного характеру, які перешкоджають проявам антиконкурентної поведінки й сприятлива ефективному функціонуванню ринкової економіки.

Антимонопольна політика – це основні напрямки діяльності держави по формуванню конкурентних ринкових структур. Вона спрямована на сприяння розвитку товарних ринків і конкуренції, на попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та недосконалої конкуренції, на захист прав споживачів. Відношення держави, суспільства до проблем монополізму й конкуренції є подвійним. Ця подвійність виходить із того, що в умовах концентрації виробництва і обігу об'єктивна тенденція скорочення виробництва, росту цін, зловживань монопольним становищем. З іншого боку, концентрація веде до масового виробництва продукції і, отже, до зниження витрат виробництва, а в цілому до економії основних видів ресурсів. Виходячи із цих двох тенденцій, держава будує антимонопольнуполітику. Можна виділити три напрямки антимонопольної політики.

По-перше, боротьба з монополізацією. У США ринок галузі вважається монополізованим, якщо частка однієї фірми становить 60% і вище. При цьомуамериканське законодавство спрямоване не проти великих розмірівкорпораційяктаких, а проти наслідків захоплення ринку монополістами, тому що в ряді випадків мінімальні середні витрати можуть бути досягнутимилише при значних випусках продукції, які можуть становити досить велику частку галузевого обсягу виробництва. Тому додатковими критеріями для віднесення компаній до монополістів служатьпридушення партнерів шляхом зниження цін нижче витрат виробництва,заключення контрактів з іншими фірмами, спрямованих проти конкурентів.

Компанія не переслідується, якщо вона виробляє чи сприяє "незвичайним" товарам або послугам, є новатором за багатьох інших обставин.

По-друге, запобігання антиконкурентних злиттів фірм.

По-третє, заборона змов про ціни, тобто створення картелів.

Заборонені угоди між фірмами про розділ ринку, груповий бойкот інших

фірм, маніпулювання ставками на аукціонах.

До інших найбільше широко застосовуваних методів боротьби з монополізацією ринків відносяться:

(1) граничне спрощення процедури створення нових фірм;

(2) зняття всіх бар'єрів у зовнішній торгівлі й відкриття внутрішніх ринків для закордонних фірм, що руйнують контроль над ринком вітчизняних монополістів;

(3) примусовий поділ найбільших фірм-монополістів на декілька більш менших і незалежних одна від одної ( як це було зроблено колись із "Стандарт Ойл");

(4) застосування державного контролю над процедурами злиття й поглинання фірм, а в деяких випадках – встановлення порядку, при якому поглинання й злиття можливі лише з дозволу держави;

(5) застосування в особливо складних випадках ( найчастіше це відноситься до природніх монополій) прямого державного контролю над цінами і заробітною платою. Останнє пов'язане з тим, що в певних ситуаціях профспілки, якщо вони є досить масовими, трактуються законом як монопольні продавці на ринку праці;

(6) покарання фірм за проведення політики цінової дискримінації.

Здійснення антимонопольних дій з боку держави в тактичному плані можливо двома шляхами.

По-перше, антимонополістичні заходи повинні в значній мірі передувати перехід до ринкових відносин. Попередньо необхідне створення системи заходів протидії монополіям (створення антимонопольного законодавства, розформування великих об'єднань, первинна демонополізація). Але цьому варіанту властиві недоліки. Вони пов'язані з тим, що замість однієї форми монополізму виникають інші, що не веде до розвитку конкуренції.

По-друге, антимонополістичні дії повинні здійснюватися одночасно з переходом до ринкових відносин і в рамках цих відносин.

Синхронність цих процесів у більшій мері сприяє демонополізації економіки, розвитку конкуренції. У цьому зв'язку всім сукупним заходам з економічної реформи необхідно надавати антимонопольну спрямованість. Необхідна антимонопольна експертиза прийнятих рішень.

Антимонопольна політика в часі видозмінюється. На якомусь етапі розвитку пріоритетними є одні напрямки антимонопольної політики, а зі зміною ситуації акценти міняються. Однак деякі форми монополії сучасна економічна наука і законодавство все-таки вважають нормальним явищем і тому не переслідують. Насамперед, не підлягає покаранню та фірма, яка зуміла захопити значну частину ринку за рахунок:

• створення унікального товару;

• ефективного маркетингу;

• розробки і освоєння нової технології, що дозволила суттєво знизити витрати і на цій основі продавати товари по більш низьким цінам, не втрачаючи прибутку.

