4. Державна політика регулювання доходів, їх диференціації і запобігання бідності в національній економіці

Показником результативності соціальної політики виступають рівень і якість життя громадян, саме на них вказує загальний вектор соціально-економічного розвитку в координатах ХХІ століття.

Узагальнюючим показником рівня життя є реальні доходи населення, які вказують на частину національного доходу, яка використовується населенням на споживання і нагромадження. Реальні доходи населення складаються з усіх видів його грошових доходів, натуральних доходів від сільського і фермерського господарства, особистого підсобного господарства і доходів, отриманих у вигляді безоплатних послуг із суспільних фондів споживання, державних трансфертів чи благодійних фондів.

Реальний доход визначає споживчу спроможність і являє собою ту кількість товарів і послуг, які можна придбати на наявний доход (номінальний за вирахуванням податків і обов’язкових зборів і платежів).

Головною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Державне регулювання в сфері оплати праці проводиться з метою забезпечення необхідного рівня споживання для кожного працюючого, захисту від зростання цін з метою підтримки рівня реальної заробітної плати, забезпечення взаємозв’язку продуктивності праці і заробітної плати, дотримання обґрунтованої необхідності різних рівнів заробітної плати.

Державна політика регулювання доходів і споживання населення як складова соціальної політики виявляється через політику доходів і стосується розподілу і перерозподілу доходів з метою послаблення різкої диференціації за рівнем доходу і капіталу. Реалізація такої мети передбачає визнання суспільством в цілому і кожною соціальною групою необхідності перерозподілу і чітку, прозору детермінацію усіх одержувачів доходів. Складовими механізму розподілу і перерозподілу доходів є прийняття і впровадження законодавчих і нормативних актів, система оподаткування, трансферти, надання суспільних благ.

Забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб характеризує рівень життя [14, с. 370].

Розрізняють чотири ступені рівня життя:

(1) добробут – користування благами, які забезпечують всебічний розвиток людини;

(2) нормальний (стандартний) рівень – раціональне споживання за науково обґрунтованими нормативами, яке забезпечує відновлення фізичних та інтелектуальних сил згідно нормативному рівню калорійності і структури споживання;

(3) бідність – споживання благ на рівні збереження працездатності як нижчої межі відтворення робочої сили;

(4) злиденність (пауперизм) – споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ.

Відтак, рівень життя показує структуру потреб та їх забезпечення відповідними товарами і послугами, визначається безпосередньо доходами домогосподарств, рівнем цін і інфляції. Але умови, що необхідні для покращення якості життя, не обмежуються тільки рівнем споживання товарів і послуг.

Якість життя включає соціальні результати економічного і політичного розвитку національної економіки: середню тривалість життя, рівень захворюваності, умови і охорону праці, екологію, доступність інформації, забезпечення прав людини тощо [ 5, с. 644]. Для визначення якості життя ООН запропонувала комбінований показник – індекс якості життя, який включає: рівень освіти; очікувану тривалість життя при народженні; зайнятість економічно активного населення; душові доходи населення в перерахуванні на величину прожиткового мінімуму; доступ до політичного життя; рівень культури.

Розрахунок деяких показників, що входять до індексу якості життя, викликає труднощі для міжнародного використання і співставлення.Для міждержавних порівнянь використовують інтегральний показник рівня і якості життя – індекс людського розвитку (ІЛР), який був запроваджений ООН в 1990 році.

Індекс людського розвитку включає:

• тривалість життя населення;

• грамотність і рівень освіти;

• обсяг ВВП на душу населення.

Ці компоненти вводять у сукупні розрахунки за спеціальними формулами і отримують зведений ІЛР зі значеннями від 1 (максимальне ) до 0 (мінімальне). Місця країн в загальносвітовому рейтингу визначаються в порядку зменшення. ІЛР менший за 0,5 вважається низьким, від 0,5 до 0,8 – середнім, від 0,8 до 1- високим. Дані по Україні і колишньому СРСР стали включатись в рейтинг з 1993 р. (табл. 3.6.1.).

Як видно з таблиці, рейтинг України за роки постсоціалістичного реформування знижувався і досяг найгіршої відмітки в 1998 р., потім став дещо зростати, але в 2009 р. знову впав, що можна пояснити наслідками світової і української економічної кризи.

