1. Сутність, зміст і проблеми соціальної сфери та об’єктивна необхідність її державної підтримки

Якщо економіку в цілому можна уявити як систему життєзабезпечення людини і суспільства в цілому, то соціальна сфера є підсистемою національної економіки, яка охоплює види діяльності, процеси і явища, що впливають на життя людей, задоволення потреб, реалізацію їх інтересів. Соціальна сфера – це сукупність галузей, підприємств, організацій, що безпосередньо взаємопов’язані та визначають спосіб та рівень життя людей, їх добробут, споживання.

До соціальної сфери відносяться усі об’єкти та процеси, що приймають пряму, безпосередню участь у формуванні властивостей соціальної системи і пов’язані з відтворенням та вдосконаленням особистості (групи, спільноти), задоволенням її вітальних та вищих потреб [1, с. 4]. Існує взаємний зв’язок і взаємна обумовленість економічного і соціального розвитку: як економіка закладає базис вирішення соціальних завдань, так і соціальні чинники визначають економічний розвиток.

Всі галузі економіки в той чи інший спосіб мають відношення до соціальної сфери, забезпечують матеріальні, соціальні, духовні потреби людей. Проте безпосередньо до кола соціальних галузей можна віднести наступні: культура; наука та освіта; охорона здоров’я, фізкультура і спорт; житлове та комунальне господарство; побутове обслуговування населення; пасажирський транспорт, зв’язок, охорона навколишнього середовища; соціальне забезпечення. До соціальної сфери варто віднести й діяльність, що спрямована на розвиток духовності, виховання совісті, моральних і етичних принципів, здатності розрізняти хороше від поганого, добро від зла, давати оцінку своїм і чужим вчинкам. Важливим компонентом соціальної сфери є соціальна інфраструктура, до якої належать заклади та організації, що забезпечують процеси освіти, охорони здоров’я, побутового і транспортного обслуговування, зв’язку. До речі, у розвинених країнах частка зайнятих у соціальній сфері є значно більшою, ніж зайнятих у матеріальному виробництві.

На функціонування і пріоритети соціальної сфери впливають національні, культурні, духовні особливості суспільства.

В сучасній економіці людина стає домінуючим чинником і основною метою виробництва, що перетворює робочу силу в людський капітал, який містить інтелектуальні здібності, наявність знань, освіти, що лежать в основі специфічного регулярного доходу – інтелектуальної ренти. Теорія людського капіталу обґрунтовує, що професії, які потребують тривалої , складної, інтенсивної та високовартісної освіти, повинні й високо оплачуватися, тому отримані знання роблять працю найбільш продуктивною, тобто такий чинник виробництва, як праця стає високовартісним. Визначена цілеспрямованість на людину передбачає пріоритет соціальних цінностей над суто економічними.

Пріоритетний розвиток соціальної сфери, відмова від залишкового принципу її фінансування суттєво прискорять перехід до суспільства, орієнтованого на гуманістичні цінності. "Гуманізація виробництва ускладнює мотивацію праці, а отже, і методи її стимулювання. Для багатьох працівників визначальну роль відіграють матеріальні стимули. Поте останнім часом збільшується частка працівників, які віддають перевагу не високій заробітній платі, а творчому процесу. Всезростаючу роль у мотивації праці відіграє скорочення робочого часу та збільшення вільного. Соціологічні дослідження, проведені у країнах ЄС, виявили, що 51% самодіяльного населення віддали перевагу скороченню робочого часу, а 42% – зростанню заробітної плати" [2, с. 112].

Сучасний тренд суспільного розвитку надає все більше значення духовним, моральним та культурним цінностям, з яких випливає, що альтруїзм і справедливість також властиві людині, це має прояв перш за все у економіці домашнього господарства. Тобто існує певна єдність егоїзму, притаманного ринковим відносинам і безкорисливості, що певним чином притаманна, перш за все, сімейній економіці. Звідси випливає впевненість, що соліпсизм і раціоналізм суто ринкової економіки буде витіснений креативним господарюванням, який спирається на принципи соціальної справедливості, моральні й культурні норми. Е. Тоффлер у роботі "Третя хвиля" визначає, що індустріальна цивілізація, яка сформувала конвеєрну систему освіти, корпоративізм і нуклеарний тип сім’ї на перетині ХХ і ХХІ ст. зміниться надіндустріальною (постіндустріальною) цивілізацією. Процес переходу буде супроводжуватись глобальними конфліктами, соціальними суперечностями, але в результаті буде побудовано суспільство, де межа (розрив) між продавцем і покупцем стирається, виникає органічний зв’язок економічної і соціальної сторони господарювання, які в суто ринковому господарстві протистоять одне одному (людина стає "prosumer", одночасно виробником і споживачем, що сам для себе створює необхідні речі) [3].Найбільш вагомим і великим суб’єктом, що регулює соціальну сферу національної економік, виступає держава, яка встановлює нормативи поведінки господарюючих агентів, здійснює перерозподіл доходів, формує і забезпечує соціальні гарантії, здійснює соціальний захист населення. Проблеми, які виникають у процесі функціонування соціальної сфери, держава вирішує через вплив органів державної влади на розвиток соціальних відносин, умов життя і праці населення країни.

