3. Соціальна політика держави у національній економіці

Одною з головних ознак сучасної цивілізованої держави є визнання за будь-якою людиною права на гідне життя. В центрі прогресивних змін у системі господарювання повинна стати нарешті людина з її потребами, інтересами, проблемами.

Ринок у чистому вигляді не забезпечує автоматично добробут кожного громадянина, справедливість, узгодженість, стабільне функціонування суспільства. Принцип ринкової свободи необхідно пов’язати з встановленням і підтримкою соціальної гармонії. Тому сучасна ринкова економіка набула соціальної властивості, яка передбачає використання як переваг вільного ринку, так і коригувальну, регулюючу роль держави. Держава повинна слідкувати як за дотриманням правил гри учасниками ринкових відносин, так і забезпеченням вільного розвитку особистості, життєвого добробуту, приділяти особливу увагу, надавати захист і гарантії тим, хто втратив або має обмежену працездатність. Держава має нести відповідальність перед громадянами країни і зобов’язана гарантувати населенню задоволення основних соціальних стандартів. Проте необхідно запобігати й можливості виникнення поведінки утриманства, надлишкового патерналізму, зменшення мотивації до плідної праці.

Домінуючим в сучасній політиці держави щодо соціальної сфери має бути підвищення ролі людини в системі факторів виробництва, саме людина стає осередком соціально-економічної системи в процесі формування елементів когнітивної економіки, де збільшується роль знань, інформації, креативних здібностей та їх втілення в трудовий процес. Соціальна функція держави має бути спрямованою на регулювання соціально-економічних відносин, зокрема, між найманими робітниками і роботодавцями, на перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту і соціальних гарантій, на збереження і відновлення природного середовища, що і складає основу соціальної політики. Відомо, що чим більше в соціальній структурі представників найманої праці, чим вищим є розподіл праці, тим більшою є частка відрахувань держави на соціальні потреби і відповідно більшою є зацікавленість найманих працівників у державній соціальній політиці.

На жаль, початок другого десятиріччя ХХІ ст. в Україні ще й досі характеризується тільки деклараціями про соціальну державу. За основними показниками соціального розвитку Україна балансує на небезпечній межі. Рівень і якість життя більшості населення протиприродно є низьким, той контур середнього класу, що почав окреслюватися в середині першого десятиріччя цього століття, розмився світовою кризою, середня тривалість життя скорочується, населення України невпинно зменшується. Зубожіння переважної маси населення внаслідок негативного співвідношення цін і доходів, втрата джерел отримання доходів і одночасне зростання вартості платних послуг соціального характеру зумовили величезне скорочення споживчого платоспроможного попиту, спотворили мотиваційні механізми.

Специфічним явищем для України стали "нові бідні", до яких стали відносити працюючих бідних. Висококваліфікована праця нерідко є на диво мало оплачуваною, особливо в бюджетній сфері, частка освічених, високопрофесійних кадрів стала віддавати перевагу праці примітивній, яка не потребує особливих інтелектуальних здібностей, часто з кримінальним відтінком, але негайним і високим заробітком. Дехто змушений знаходити джерела додаткових коштів за рахунок не задекларованої діяльності в тіньовій економіці.

Непослідовність, некогерентність і паліативність реформ трансформаційного періоду, а наразі – наслідки для національної економіки світової економічної кризи і нездатність адекватного реагування , посилюють і поглиблюють загрозливі соціальні наслідки. Відбулася масова зневіра в демократію, критично знизилась довіра до інститутів влади і політиків, соціальні спільноти стали сприймати будь-які реформи як сторонні і ворожі до власних інтересів. В таких умовах посилюється необхідність розробити раціональну, адекватну сучасним викликам соціальну політику, яка не буде ґрунтуватись на залишкових принципах фінансово - ресурсного забезпечення і стане дійсно серцевиною державного регулювання національної економіки, ядром формування конкретних економічних програм.

Перш за все доцільно проаналізувати сутність, мету і основні елементи соціальної політики, яка є складовою внутрішньої політики держави і націлена на забезпечення добробуту і всебічного розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Власне соціальна політика вбирає в себе різні напрями політики: доходів, зайнятості, екологічну політику, охорони здоров’я та ін.

Існує багато визначень соціальної політики. Так, В.Геєць детермінує її як систему програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей (підтримання відповідного рівня доходу, рівня життя населення, зайнятості, забезпечення функціонування установ соціальної сфери, запобігання соціальним конфліктам [13, с.5].

Соціальна політика являє собою діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту громадян, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні. Вона передбачає систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання. Соціальна політика не тільки регулює рівень життя і зайнятість населення, а є й безпосереднім місцем застосування праці, забезпечує людей роботою, в розвинених країнах в сфері послуг зайнято до 70 % економічно активного населення.

Мета соціальної політики узгоджена із стратегічною метою будь-якого цивілізованого суспільства – це забезпечення матеріальних, духовних, культурних потреб людей, формування всебічно і гармонійно розвинених громадян, що передбачає створення соціальної безпеки (стабільної життєдіяльності суспільства, соціальної злагоди, цілісності, належного рівня добробуту). Виділяють стратегічну мету і поточні цілі соціальної політики.

