2. Державна політика підтримки підприємництва

Державне регулювання підприємництва є самостійною частиною державного регулювання економіки. Для визначення співвідношення державного регулювання економіки і державного регулювання підприємницької діяльності слід виходити з того, що згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво є видом господарської діяльності. Оскільки, у свою чергу, господарська діяльність є видом економічної діяльності, слід дійти висновку, що державне регулювання підприємницької діяльності є складовою частиною державного регулювання економічної діяльності.

Взаємовідносини держави і підприємництва можуть варіювати від співробітництва до конкуренції, від партнерства до антагонізму. У цих відносинах кожна із сторін має значний вплив і все ж таки істотно має потребу в іншій.

Держава не тільки регулює, а й підтримує і захищає підприємництво, наприклад, шляхом субсидування окремих суб'єктів підприємницької діяльності, захисту підприємців від недобросовісної внутрішньої і міжнародної конкуренції. Прикладами правового забезпечення таких форм захисту є правила, встановлені в законах України "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту", "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" тощо. Особливо державна підтримка необхідна малому підприємництву, що знайшло своє відображення в Законі України "Про державну підтримку малого підприємництва" і низці нормативно-правових актів, прийнятих на його розвиток [6, с.148].

Наявний механізм державного регулювання підприємництва в Україні, складовими якого є державне регулювання через формотворчі чинники та система державної підтримки підприємництва, в загальному вигляді представлено на рис. 3.2.1.

Рис. 3.2.1. Механізм державного регулювання підприємництва

Джерело: [1, с.191].

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати та пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання [7, с.81].

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери підприємництва на пільгових засадах або безоплатно [7, с.82].

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючі системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної політики підтримки та розвитку підприємництва є:

(1) цілі; (2) основні принципи; (3) напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики.

Основними цілями державної політики підтримки підприємництва є:

• забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

• залучення суб'єктів підприємництва до розв'язування соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

• удосконалення структури суб'єктів підприємництва;

• підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

• заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

• створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

• сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємництві;

• формування соціального прошарку власників-підприємців. Реалізація зазначених цілей забезпечується шляхом підтримки суб'єктів підприємництва в таких основних напрямках;

• формування нормативно-правової бази;

• удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

• забезпечення інформацією;

• сприяння впровадженою технологій та інновацій;

• стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

• підготовка та перепідготовка кадрів.

Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є:

• системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності;

• цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;

• рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Важливою умовою формування і здійснення політики підприємства є визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики.

Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, повинні бути працівники, які зайняті у підприємництві, - через їхні громадські об'єднання, профспілки та державної організації.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії. На жаль, можливість втілення таких програм у регіонах є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору [7, с.86].

За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

(1) нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

(2) інституціональних засад розвитку бізнесу;

(3) функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення підтримки підприємництва.

1. Законодавче забезпечення: формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України "Про підприємництво" (1991 р., остання редакція 2009 р.), "Про захист прав споживачів" (1991 р., остання редакція 2011 р.), "Про систему оподаткування" (1991 р., остання редакція 2011 р.), "Про оподаткування прибутку підприємств "(1994 р., остання редакція 2011 р.), "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності"(1996р., остання редакція 2011 р.), "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (2000 р., остання редакція 2011 р.), "Про державну підтримку малого підприємництва" (2000 р., остання редакція 2008 р.), "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"(2003 р.), "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" (2007 р., остання редакція 2011 р.) та інші. Проте виникла об’єктивна необхідність ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів (див. табл. 3.5.2).

Таблиця 3.2.2.