Таблиця 3.6.1

Місце України в рейтингу за ІЛР

Роки	1993	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2009	2010
Місце	45	54	80	95	102	91	78	85	69

В рейтингу ІЛР 2010 р. Україна посіла 69 місце серед 169 держав. Перша п’ятірка лідерів – Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, США, Ірландія. Поряд з Україною розташовані Казахстан і Російська Федерація, які посідають відповідно 66 та 65 місця. В 2010 році ІЛР України становив 0,710, що є вищим, ніж середньосвітовий показник, але нижчим, ніж в розвинених країнах світу і в країнах Центральної і Східної Європи та СНД. В середньому в економічно розвинених країнах ІЛР складає 0,932, в країнах Центральної і Східної Європи та СНД – 0,821, середньосвітовий ІЛР дорівнює 0,753.

Вперше у 2010 р. введені нові показники, що корегують ІЛР і раніше не використовувались у розрахунках:

(1) індекс нерівності, який розглядає ІЛР через призму нерівності у людському розвитку з урахуванням відмінностей у рівні прибутку, сфері охорони здоров’я та освіти.

(2) індекс гендерної рівності, який приймає до уваги рівень материнської смертності та присутність жінок у парламенті.

(3) багатовимірний індекс бідності, який оцінює бідність не лише з огляду на рівень прибутків, але й враховує численні фактори на рівні домашніх господарств – від основних життєвих стандартів до доступу до шкільної освіти, чистої питної води і медичної допомоги. Більше 1,7 млрд. людей, тобто третина її населення у 104 країнах, для яких обрахований цей індекс, знаходяться у багатовимірній бідності, споживають менше, ніж 1, 25 дол. у день.

За період з 1990 по 2010 р. очікувана тривалість життя при народженні в Україні зменшилася приблизно на один рік, середня тривалість навчання зросла більш ніж на 2 роки. ВНД на душу населення в Україні за цей період зменшився на 27%. Якщо ІЛР скоригувати на нерівність, то його значення впаде на 8%. У Казахстану та Росії втрата через нерівність становить відповідно 14 і 12%. Що стосується гендерної нерівності, то в Україніжінки мають 8% місць у парламенті, 92 % дорослих жінок мають середню або вищу освіту (порівняно з 96 % чоловіків). Частка участі жінок у ринку праці становить 62 %, чоловіків – 73 %. Якщо врахувати ще й багатовимірний індекс бідності, то в Україні від багатовимірних депривацій (неможливість для індивіду чи соціальної групи задовольнити свої базові потреби через відсутність доступу до основних матеріальних благ чи соціальних ресурсів: продуктів харчування, житла, медицини, освіти) потерпає 2 % населення, а ще 1% є вразливим до таких депривацій. Розмах (інтенсивність) депривації в Україні, яка є середнім відсотком депривацій, що зазнають люди у стані багатовимірної бідності, становить 36 %.

Отже, у структурі ІЛР України найкраща позиція – це індекс рівня освіти, який складає 0,960. А за тривалостю життя і рівню ВВП на душу населення індекси є набагато гіршими. До того ж, якщо скоригувати ІЛР на нерівність в розподілі доходів і багатовимірний індекс бідності, то рейтинг України значно погіршиться, що буде свідчити про нижчий за середньосвітовий рівень і якість життя населення.

Всередині країни характеристика рівня і якості життя безпосередньо визначається відповідністю фактичних показників соціальним нормативам як науково обґрунтованим орієнтирам, і стандартам, що прийняті державою. Обов’язки держави щодо забезпечення громадян мінімальними доходами, мінімальним набором загальнодоступних послуг з освіти, охорони здоров’я, культури забезпечуються через прийняття системи державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії – це встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами: мінімальний розмір заробітної плати; допомога з тимчасової непрацездатності; допомога з безробіття; мінімальні трудові та соціальні пенсії за віком; пенсії з інвалідності; мінімальні стипендії; допомоги бідним та багатодітним сім’ям, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Держава гарантує надання кожному громадянину мінімуму ресурсів, якого достатньо для забезпечення потреб. У такий спосіб держава запобігає загрозі виникнення голоду, критичного недоспоживання і, відповідно, соціальних вибухів.

Державні соціальні стандарти – це встановлені норми і нормативи (показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами), на базі яких визначаються рівні державних соціальних гарантій.

