4. Фінансування регіонального соціально-економічного розвитку

. Роль і значення місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів

Бюджетна система України як унітарної держави складається з двох чітко визначених ланок – державної і місцевої бюджетів. Місцеві бюджети є важливим інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери регіонів. З їх допомогою регіональні органи влади розподіляють і перерозподіляють валовий регіональний продукту, фінансують соціальний розвиток території (освіту, охорону здоров'я, культуру, спорт та ін.), інфраструктуру та ін. Питома вага місцевих бюджетів перевищує 40% витрат звідного бюджету України (рис. 3.3.2)

Як і в інших країнах, склад місцевих бюджетів України відображає особливості адміністративно-територіального устрою і специфіку функціонування місцевого самоврядування.

До місцевих бюджетів України відносяться:

• республіканський бюджет автономної республіки Крим;

• обласні бюджети;

• міські бюджети міст Київ і Севастополь;

• районні, міські, районні в містах, селищні і сільські бюджети.

Рис. 3.3.2. Питома вага місцевих бюджетів в звідному бюджеті України

(по прибуткам і витратам)

Характерною особливістю сучасної побудови бюджетної системи України є самостійність усіх бюджетів. Місцеві бюджети одного рівня не можуть бути включені до місцевих бюджетів іншого рівня. Законодавством України визначено, що самостійність місцевих бюджетів гарантується власними прибутками і законодавчо закріпленими за ними загальнодержавними прибутками, а також правом самостійно визначати напрями використання засобів.

Місцеві бюджети в кожній країні є найчисленнішими ланками бюджетної системи. В Україні їх кількість перевищує 11 тисяч. Це не дивно, враховуючи важливість місцевих бюджетів, за кошти яких фінансуються установи освіти, охорони здоров'я, культури, спорту, транспорту, житлово-комунального господарства, соціальні і молодіжні програми та ін. [19].

Прибутки місцевих бюджетів складаються із загального і спеціального фондів.

Загальний фонд місцевих бюджетів включає:

• прибутки, які враховуються при розрахунку об'єму міжбюджетних трансфертів (найбільш великим з них є податок на прибутки фізичних осіб);

• прибутки, які не враховуються при розрахунку об'єму міжбюджетних трансфертів (найбільш великою з них є плата за землю).

Спеціальний фонд місцевих бюджетів включає:

• бюджет розвитку (формується за рахунок продажу земельних ділянок, майна та ін.);

• деякі збори і інші платежі (у тому числі частина збору за забруднення природного довкілля).

Крім того, місцеві бюджети отримують (чи виплачують) міжбюджетні трансферти. До них відносяться дотації вирівнювання і субвенції (на реалізацію державних програм соціального захисту, на виконання інвестиційних програм і деякі інші), що виділяються державою [7].

Дотація вирівнювання визначається як перевищення розрахункового об'єму витрат місцевих бюджетів (на державне управління, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист населення та ін.) над розрахунковим об'ємом кошику прибутків місцевих бюджетів. Якщо ж розрахункові витрати менше ніж прибутки (як наприклад в м. Донецьку), то тоді місцевий бюджет дотацію вирівнювання не отримує, а виплачує.

Що стосується витрат, з року в рік в Україні відбувається розширення функцій місцевого самоврядування і збільшення кола вирішуваних ним завдань. Багато в чому це відбувається за рахунок делегування (передачі) ним повноважень органами центральної влади. Відповідно, на місцеві бюджети лягає все більше навантаження в забезпеченні фінансовими ресурсами усіх заходів, що покладаються на місцеве самоврядування. На жаль, вирішити навіть основні питання за рахунок власних засобів на місцях не виходить. Це призводить до залежності місцевих бюджетів від фінансової допомоги з центру.

Концепція фіскального федералізму і її основні положення

У розвинених країнах світу в основі розподілу повноважень і фінансових ресурсів між органами місцевого самоврядування і органами державної виконавчої влади на місцях лежить інший, чим в Україні, підхід. У економічній літературі він отримав назву концепції фіскального федералізму.