Можна вважати, що антимонопольна політика та антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних об’єднань. У суспільстві склалося розуміння того, що монополія як фактор зростання прибутку не може бути знищеною. Тому реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним становищем. К.Маркс ще в середині ХІХ сторіччя дійшов висновку, що поява монополій вимагає державного втручання. Головна мета цього втручання полягає в захисті та збереженні вільної конкуренції, котрій загрожують монопольні тенденції. Конкретно можна сформулювати такі цілі: обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бізнесу, захист прав споживача.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

(1) попередження створення монополій;

(2) обмеження використання монопольної влади.

Демонополізація здійснюється шляхом лібералізації ринків. Це досягається гнучким маневруванням митним режимом (зниження мит, скасування квот, ліквідація інших бар'єрів, що перешкоджають вступу на внутрішній ринок закордонної продукції), поліпшенням інвестиційного клімату для закордонних інвесторів, підтримкою малого бізнесу і т.д.

Важливе значення мають державний контроль над процесом концентрації капіталу, фінансові санкції у випадку порушення антимонопольного законодавства. Необхідно вміло використовувати такий інструмент антимонопольної політики, як ведення Реєстру господарюючих суб'єктів, що мають на ринку певного товару частку більш 35%. Включення до Реєстру слугуватиме застереженням господарюючим суб'єктам, є профілактичним заходом і може бути основою для вивчення того або іншого суб'єкта в плані встановлення монополістичної діяльності.

У якості одного з інструментів антимонопольної політики використовується попередня згода антимонопольних органів на створення, реорганізацію, ліквідацію, злиття підприємств, придбання акцій (часток) у статутному капіталі, на проведення операцій на ринку банківських послуг.

Попередня згода розглядається як важливий елемент політики створення конкурентного середовища.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основним завданням яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не є частиною законодавчої влади, але їх компетенція дозволяє їм виконувати дорадчу функцію. Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами, наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції тому підприємству, якому в цих поставках було протизаконно відмовлено. Усі їхні рішення обов'язкові для виконання. У противному разі накладаються грошові штрафи, передбачені законодавством за порушення антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами.

Крім здійснення процесу демонополізації антимонопольна служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективною тільки при активній участі споживачів. Тому широкі маси населення повинні розуміти практичне значення антимонопольної політики в повсякденному житті Допомогти в цьому повинна, насамперед, преса і інші засоби масової інформації. Пресі повинне надаватися право на відповідне повідомлення, але лише в об'єктивній і чесній формі, без будь-якої дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна мати співробітника для зв'язку із пресою, який повідомляє про діяльність служби й коментує її.

Антимонопольна політика держави здатна завдати шкоди економіці своєї країни, якщо вона, без урахування економічних взаємозв'язків і без скрупульозної оцінки тієї або іншої проблеми, забороняє укрупнення фірм, яке було б корисним і надало б кращі шанси в конкурентній боротьбі з вітчизняними або закордонними конкурентами.

Отже, не у всіх випадках антимонопольне законодавство є досить ефективним. Воно відрізняється високим ступенем невизначеності, часто не дозволяє точно встановлювати розміри монополізації ринку. Але в цілому воно сприяє створенню умов для розвитку конкуренції. За його порушення передбачені значна карна і цивільна відповідальність.

У цьому зв'язку стратегічним напрямком антимонопольної політики стає робота з підтримки й формуванню досконалої конкуренції. Цьому нерідко заважають угоди господарюючих суб'єктів, спрямовані нарозділ ринку по територіальному або продуктовій ознакам, на створенняперешкод входу на ринок конкурентів, на проведення скоординованої цінової політики. Тому антимонопольна політика включає й заходи для припинення подібних антиконкурентних дій. Разом з тим залишається актуальною проблема обмеження й припинення монополістичної діяльності.