Осередком системи державних соціальних гарантій є прожитковий мінімум. Прожитковий мінімум вважається вартісна величина мінімального науково обґрунтованого набору продуктів харчування, мінімального набору послуг, що необхідні для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження здоров’я, задоволення основних соціальних і культурних потреб. Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є динамічним і змінюється разом із розвитком суспільства. Він щороку коригується відповідно до індексу споживчих цін. Прожитковий мінімум неоднаково розраховується в різних країнах світу. В США його розмір визначають помноженням на три вартості мінімального набору продуктів, розробленого за планом економного харчування. Потроєння ґрунтується на тому, що на продукти харчування в середньому домогосподарства витрачають третину доходу. В Європі прожитковий мінімум розраховується як половина середнього доходу на душу населення. В Україні прожитковий мінімум розраховується як на підставі мінімального споживання харчових і нехарчових товарів та обмеженого кола послуг, так і за співвідношенням з середнім рівнем життя, але є не стільки соціальною гарантією, скільки соціальним орієнтиром [14, с. 371]. Додамо, що у відповідності до світових стандартів середня заробітна плата повинна бути вищою за прожитковий мінімум в 2-3 рази.

В Україні існує 5 видів прожиткових мінімумів: дітям до 6 років; до 18 років; особам, що втратили працездатність; працездатним; середній – в розрахунку на одну людину в місяць.

Для визначення величини прожиткового мінімуму в Україні використовується поняття споживчого кошику. Споживчий кошик являє собою сукупність мінімумів споживання конкретних продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг. Розраховується в середньому на душу населення і окремо для чоловіків (16-59 років) і для жінок (16-54 років), пенсіонерів і дітей. Вартість споживчого кошика і є прожитковим мінімумом, нижня межа вартості життя, показник мінімального обсягу і структури споживання товарів і послуг. Для працюючих він є межею бідності, забезпечує збереження працездатності, для непрацюючих забезпечує лише підтримку життєздатності, тобто є межею злиденності.

На підставі споживчого кошику будується мінімальний споживчий бюджет як основа для підтримки малозабезпечених верств населення, він використовується для розрахунку мінімальної оплати праці, пенсій. У випадку підвищеного стандарту забезпечує нормальне відтворення робочої сили, у випадку пониженого стандарту забезпечує фізіологічний мінімум.

Мінімальний розмір оплати праці є нижньою межею заробітної плати, що встановлюється за найменш кваліфіковану, просту працю. Її розмір є точкою відліку всіх інших ставок заробітної плати. Мінімальна заробітна плата повинна співвідноситись з мінімальним споживчим бюджетом, відповідати міжнародним стандартам і своєчасно коригуватися відповідно до економічної і соціальної ситуації. Вважається, що мінімальний розмір оплати праці повинен в 1,5 рази перевищувати прожитковий мінімум, тому що на одного працюючого в середньому припадає половина утриманця (дитини). За рекомендаціями Міжнародної організації праці мінімальна заробітна плата повинна складати до 60 % від середнього її рівня.

Мінімальний розмір пенсій, допомог, стипендій – це відповідні нижні їх межі, що встановлюються нормативними актами і розраховуються на підставі рівня мінімальної заробітної плати і прожиткового мінімуму.

Держава також визначає законодавчий обсяг гарантованих соціальних послуг, що надаються на безоплатних і пільгових умовах. Розраховуються граничні, порогові показники по освіті, медицині, культурі тощо, вони беруться за основу при визначенні обсягів державного фінансування цих галузей.

Мінімальна заробітна плата є одним з найвагоміших елементів системи державних соціальних гарантій, тому її розмір і співвідношення з прожитковим мінімумом мають велике значення для оцінки ступеню соціальної спрямованості економіки. За даними статистичного бюро Евросоюзу "Eurostat" в 2008 р. мінімальна заробітна плата в ЄС коливалась в межах від 100 до 1610 євро. Двадцять країн ЄС, в яких на законодавчому рівні закріплено поняття мінімальної заробітної плати, можна умовно поділити на три групи:

Перша – країни самого низького рівня мінімальної заробітної плати від 100 до 350 євро. До неї входять Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Словакія, Естонія, Угорщина, Чехія та Польща.

Друга - країни середнього рівня мінімальної заробітної плати від 500 до 700 євро. До неї входять Португалія, Словенія, Мальта, Греція, Іспанія.