Сучасні демократичні суспільства спираються на посилання, що держава створена людьми і заради людей, а влада надається народом шляхом виборів для виконання волі народу, який прагне жити в умовах соціальної стабільності та справедливості. Соціальна стабільність передбачає відсутність гострих конфліктів між групами суспільства через максимальне задоволення інтересів максимальної кількості членів суспільства в умовах наявних ресурсів і ґрунтується на вдосконаленні демократичних інститутів, взаємодії органів державної влади і суспільства, економічному розвитку національної економіки, підвищенні рівня і покращення якості життя населення. Соціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створює передумови до соціального консенсусу, соціальної кооперації, взаємодії та гармонії у повсякденному житті [4, с. 236].

Оскільки основною метою суспільного розвитку є зростання добробуту людей, то й головною складовою державного регулювання економіки стає соціальна сфера. Питання державного регулювання соціальної сфери національної економіки стають більш гострими і пріоритетними тому, що саме держава може сприяти досягненню соціальної справедливості і соціальної солідарності шляхом компромісів і оптимізації інтересів різних груп суспільства.

Державне регулювання соціальної сфери сучасних національних економік будується на принципах справедливості, оптимальності, солідарності, інтеграції та стабільності і здійснюється з урахуванням інтересів різних соціальних груп населення.

Світові моделі національної економіки в тій чи іншій мірі мають соціальну спрямованість і поряд з механізмами регулювання, що притаманні з одного боку, ринку, а з іншого боку, державі, вбудовують соціально-моральні регулятори (інститути).

Державний вплив на соціальну сферу здійснюється шляхом:

• прийняття законодавчих та правових актів по забезпеченню соціальних гарантій (мінімум заробітної плати, регламентація робочого часу, умови праці, мінімальний стандарт рівня життя) та соціального захисту населення;

• прямих державних видатків із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (освіта, культура, охорона здоров’я тощо);

• соціальних трансфертів (допомога бідним, допомога на дітей тощо);

• державних соціальних програм ( екологічні, медичні, освітні тощо);

• встановлення нормативів і стандартів та контроль за їх дотриманням;

• створення служб зайнятості, підготовки й перепідготовки кадрів, організації оплачуваних суспільних робіт;

• соціальної та економічної підтримки на випадок хвороби, інвалідності, безробіття, нещасного випадку на роботі чи в побуті. Органи соціального забезпечення надають також підтримку дітям, молоді, жертвам війни, біженцям, субсидії на оплату житла;

• обов’язкового соціального страхування та пенсійного забезпечення.

Країни постсоціалістичної трансформації в перші роки реформ, спираючись на рекомендації іноземних радників, прагнули мінімізувати роль держави. Проте набутий досвід децентралізації, дерегулювання, спотворено проведеною приватизацією та надмірною лібералізацією довів необхідність збільшення ролі та соціальної відповідальності держави, яка все ж повинна втручатися, зокрема, в соціальну сферу, видатки в яку дають значні позитивні екстерналії, йдуть на користь суспільству в цілому, формують систему, в якій забезпечення базисних потреб людини , її захищеність стають ґрунтом економічної та соціальної свободи. "Наявність значного позитивного зовнішнього ефекту та довготривалий період окупності інвестицій в людину обумовлюють необхідність коригувального втручання в дію ринкових механізмів. Будучи віддані на відкуп ринку, обсяг і структура розвитку соціальних галузей істотно відстали б від реальних об’єктивних потреб економіки і суспільства. Заповнюючи "провали" ринку, держава у даному випадку сприяє зростанню аллокаційної ефективності" [5, с. 622].

Затяжний, суперечливий і важкий період постсоціалістичної трансформації економіки України, а наразі наслідки сучасної світової економічної кризи відбилися зростанням соціальної нерівності й поширенням масштабів злиднів і бідності, які викликають соціальні конфлікти, створюють напругу в суспільстві та стоять на перешкоді економічного зростання. Ф. Закарія, відомий американський дослідник демократії, у роботі про майбутнє свободи зазначив, що бідність веде до згортання демократії, якщо ВВП на душу населення складає в країні менше 3 тис. дол. на рік, то демократія вмирає, людям буде не до свобод. Додамо, що питання справедливості особливо загострюються в кризових умовах, при падінні рівня доходів і поляризації суспільства, тоді як проблеми свобод і демократії стають для людей актуальними на підйомі економіки.

Тому національна економіка має стати не тільки ефективною з високим рівнем економічного розвитку, але і соціально мобільною в бік зниження соціальної нерівності, що забезпечить суспільну рівновагу, посилення демократії та зміцнення політичної стабільності.