Перелік законів України , прийнятих протягом 2010-2011 років

на виконання завдань щодо регулювання підприємницької діяльності

Назва			Спрямованість закону
2010 рік
1	Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо приведення їх у відповідність із Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" № 2388-VI від 01.07.2010. Чинний	Закріплено обов’язковість з виконання регуляторних процедур за Держфінпослуг, Держкомітетом цінних папері, Антимонопольним комітетом, що посилить відповідальність за якість регулювань у цих сферах господарської діяльності.
2	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" № 2390-VI вiд 01.07.2010. Чинний з 03.03.2011	Встановлюється термін завершення процесу включення відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року.
3	Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" № 2399-VI вiд 01.07.2010. Чинний	Направлений на зменшення існуючої в Україні кількості контролюючих органів.
4	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження державного регулювання господарської діяльності" № 2608-VI вiд 19.10.2010. Чинний	Надане максимальне сприяння держави у започаткуванні бізнесу та зменшення втручання держави у підприємницьку діяльність – скорочено 31% видів ліценцій на здійснення господарської діяльності.
5	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запровадження системи електронної державної реєстрації суб'єктів господарювання)" № 2609-VI від 19.10.2010. Чинний з 14.08.2011.	Забезпечує прозорість реєстраційних процесів. Основним завданням Закону є досягнення зазначеної мети шляхом запровадження порядку проведення електронної державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
6	Закон України "Про прискорений перегляд регуляторних актів, прийнятих органами та посадовими особами місцевого самоврядування" № 2784-VI від 14.12.2010. Чинний	Визначаються правові та організаційні засади здійснення прискореного перегляду регуляторних актів, прийнятих органами та посадовими особами місц. самоврядування, щодо їх відповідності принципам державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.
2011 рік
7	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо скасування свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи та фізичної особи-підприємця)"№ 3205-VI від 07.04.2011 (д). Чинний	Спрощення та здешевлення започаткування та ведення бізнесу в Україні шляхом запровадження принципу здійснення діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців без свідоцтва про державну реєстрацію.
8	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо встановлення адміністративної відповідальності за порушення у сфері державної реєстрації)" № 3157-УІ від 17.03.2011.Набрання чинності з 14.10.2011	Встановлення порядку зберігання реєстраційних справ юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців посадовими особами, які їх формують, та порядку їх пересилання, у встановлених законом випадках, виключно рекомендованими поштовими відправленнями.
9	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо вдосконалення дозвільної системи у сфері господарської діяльності та застосування норм адміністративного права" № 3261-УІ від 21.04.2011 (д). Набрання чинності з 25.11.2011	Вдосконалення застосування норм адміністративного права за порушення провадження господарської діяльності та порушення порядку видачі документів дозвільного характеру дозвільними органами (їх посадовими особами).
10	Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запровадження принципу державної реєстрації юридичних осіб на підставі модельного статуту)" № 3262-УІ від 21.04.2011. Набрання чинності - 28.08.2011	Вдосконалення порядку створення та діяльності юридичних осіб відповідних організаційно-правових форм господарювання, з метою запровадження принципу державної реєстрації юридичних осіб на підставі модельного статуту.
11	Закон України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України (щодо спрощення започаткування підприємництва)" № 3263-УІ від 21.04.2011. Чинний	Спрощення та оптимізації процедури по створенню юридичних осіб різних організаційно-правових форм господарювання, що в свою чергу заохочуватиме підприємців до започаткування власної справи.

Джерело: [5].

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивним чином впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Сьогодні використовуються такі показники:

(1) норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;

(2) норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.

(3) норматив обігових коштів – показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;

(4) різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави [1, с.189].

3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.

Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються на тепер, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства. Так, схема заснування й реєстрації підприємства без створення юридичної особи є досить простою і складається з таких етапів: рішення про започаткування підприємницької діяльності; звернення у реєстраційний орган держадміністрації; реєстрація; звернення в податкову інспекцію; звернення до нотаріуса; звернення в банківську установу; звернення у місцевий відділ внутрішніх справ; звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню; ліцензування.

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання. Дерегулювання підприємництва – це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, еономічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва [1, с.196].

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).

Центральним органом, який сьогодні забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу – формування підприємницької політики, а передовсім – узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. [8,с.237] Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об’єднання - спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Інфраструктура ринку – це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності [9, с.95].

До складу інфраструктури ринку входять такі елементи.

1. Фінансово-кредитна інфраструктура – установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань.

В Україні на 01.08.2011р. діє 198 банків [10]. За станом на 29.07.2011 кількість зареєстрованих корпоративних та пайових інвестиційних фондів становила 1650 інститутів спільного інвестування, з них: 272 – корпоративних інвестиційних фондів, 1 392 – пайових інвестиційних фондів [11].

2. Організаційно-технічна інфраструктура – товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв’язку. Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші – є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо). На 1 квітня 2011р. в Україні зареєстровано 560 бірж. Практичну діяльність здійснювали 272 бірж, серед них універсальних, товарно-сировинних і товарних – 243 бірж, нерухомості – 13, агропромислових – 14, а також по одній валютній та спеціалізованій біржі. Статутний капітал бірж становив 77,6 млн. грн. [12].

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура – інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішувати через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

(1) забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

(2) надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

(3) інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку [13].

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.

Особливу роль має відігравати запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові:

• матеріально-технічна підтримка;

• науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка;

• податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу;

• зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств;

• екологічне регулювання бізнесу.

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

• розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

• використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;

• сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості [7, с.87].

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8-10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8% [13].

З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:

• надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;

• сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

• залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;

• надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

• визначення порядку передачі малому підприємництву "ноу-хау" та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

• створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;

• стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;

• стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема [3].