Третя група – країни найвищого рівня мінімальної заробітної плати, який є вищим за 1150 євро. До неї віднесли Велику Британію, Францію, Бельгію, Нідерланди, Ірландію і Люксембург (1610 євро).

Якщо порівняти з країнами, які не є членами ЄС, то в США цей показник становив 652 євро, в Туреччині 333 євро. В Росії приблизно 83 євро. Мінімальна заробітна плата в Україні на кінець 2008 р. становила 605 грн., у перерахунку це складе лише 56 євро, при цьому 30 % населення отримували заробітну плату менше прожиткового мінімуму.

Отже, (табл. 3.6.2.) в 2008-2009 рр. мінімальна заробітна плата була меншою за прожитковий мінімум, а з 2010 р. почала перевищувати його рівень. Разом з тим співставлення темпів зростання реальних цін на продукти харчування, плати за комунальні послуги з розміром прожиткового мінімуму вкаже на нереальність реалізації норм споживання тими групами населення, що отримують такий рівень доходів. В 2008 р. ціни тільки на продукти харчування зросли майже на 40 %. За 2009 р. реальна заробітна плата скоротилась на 9 % (номінальна в середньому складала 1906 грн.). Стрімке зростання цін на продукти харчування і комунальні послуги зумовило посилення диспропорційності в структурі споживання населення. В 2011 р. частка видатків на харчування перевищувала 50 % у 65 українських сімей, тоді як в Європі в середньому на харчування йде 20 % доходу. В Україні 20% на харчування витрачає тільки 6 % сімей.

Таблиця 3.6.2

Динаміка прожиткового мінімуму, мінімальної та  середньої заробітної плати й  індексу споживчих цін в Україні за період  2008-2011 рр.

(за даними Держкомстату і Держбюджету України)

Рік	Прожитковий мінімум на одну людину з 1 січня, грн.	Мінімальна заробітна плата з 1 січня,  грн.	Середня заробітна плата, грн.	Індекс споживчих цін, %
2008	592	515	1806	122,3
2009	669	605	1906	115,9
2010	825	869	2239	109,1
2011	894	941	-	-

 

Якщо порівняти рівень погодинної заробітної плати в Україні з європейськими країнами, навіть за даними найкращого для України 2004 р., коли темп економічного зростання реального ВВП досяг 12,15 %, то за рівнем погодинної оплати праці Україна була на найнижчому місці. За даними Федерації європейських роботодавців лідером в країнах Європи в 2004 році була Данія (1 година роботи оплачувалась в 27,89 євро), за нею йдуть Швейцарія і Люксембург, Норвегія, Німеччина, Нідерланди, Італія, Велика Британія і Швеція. В Росії приблизно 1,1 євро, в Болгарії і Сербії – 0,84 євро, в Албанії – 0,56 євро, в Україні і Молдові – близько 0,32 євро. За період з 2004 по 2011 рр. погодинна оплата праці в Україні зросла до 5,66 грн. ( відповідно до 0,5 євро), на початок 2012 планується 6,04 грн., тобто дуже мале збільшення у порівнянні з ростом цін.

Проте, ані дані про соціальні державні гарантії і стандарти, ані середні дані про оплату праці і доходи не характеризують повністю соціальну ситуацію в країні, оскільки існує нерівність в розподілі доходів, капіталу, майна, яка за даними науковців, знижує рівень задоволеністю життям і рівень щастя в країні. Ринковий механізм спирається на філософію індивідуалізму, він не має совісті і моральних норм, а тому припускає високий ступінь диференціації. Відтак державне регулювання національної економіки повинно бути спрямованим і на перерозподіл доходів з метою послаблення різкого розриву в доходах населення і забезпечення сприятливих умов життя для всіх членів суспільства. Диференціацію доходів зумовлюють багато чинників:

• відмінність в фізичних і інтелектуальних здібностях, різниця в освіті і кваліфікації, професійній ініціативності, схильності до ризику;

• працьовитість, схильність до праці, мотивація;

• отримана професія та кваліфікація;

• походження, розмір сім’ї, володіння власністю, дискримінація;

• індивідуальна вдача тощо.

Диференціація як така не є патологічним станом для суспільства, проблемою стає її розмах і ступінь.