У випадку з природніми монополіями виникає протиріччя. З однієї сторони, фірми – природні монополісти, як будь-які монополісти, встановлюють високі монопольні ціни, скорочуючи обсяг виробництва продукції, і одержують надприбутки. З іншого боку, як вказувалося вище, конкуренція в галузях із природньою монополією економічно неефективна. Тому держава, зберігаючи природні монополії, вживає заходів до обмеження їх негативних наслідків для суспільства, насамперед, контролюючи ціни на їхню продукцію. Звичайно, встановлюючи ціни на продукцію природніх монополій, держава в країнах Заходу стежить за тим, щоб ціни в максимальній мірі наближалися до граничних витрат, величина одержуваних фірмами прибутків не перевищувала "нормальних" і знижувалися витрати.

Монополістичні тенденції минулого періоду не були подолані, а й значно посилились, досконала конкуренція не набула розвитку. Якщо в західних країнах підтримується певне співвідношення монополії і конкуренції, то в пере­хідній українській економіці монополістичні тенденції, особливо у сфері первісних виробничих ресурсів, що визначають рівень цін по усьому технологічному ланцюгу, виходять далеко за межі, що диктуються сучасним ринком.

Взагалі тенденція до монополістичного та олігополістичного витіснення досконалої конкуренції є помітним явищем розвитку ринку у XX столітті. Подолати їх, добитись оптимальності монополії та конкуренції ринок самостійно не в змозі – це під силу тільки державі. Крім того, ринок має певні внутрішні вади, які притаманні йому навіть в ідеальних умовах вільної конкуренції. Недосконалість ринку пов'язана, перш за все, з наявністю зовнішніх впливів на суб'єкти виробництва, а саме забрудненням зовнішнього середовища. Не меншого значення має різниця між приватними та соціальними витратами. Коли зазначені проблеми не можуть бути розв'язаними угодами між виробниками товарів та послуг, вони повинні підпасти під юрисдикцію держави. Завдання поєднання приватних та громадських інтересів є неодмінною умовою досягнення високої кінцевої ефективності функціону­вання ринкової системи. Прерогативи в цьому відношенні належать виключно державі [11, с.47].

Розглянемо особливості антимонопольної політики в Україні

Сьогодні в Україні створено цілісну систему правових та організаційних механізмів антимонопольної діяльності. Закріплений в Конституції України (розд. II, ст. 42) [12] принцип державного захисту економічної конкуренції вплинув на низку законодавчих та інших нормативних документів. Основу відповідного національного законодавства складають такі акти, як закони України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР, "Про природні монополії" від 20.04.2000 р. № 1682-111, "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р. № 2210-Ш, "Про Антимонопольний комітет України" від 26.11.1993 р.

Специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в єдину народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.

Україна є монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкісноземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% трихлорсилану – сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш замонополізованими в Україні є ринки машинобудування – 98%, медичної промисловості – 76%, хімічної та нафтохімічної промисловості – 69%, металургії – 45%.

Отже, світові монопольні процеси змусили державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство надали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію [13].

Закон України "Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності" визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності і здійснення державного контролю за дотриманням норм антимонопольного законодавства.

Для цілей чинного Закону вживаються такі терміни.

1. Ринок товару (товарний ринок) – сфера обороту товару однієї споживчої вартості, у межах якої визначається монопольне положення.

2. Конкуренція – змагальність підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товару на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

3. Монопольне положення – домінуюче положення підприємця, що надає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару. Монопольним визнається положення підприємця, частка якого на ринку визначеного товару перевищує 35%. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначитися монопольним положення підприємця, частка якого на ринку визначеного товару менше 35%.

4. Монопольна ціна – ціна, установлювана підприємцем, що займає монопольне положення на ринку і призводить до обмеження конкуренції і порушенню прав споживача.

5. Монопольна діяльність – дії (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного положення на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві і реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів влади і керування, спрямовані на недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції;

6. Монопольне утворення (підприємство, об'єднання або господарське товариство й інше утворення, що займає монопольне положення на ринку.

Закон визначає зловживання монопольним положенням, прояви дискримінації підприємців органами влади і керування, форми несумлінної конкуренції

До зловживання монопольним положенням відносяться:

• нав'язування таких умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне положення, або додаткових умов, що не ставляться до предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

• обмеження або призупинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів із метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

• часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі товару при відсутності альтернативних джерела постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

• інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців;

• установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів.