Стратегічна мета обумовлена пошуком оптимального сполучення соціально-економічної стабільності (соціальної справедливості) й економічного зростання(економічної ефективності) і містить:

• забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства, розвиток демократії, гуманізацію соціальних відносин;

• забезпечення нормальних, безпечних та гідних умов життя і праці, зростання добробуту громадян; створення умов і можливостей для реалізації вільного розвитку особистості;

• створення мотиваційних стимулів до трудової і підприємницької діяльності;

• формування соціальної солідарності та консенсусу;

• розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для освіти, здоров’я нації, задоволення духовних і культурних прагнень людей;

• формування ефективної системи соціального захисту населення;

• формування ефективної пенсійної системи.

Поточні цілі визначаються сьогоденною дійсністю і можуть бути такими:

• ліквідація заборгованості по заробітній платі і соціальним виплатам;

• захист населення від інфляції шляхом індексації доходів;

• забезпечення прожиткового мінімуму;

• боротьба з бідністю, надання адресної допомоги, запобігання соціальній деградації;

• стимулювання зайнятості тощо.

Основними принципами соціальної політики є:

(1) раціональність – досягнення оптимального сполучення мети соціальної політики та засобів її реалізації;

(2) соціальна справедливість – визнання однакових можливостей для всіх громадян;

(3) соціальна безпека – передбачення певних соціальних ризиків;

(4) розмежування відповідальності - між гілками влади та інститутами.

Суб’єкти соціальної політики – людина, держава, суспільство, соціальні спільноти, інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективи,профспілки, фонди, тощо.

Чинними суб’єктами соціальної політики України є:

• Уряд;

• Верховна Рада України;

• Міністерство соціальної політики;

• Міністерство освіти і науки, молоді та спорту;

• Міністерство охорони здоров’я;

• Міністерство культури;

• Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, інші міністерства і відомства;

• органи місцевого самоврядування;

• громадські політичні організації і партії;

• профспілки;

• фонди;

• асоціації громадян.

Об’єктами соціальної політики в Україні є:

• доходи населення і оплата праці;

• споживання громадян;

• соціальний захист населення;

• елементі соціальної інфраструктури;

• ринок праці і зайнятість населення;

• трудові відносини;

• охорона навколишнього середовища.

Напрямами соціальної політики є:

• регламентація умов взаємодії суб’єктів економіки у соціальній сфері;

• розподіл і перерозподіл доходів населення;

• регулювання зайнятості населення;

• формування стимулів до високопродуктивної праці;

• надання соціальних гарантій економічно активному населенню;

• створення дієвої системи соціального захисту;

• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури тощо.

Основними завданнями соціальної політики повинні бути:

(1) гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів і потреб окремих класів, груп і верств з довгостроковими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи;

(2) створення умов для підвищення добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспільному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для нормального та гідного рівня і якості життя;

(3) підтримка стабільного рівня реальних доходів населення шляхом проведення антиінфляційних засобів та індексації доходів;

(4) запобігання масової бідності, забезпечення соціального захисту і надання гарантованої державою допомоги малозабезпеченим і слабо захищеним групам населення;

(5) забезпечення повної і раціональної зайнятості в національній економіці;

(6) стримування зростання безробіття і матеріальна підтримка тих, хто втратив робоче місце, підготовка і перепідготовка кадрів відповідно потребам суспільного виробництва;

(7) розвиток соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я, наука, культура, житлово-комунальне господарство тощо);

(8) забезпечення екологічної безпеки, охорона навколишнього середовища;

(9) зниження рівня криміналізації в суспільстві.

Соціальна політика має включати її різні рівні:

• корпоративний;

• регіональний; загальнодержавний;

• міждержавний.

Методами соціальної політики є:

• законодавчі;

• виконавчі;

• контролюючі.

Соціальна політика виконує дві основні функції: захисту і розвитку, тобто може бути пасивною чи активною.

Основними заходами соціальної політики повинні бути:

• правове забезпечення соціального захисту населення шляхом прийняття відповідних законодавчих і нормативних актів;

• виробництво суспільних товарів і послуг;

• прямі державні видатки з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (освіта, наука, медичне обслуговування, екологія)

• надання соціальних трансфертів і різного роду соціальних субсидій;

• державні програми по вирішенню конкретних соціальних проблем (освітні, медичні, боротьба з бідністю)

• встановлення соціальних нормативів і контроль за їх виконанням

• обов’язкове соціальне страхування і пенсійне забезпечення;

• організація оплачуваних суспільних робіт, створення мережі служб зайнятості, підготовка і перепідготовка кадрів;

• запровадження ефективної системи оподаткування грошових доходів населення.

Основними етапами формування та реалізації соціальної політики є такі.

І. Вибір пріоритетів на фінансування соціальних заходів.

ІІ. Визначення співвідношення бюджетних та небюджетних коштів.

ІІІ. Розробка та реалізація соціальних програм.

Отже ефективність проведення соціальної політики визначається її впливом на підвищення добробуту громадян, процеси відтворення робочої сили, підвищення продуктивності праці, освітнього і кваліфікаційного рівня трудових ресурсів, підвищення науково-технічного рівня виробничих сил, розвиток духовного і культурного життя громадян.