В.Парето виявив закономірність розподілу багатства серед населення. Існує математичне співвідношення між чисельністю групи людей і часткою багатства або доходу, що контролює ця група. Тобто, якщо відомо, що 20% населення володіють 80% матеріальних цінностей, то можна впевнено вважати, що 10 % населення мають приблизно 65% матеріальних цінностей, а 5% - 50%. Рівень нерівномірності, розглядається як незмінна і не залежна від соціальних і політичних чинників величина, тобто приблизно однаковий у всіх країнах. В Росії за даними РАН в 2003 р. на долю 85% населення припадало тільки 7 % національного багатства країни, а в 15% населення було зосереджено 85% національного багатства.

Ступінь нерівності в розподілі доходів показують крива Лоренца і коефіцієнт Джині, останній може мати значення від 0 (абсолютна рівність) до 1 (одна людина отримує все). Коефіцієнт Джині у СРСР в 1985 р. становив 0,256. В світі вважається, що найглибше соціальне розшарування спостерігається в Бразилії, де коефіцієнт Джині в 1989 р. складав 0,634. В Україні цей показник в 1987-1988 рр. становив 0,23, за період постсоціалістичної трансформації піднявся до 0,38 в 2001 р. Потім, за відносно благополучні для України 2003-2008 рр., тобто до світової кризи, ступінь нерівності зменшилась, коефіцієнт Джині скоротився до 0,28, тоді як середньосвітове значення показника коливалось в межах від 0,6 до 0,65.

Надто висока диференціація доходів неминуче призводить до поляризації суспільства, викликає соціальні колізії. До того ж, як тягар від спаду в економіці розподіляється не рівномірно між різними групами населення, так і виграші від зростання розподіляються також не порівну, в результаті нерівність і соціальне розшарування посилюються. Досвід країн Латинської Америки показав, що навіть економічне зростання в поляризованому суспільстві приносить вигоди лише заможним верствам населення, що тільки посилює поляризацію. Диференціація доходів останніми роками загострилась по всьому світу. Різке майнове і соціальне розшарування стає джерелом конфліктів як в середині, так і між країнами. В 2010 р. у світі відбувалось приблизно 300 війн і озброєних конфліктів, більшість з яких мають коріннями саме ці проблеми.

Про рівень поляризації суспільства за доходами свідчать децильний і квінтільний коефіцієнти. Децильний коефіцієнт показує у скільки разів доходи 10 % найбагатшої за доходами частини населення перевищують 10 % найбіднішої. Для розрахунку децильного коефіцієнта все населення країни поділяється на 10 груп по 10 % за ознакою зростання рівня доходу, потім порівнюються доходи крайніх груп. Квінтільний коефіцієнт розраховується за тим же принципом, тільки населення поділяється на 5 груп по 20 %. Квінтільний коефіцієнт завжди є меншим за децильний. Вважається, що так званим нормальним показником є 5:1, а 10:1 є критичним.

В США за останні 40 років розрив у доходах дотримується приблизно на рівні в 7 - 8 разів, у Європі близько 5-7 разів, в країнах Латинської Америки 12 разів. В Росії в 2003 – 2005 рр. децильний коефіцієнт дорівнював 14,8 : 1. В Україні в 1993 р. він складав. 6,7 : 1 , в 1995 – 12 : 1. За останнє десятиріччя в Україні розрив у доходах найбагатших і найбідніших зростає і, за оцінками експертів, становить за одними даними 35:1, за іншими 40:1.

Загрозою високого ступеня поляризації суспільства стає розмивання і знищення середнього класу, який є опорою демократичного суспільства, живильним середовищем підприємництва і громадянських інститутів. Ключові характеристики середнього класу: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, високий професійно-кваліфікаційний рівень, наявність власності, гідний рівень доходів, рівень і якість життя. Висока зацікавленість суспільства у формуванні середнього класу обумовлена його значенням у функціонуванні соціально-економічної системи.Середній клас призначений виконувати такі функції:

• основний платник податків, що формують державний і місцевий бюджети;

• детермінує споживчу поведінку і параметри споживчого ринку;

• забезпечує інноваційний потенціал;

• виступає гарантом стабільності соціально-економічної системи;

• носій демократії, визначає моральні стандарти суспільства і політичні свободи.

На початку ХХІ ст. в незалежній Україні почав формуватися середній клас і до настання світової економічної кризи до нього можна було віднести 25% населення, в розвинених країнах він складає більше 60%. Після кризи 2008 р., що спричинила стрімке падіння рівня життя і зростання диференціації населення, можна констатувати втрату середнього класу в Україні.