Дискримінацією підприємців органами влади і керування визнається:

• заборона створення нових підприємств або інших організаційних форм підприємництва в якийсь сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво визначених видів товарів із метою обмеження конкуренції;

• примус підприємців до пріоритетного висновку договорів, першочерговому постачанню товарів визначеному колу споживачів;

• прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного положення на ринку;

• установлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону країни в інший;

• надання окремим підприємцям податкових і інших пільг, що ставлять їх у привілейоване положення стосовно інших підприємців;

• обмеження прав підприємців по придбанню і реалізації товарів;

• установлення заборон або обмежень щодо окремих підприємців або груп підприємців.

Несумлінною конкуренцією визнається:

• неправомірне використання товарного знака, фірмового найменування або маркірування товару, а також копіювання форми, упаковування, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;

• навмисне поширення явно помилкових або неточних зведень, що можуть завдати шкоди ділової репутації або майнових інтересів іншого підприємця;

• одержання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою нанесення збитку ділової репутації або майну іншого підприємця [14].

Згідно зі звітом Антимонопольного комітету України (АМКУ) за 2009 р. сукупний рівень концентрації промисловості виявив у динаміці рівня концентрації в промисловості суперечливі тенденції. З одного боку, частка 10 та 20 найбільших підприємств у обсязі реалізованої продукції в 2008 році зменшилася порівняно з 2005, однак частка 50, 100, 150 та 200 помітно зросла (табл. 2.2.1).

Таблиця 2.2.1

Сукупний рівень концентрації в промисловості України у 2005-2008 рр.

Найбільші підприємства	Частка найбільших підприємств (%)
	в обсязі реалізованої продукції				у чисельності працівників
	2005	2007	2008	2005		2007	2008
10	20,3	19,7	19,2	6,4		5,5	5,7
20	29,2	27,8	28,6	9,9		9,2	9,8
50	41,3	40,9	42,9	16,3		15,8	15,7
100	51,9	51,8	54,5	24,3		22,3	24,9
150	57,5	57,6	60,4	29,2		28,3	30,7
200	61,4	61,4	64,3	32,5		33,2	35,9

Джерело: [15].

Зростання частки 200 найбільших підприємств у основних показниках є ознакою недостатнього розвитку малого та середнього бізнесу у промисловості. Водночас, спостерігається послаблення позицій найбільших підприємств, що, з точки зору конкуренції, як правило, означає перехід від абсолютної (стовідсоткової) монополії або стану індивідуального домінування (на ринку діє декілька чи навіть багато операторів, але внаслідок того, що лише один із них має значні розміри та можливості, саме він визначає умови функціонування ринку) до більш сприятливої для елементів конкуренції олігопольної структури ринків (на ринку діє обмежена кількість приблизно однакових за розмірами операторів, які, залежно від ситуації, можуть або достатньо жорстко конкурувати між собою, або ж відмовлятися від конкуренції).

Оцінити структурні передумови конкуренції в національній економіці дозволяє визначення співвідношення сукупних часток підприємств, що діють на ринках різних типів, у загальному обсязі реалізованої продукції. Результати розрахунків щодо ринків України, здійснені на основі опрацювання даних щодо 422 загальнодержавних та 3441 регіональних укрупнених (агломерованих) ринків виявили, що на початок 2009 р. більше половини продукції реалізовувалося суб’єктами господарювання, які діяли на ринках, де структурні обмеження конкуренції відсутні. В той же час на олігопольні ринки припадало 17% загального обсягу реалізації, на ринки з ознаками індивідуального домінування – 23%, на ринки, де структурні передумови конкуренції відсутні (частка найбільшого підприємства перевищує 90%) – 7% [15].

Порівняння зі станом на початок 2008 р. засвідчує певне зменшення секторів з конкурентною структурою та з ознаками індивідуального домінування з одночасним збільшенням частки ринків "чистої" монополії та олігополії.

Рис. 2.2.1. Структурні передумови конкуренції в економіці України на 2009 р.

