3.4 Державна політика у сфері охорони природи та

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

1. Інституціонально-економічні детермінанти державної політики у сфері охорони природи та природокористування

2. Функціонування сучасного механізму регулювання природокористування в Україні

3. Державне регулювання економічних відносин у сфері природокористування

1. Інституціонально-економічні детермінанти державної політики у сфері охорони природи та природокористування

Об’єктивною необхідністю у формуванні стратегії розвитку сучасної держави є орієнтація на перехід від споживчої моделі функціонування економічної системи до моделі сталого екологобезпечного розвитку. Реалізація державної політики екологічного регулювання має ґрунтуватися на результатах сучасних досліджень відносин, що склалися у системі "природа – суспільне виробництво" та визначають сутність сучасної концепції управління у сфері охорони природи та природокористування, яка передбачає першочерговим завданням необхідність гар­монізації відносин людини і навколишнього середовища.

Теоретичною основою узгодження еколого-економічних інтересів можна вва­жати концепцію екологічних екстерналій (теорема Р.Коуза та модель А.Пігу). Теоретична платформа Коуза описує механізм трансформації негативних зовнішніх ефектів від здійснення підприємницької діяльності і включає їх у витрати підприємця. Така концепція ґрунтується на недосконалості функціону­вання нерегульованого ринкового меха­нізму, результатом чого є неузгодженість між інтересами підприємця-забруднювача та суб'єктів, що потерпають від забруднення. Переговори між сторонами мають наслідком узгодження їхніх еколого-економічних інтересів шляхом відшкодування втрат потерпілій стороні, що в свою чергу забезпечує також урахування суспільних інтересів загалом, оскільки у цьому випадку досягається оптимальний (виходячи з вимог Парето-оптимальності) рівень забруднення для суспільства в цілому.

Однак дискусійний характер та певна обмеженість даної теорії пов’язана з загальнотеоретичною проблемою суперечності між колективними та індивідуальними інтересами, тобто інтересами окремих представників потерпілої сторони. Неузгодженість колективних та індивідуальних інтересів у даному випадку може призвести до того, що соціально оптимального розподілу ресурсів не буде досягнуто.

Ще однією теоретичною моделлю узгодження еколого-економічних інтересів можна вважати модель визначення податків Пігу, яка передбачає встановлення та стягнення податків з підприємств, які мають негативні зовнішні ефекти (здійснюють забруднення довкілля), та надання дотацій підприємствам за позитивні зовнішні ефекти. Податки, які збільшують витрати підприємства-забруднювача, стимулюють його до здійснення додаткових витрат на зменшення шкідливих викидів, що у свою чергу забезпечує еконо­мію на податках.

Проте, концепція Пігу піддавалася критиці через те, що оптимальний рівень податку Пігу може бути встановлений за умови повної поінформованості держави стосовно розмірів граничного збитку та граничних витрат на запобігання забруднення. Однак розмір збитків визначити досить склад­но, а інколи взагалі неможливо. Крім того, не завжди зберігається пропорційність між обсягом податку та сумою дотацій, які надаються підприємцям.

У 1990 р. Міжнародна спілка охорони природи (IUCN) спільно з Програмою ООН з навколишнього середовища (UNEP) та Всесвітнім фондом ди­кої природи (WWF) розробила стратегію збалансованого життя "Турбота про Землю". У цій стратегії сталий розвиток розглядається як "поліпшення якості життя людини в межах потенційної місткості екосистем, що забезпечують життєдіяльність". Такий підхід має практичну цінність і встановлює важливість, локального застосування принципів сталого розвитку, спонукаючи до дослідження потенційної місткості екосистем та їх здатності підтримувати життєдіяльність людства. Концепція сталого розвитку затверджена у 1992 році на конференції в Ріо-де-Жанейро на рівні глав урядів більшості країн світу, а на конференції у Йоханесбурзі (2002 р.) вона набула подальшого розвитку. Визнаним стало те, що цивілізація перебуває у стані глибокої системної кризи, яка охопила со­ціальні, демографічні, економічні та екологічні аспекти.