У зв’язку з важливістю ролі середнього класу для суспільства, значенням для розвитку і стабільності соціально-економічної й політичної системи, держава не може стати осторонь процесу його формування. Державне регулювання національної економіки повинно, крім інших напрямків, спрямовуватись і на створення умов для утворення та укріплення в суспільстві середнього класу шляхом вирішення проблем, що пов’язані з низькою транспарентністю прав власності, невисоким рівнем оплати праці найманих працівників з високою освітою і кваліфікацією, великим розміром тіньової економіки і корупції тощо.

Низький рівень життя громадян і високий рівень поляризації суспільства за доходами не тільки нищать середній клас, але й спричинюють та поширюють бідність, яка є найболючою соціальною проблемою. Дуже часто чисельність бідних є вищою в тих країнах, де більше багатих і надбагатих.

Бідність – це економічний стан частини суспільства, яка не має мінімальних за нормами даного суспільства засобів до існування. Бідність не є чисто економічним феноменом. Усталена бідність породжує особливий стиль життя. Цей стан може закріпитися за певною частиною суспільства, перетворюючи її в постійно відтворювальний прошарок.

Бідність визначається розподілом населення за рівнем видатків (доходів) і вартістю мінімального споживчого кошика (межа бідності) відносно середнього рівня достатку. Кількість бідних залежить від визначення межі бідності. У світовій практиці існує два методи вимірювання бідності.

Перший – абсолютна межа бідності як мінімальний рівень, що визначається на підставі фізіологічних потреб людини в продуктах харчування, одягу, житлі. У відповідності до норм ООН на добу мінімально припустимий рівень споживання продуктів харчування складає 2400 ккал, оптимальний – 3600 ккал. У розвинених країнах вважається, якщо рівень споживання знизиться до 2600 ккал, це означає початок голодування. У розвинених країнах середнєдобове споживання 3330 ккал, у країнах, що розвиваються -1700 ккал, в Україні у 2000 р. – 2540 ккал

Другий – відносна межа бідності, що залежить від соціальних і культурних умов і визначається середнім рівнем доходів по країні.

Бідність характеризується:

• поширеністю (кількість бідних);

• глибиною (середнє відхилення доходів сімей від величини прожиткового мінімуму);

• гостротою ( середньозваженим відхиленням доходів сімей від прожиткового мінімуму);

• лагом бідності (величина додаткових коштів, необхідних для досягнення величини прожиткового мінімуму [ 9, с. 538].

Частка бідних у загальній чисельності населення віком більше 15 років вказує на загальний рівень бідності в країні. В США бідними вважають тих, хто витрачає на продукти харчування більше 1/3 сімейного бюджету, їх кількість в США складала в 90-х рр.. ХХ ст. 10 - 12% населення. В 1990 р. в США бідною вважалася сім’я з однієї людини, доход якої не перевищував 7740 дол. на рік. В країнах ЄС критерієм відносної бідності вважається половина середніх сумарних видатків (доходів) домогосподарств. Межа бідності є самою високою в Люксембурзі -18550 євро, далі йдуть Данія (14497 євро), Ірландія (13760 євро), Велика Британія (13119 євро), Швеція (12178 євро), Фінляндія (11800 євро), Нідерланди (11694 євро), Австрія (11406 євро), Німеччина (10953 євро). Найнижчий поріг бідності зафіксований в Румунії (1173 євро) і Болгарії ( 1303 євро).

За статистикою ООН в 2010 р. внаслідок світової кризи і внутрішніх соціально-економічних і політичних проблем 78% українського населення опинилися за відносною межею бідності, абсолютна бідність не зареєстрована. Зростання кількості збіднілих людей відбулося й по всьому світі, так, в США вона стала максимальною за останні півсторіччя і на початок 2010 р. досягла 14,3 %, на 2009 р. поріг бідності був визначений 21954 дол. на сім’ю з 4 осіб при середньому рівні доходу американської сім’ї в 50 тис. дол. Що стосується країн Євросоюзу, то в 2010 р. в середньому 17% населення опинилися за межею бідності. Найвищий рівень бідності в ЄС спостерігається в Латвії (26%), далі йдуть Румунія (23%), Болгарія (21%), Німеччина (15%), Австрія, Данія і Швеція - по 12 %, найменший рівень бідності в Чехії ( 9%). Межа бідності в світі в 2010 р. встановлена у розмірі 17 дол. на день.