Таблиця 2.2.2

Структурні передумови конкуренції в економіці України

Тип ринків	Частка підприємств, що діють на ринку певного типу, у загальному обсязі виробництва (реалізації) у відсотках на початок
	2001	2004	2005	2007	2008	2009
З конкурентною структурою	53,9	54,3	55,4	53,1	56,7	54,3
Олігополія	11,6	15,3	13,6	14,4	12,0	16,6
З ознаками індивідуального домінування	22,7	19,9	22,1	25,8	25,6	22,6
"Чиста" монополія	11,8	10,5	8,9	6,7	5,7	6,5

Слід зазначити, що збільшення частки ринків "чистої" монополії багато в чому пояснюється зростанням цін на послуги залізничного транспорту (монополізований ринок), унаслідок чого обсяг реалізованої продукції у галузі суттєво збільшився. Збільшення частки олігопольних ринків за рахунок частки ринків з ознаками індивідуального домінування пояснюється насамперед зниженням рівня концентрації у нафтопереробці (внаслідок того, що з 2008 р. запрацював після реконструкції ВАТ "Лукойл – Одеський НПЗ"), у видобуванні металевих руд, а також зростанням частки відповідних ринків (насамперед за рахунок ринків з конкурентною структурою) у хімічному виробництві.

Стримуючим фактором розвитку промислового виробництва виступають завищені тарифи на послуги природних монополій. Протягом останніх чотирьох років цей негативний вплив суттєво посилився: відсоток промислових підприємств, що його відчувають, згідно з даними проведених Держкомстатом опитувань, збільшився з 20% в середині 2005 р. до 30% у IV кварталі 2008 р. і 26-27% у 2009 р. Отже, у період кризових проявів суб’єкти природних монополій вочевидь намагалися підтримати і покращити своє фінансове становище за рахунок отримання додаткової монопольної ренти. Найбільш істотний негативний вплив високих тарифів на послуги природних монополій відчували металурги (45% опитаних у IV кварталі 2008 р. та 35% – у  ІІ кварталі 2009 р.), виробники інших неметалевих мінеральних виробів (36-41%), текстильної промисловості (33-41% опитаних)[15].

З метою вдосконалення антимонопольного регулювання в Україні необхідно подальший розвиток нормативно-правової бази у сфері державної антимонопольної політики. Активне використання досвіду країн з розвиненою ринковою економікою сприятиме перетворенню національного антимонопольного законодавства в ефективний регулятор ринкових відносин.

Вибір правильного регулюючого антимонопольного впливу сприяє отриманню позитивних соціально-економічних результатів не тільки в короткостроковому, але і довгостроковому часовому розрізі. Тому потрібно безперервне вдосконалення антимонопольного законодавства, обумовлене комплексом причин як довготривалого, так і кон'юнктурно-оперативного характеру, в тому числі циклічними коливаннями не тільки в національній економіці, а й у світовому господарстві. Реалії здійснення державного контролю за економічною концентрацією говорять про те, що в багатьох випадках антимонопольні органи України не здатні ще досить точно визначити наслідки прийнятого рішення для економічної концентрації.

До актуальних перспективних заходів урядової політики в області антимонопольного регулювання слід віднести:

• продовження структурних перетворень в економіці Україні, особливо в галузях природних монополій;

• вдосконалення нормативної бази для організації ефективного контролю за фінансовими потоками монополій;

• регулювання та контроль інвестиційних програм;

• створення умов для розвитку конкуренції в потенційно конкурентних видах діяльності і подальше дерегулювання цих видів діяльності;

• підвищення ефективності реалізації повноважень держави щодо належних йому акцій акціонерних товариств - природних монополій;

• приведення рівня цін на продукцію монополій у відповідність з реальними витратами;

• цільове датування за рахунок відповідних бюджетів при наданні пільг окремим категоріях споживачів.

Для подальшого розвитку антимонопольного регулювання необхідно також упорядкування взаємин антимонопольних органів з іншими органами виконавчої влади. Існує досить багато питань, які одночасно належать до компетенції різних органів виконавчої влади (так звані прикордонні питання). У таких випадках слід уникати дублювання дій, гармонізувати регламенти спільної діяльності різних адміністративних структур, погоджувати їх нормативну документацію і т.д.