Світовий досвід свідчить про широке використання економічних мето­дів, спрямованих на створення економічної зацікавленості економічних суб'єктів у забезпеченні певної якості природокористування. Це пояснюєть­ся адресним характером економічних методів, чітким визначенням необхід­них вимог з урахуванням еколого-економічного інтересу конкретного суб'єк­та – цільової функції його потреб.

Процес розвитку системи нерозривно пов'язаний із незворотною, спрямованою і закономірною зміною її станів на основі реалізації властивих їй механізмів самоорганізації. При цьому під самоорганізацією розуміють процес упорядкування внутрішньої структури, і потоків енергії, речовини та інформації через систему, який забезпечується механізмами регуляції власне систе­ми (механізми зворотного зв'язку). Самоорганізація спрямована на впоряд­кування системи, що обумовлює досягнення певної стійкості, у той час як са­морозвиток передбачає зміну системи. У зв'язку з цим необхідно забезпечити органічне поєднання механізмів суспільного та природного саморегулювання, їх синхронізацію та взаємозв'язок.

Застосування саме економічних методів створює переваги у діяльності одного природокористувача перед іншим за рахунок реалізації еколого-безпечної діяльності, сприяє пошуку напрямів зменшення витрат, необхідних для досягнення певної якості довкілля. Саме економічні методи є найбільш ефективними та гнучкими при виборі оп­тимальних схем включення природоохоронних вимог до складного, багатос­кладового господарського механізму країни.

Загальний перелік економічних інструментів управління природо­користуванням запропоновано систематизувати з виділенням трьох загальних типів:

І тип – примусово-обмежувальні інструменти, тобто такі, які примушують природокористувачів дотримуватися природоохоронних вимог і вжива­ти природоохоронні заходи (нормативне регулювання, плата за ресурси забруднення навколишнього середовища, штрафні санкції);

ІІ тип – інструменти стимулювання. Мова йде про інструменти, що спонукають природокористувачів до захисту природи (система пільг та переваг, включаючи податкові пільги);

ІІІ тип – інструменти підтримки, дія яких спрямована на підтримку природокористувачів при здійсненні ними природоохоронних заходів (субсидії, пільгові кредити, виплати зі спеціально створених фондів природоохоронно­го значення тощо).

Застосування інструментів другого та третього типу має забезпечувати більш сприятливі умови для природозбереження, оскільки має на меті сприяння впровадженню енерго-, ресурсозаощаднуючих технологій, безпечних методів господарювання тощо. Очевидно, що існуючі економічні методи та інструменти управління природокористуванням спрямовані на раціоналізацію природокористу­вання, охорону довкілля виходячи з наявного рівня розвитку суспільного виробництва.

Проте, удосконалення інструментарію, що становить економічний механізм природокористування, відображає лише один бік удосконалення цього механізму. З іншого боку, трансформація конкретних форм економічних відносин в межах, що визначаються станом довкілля, характером соціально-економічних відносин в межах, що визначаються станом довкілля, характером соціально-економічних відносин, також матиме наслідком удосконалення досліджуваного механізму через удосконалення власне економічних відносин у сфері природокористування.

Тому реалізація принципу узгодження еколого-економічних інтересів в управлінні природокористування потребує не лише розширення та удосконалення чинного інструментарію управління природокористуванням, а й зміни форм економічних відносин, формування умов, за яких природне середовище дійсно виступало б інтегральною частиною економічної системи. Отже, проблема раціонального природокористування є складовою загальної проблеми ефективного розподілу всієї сукупності економічних ресурсів між окремими цілями відтворювального процесу. Втім механізм управління природокористуванням має поєднувати як економічні, так і адміністративні методи управління, конкретний склад яких залежить від поточних цілей та умов дії такого механізму.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову. Чорнобильська катастрофа спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового екрану, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття тощо.

З цією метою держава здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

В основу формування державної екологічної політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип визначено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища"[1], а також Конституцією України.

На виняткову важливість послідовної державної політики у сфері природокористування, охорони та відновлення навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, подолання негативних наслідків екологічного лиха великих масштабів вказано у ст. 16 Конституції України: "Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, забезпечення генофонду Українського народу є обов'язком держави".