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України у відповідності до розрахунків, які прийняті в Україні, за межею відносної бідності розташовано 25% населення, але визнається, що якщо брати стандарти ООН, то кількість бідних зросте до 78%. Якщо брати критерії, що прийняті для країн Східної Європи і Центральної Азії (5 дол. видатків на добу), то бідних в Україні буде налічуватись всього 4,5%. Людей, які мають менший прожитковий мінімуму є близько 17%. За даними соціологічних опитувань, тобто за суб‘єктивними оцінками, вважають себе бідними 80% українського населення. Аналіз показує, що специфіка бідності в Україні міститься в тому, що найбіднішими є не пенсіонери, а сім’ї з дітьми і працюючі громадяни. Отже, головною причиною бідності є не відсутність регулярних доходів як таких, а їх вкрай низький рівень, за межею бідності може опинитися працююча людина з високим освітнім і кваліфікаційним рівнем. Важливим є характер бідності: чи має вона коливний характер, коли бідною сім’я стає тимчасово і може вийти або повернутися за межу бідності, чи набуває хронічний характер, коли бідні відтворюють бідних, тому що в них немає здоров’я, немає освіти, немає соціальних зв’язків та контактів і немає надій на краще майбутнє.

В 2010 р. закінчився термін дії державної Програми з подолання бідності в Україні, загалом визнано, що Програма провалена, натомість нових законодавчих і нормативних документів з вирішення цієї проблеми не прийнято. Масштабне і зростаюче поширення бідності стає загрозою економічній і національній безпеці країни, перешкоджає розвитку, ініціює соціальний вибух.

Відтак держава зобов’язана розробити ефективну систему соціального захисту, який представляє комплекс правових, фінансових, економічних заходів з метою забезпеченнявідповідного життєвого рівня громадян, підтримки найбільш вразливих верств суспільства. Держава повинна запропонувати соціальні амортизатори як механізми соціального захисту, які будуть в змозі нівелювати дестабілізуючі чинники, захистити від соціальної деградації внаслідок безробіття чи втрати доходів по іншим причинам. Складовими соціального захисту є державні соціальні гарантії, державна соціальна допомога і державне соціальне страхування.

Важливим елементом системи соціального захисту є індексація грошових доходів населення в порівнянні з рівнем цін на товари споживання, яка запроваджена в світі з 60-х рр.. ХХ ст. Індекс споживчих цін характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Оскільки інфляція виявляє себе як податок на бідних, то індекс споживчих цін використовують в компенсаторних цілях для індексації зарплат, пенсій, стипендій, виплати допомоги по безробіттю та інших соціальних виплат. В Україні діє Закон про індексацію грошових доходів населення, який визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення. Динаміка індексу споживчих цін за 2008-2010 рр. наведена в таблиці 2. Втім повноцінне втілення індексації грошових доходів не відбувається по причині відвертих маніпуляцій статистичними даними відносно реального зростання рівня цін.

Завершуючи розгляд основних соціальних проблем, потрібно зауважити на дві речі.

По-перше, державний соціальний захист потребує видатків на утримання самої системи допомог, її адміністративного апарату. Світовий досвід доводить, що до безпосередніх одержувачів доходить максимум половина коштів, що виділяються з бюджету [15]. А. Оукен охарактеризував це так : "переніс грошей від багатих до бідних відбувається у дірявому відрі". Загалом про це саме застерігали й класики політичної економії. Наприклад, Д.Рікардо і Т. Мальтус вважали, що державні соціальні програми дуже часто спрямовані не стільки на те, щоб збагатіли бідні, скільки на те, щоб збідніли багаті.

По-друге, здійснюючи і розширюючи соціальний захист держава має дбати про те, щоб не потрапити до "пастки бідності", яка спричиняє відсутність мотивації для пошуку додаткових заробітків, тому що по мірі зростання доходу у малооплачуваного робітника допомога по бідності знімається, але підвищується податок на дохід. Такий феномен проявив себе у багатьох соціально розвинених країнах.

Ці дві обставини знову повертають нас до оптимального поєднання соціальної справедливості і економічної ефективності, тобто державне регулювання соціальних процесів не повинно руйнувати ринковий механізм, нищити ефективність і ділову активність, створювати прошарок соціальних утриманців, а тому державна політика у цих питаннях повинна бути особливо виваженою.