Варто відразу відмітити, що фіскальний федералізм не має ніякого відношення до федералізму політичного. Принципи фіскального федералізму застосовуються як федеральними, так і унітарними державами. Вони також лежать в основі Європейської Хартії про місцеве самоврядування.

Сам термін «фіскальний федералізм» був введений в науковий обіг професором Гарвардського університету Р.Масгрейвом і визначає ефективне розподіли повноважень і фінансових ресурсів між різними рівнями влади в країні [13].

Її основа – концепція так званих суспільних товарів (благ). Як відомо, це блага не особистого (їжа, одяг і так далі), а колективного споживання (національна оборона, наукові знання, маяки і так далі) [16; 17; 20].

Основні положення концепції фіскального федералізму полягають в наступному.

1. Влада надає суспільні товари, які відрізняються сферами вигод (мала – у дитячого саду, велика – у національної оборони). Цей чинник визначає формування багаторівневої системи влади за критерієм відповідності кожному рівню влади вигод від суспільних товарів. Так, за освітлення вулиці повинні відповідати районна влада, оскільки світло вуличних ліхтарів приносить вигоду жителям цього району. За роботу маяка повинна відповідати регіональна (обласні) влада, оскільки робота маяка приносить вигоду усьому приморському регіону. А за оборону країни повинен відповідати центральний уряд, оскільки вигоду від національної безпеки отримує уся країна.

2. Функції за подання суспільних товарів повинен виконувати самий нижній з рівнів влади, який в змозі це зробити. Вищий рівень влади вважається менш важливим, другорядним по відношенню до нижчестоящого, який розташований ближче до громадян і краще володіє інформацією про їх переваги. Таким чином, якщо громадяни в змозі посадити квіти біля будинку, то вони це зроблять самі. Але регулярно вивозити сміття за межі міста вони не будуть. І це повноваження вони передають вгору.

3. Одна і та ж юрисдикція повинна приймати рішення: по-перше, про громадські витрати; по-друге, про громадські прибутки (податки). Інакше з'являтиметься спокуса жити не відповідно до достатків, "вибиваючи" ресурси на власні потреби із загальнодержавних запасів. Тому в розвинених країнах місцеві податки і збори з мешканців цієї території (фізичних і юридичних осіб), є одним з головних атрибутів місцевого самоврядування.

Наприклад, в США за рахунок місцевих податків забезпечуються більше 60% прибутків місцевих бюджетів, у Франції - 60%, Німеччині - 45%, Великобританії - 36%, Японії - більше 30%. Основними видами місцевих податків зазвичай є: податок на майно (Канада, Великобританія); прибутковий податок (Країни Північної Європи); податок на продажі (Італія, Іспанія). У частині витрат цих податків місцеві органи підзвітні своїм виборцям, що проживають на цій території, – вони виконують їх волю за поданням місцевих суспільних благ і для цього збирають місцеві податки.

Україні розподіл бюджетно-податкових повноважень в цілому не відповідає ні вимогам фінансової теорії, ні Європейській хартії місцевого самоврядування. Центральна проблема полягає в тому, що в регіонах і на місцях спостерігається значний розрив між тим великим об'ємом соціально-економічних завдань, які доводиться вирішувати органам влади на місцях, з одного боку, і фактичними можливостями їх фінансування, з іншою, – при тому, що усі основні джерела громадських прибутків контролюються центральним урядом, а механізм їх перерозподілу є недостатньо об'єктивним.

Сьогодні прибутки місцевих бюджетів України складають близько 30% загальних прибутків Звідного бюджету, а витрати – близько 40%, що порівняно з країнами ЄС загалом немало.

Проте проблема полягає в тому, що:

По-перше, їх власні засоби у вигляді місцевих податків і зборів складають мізерні суми – 2-3% загальної суми прибутків місцевих бюджетів. У окремих розвинених країнах питома вага тільки чисто місцевих податків в загальній сумі прибутків місцевих органів влади у багато разів більше. Це означає, що на відміну від країн-членів ЄС в Україні власні повноваження місцеві органи влади вимушені виконувати не за рахунок власних засобів, а за рахунок тих, що виділяються з центру, що об'єктивно формує високу міру залежності "від Києва".

По-друге, місцеві органи влади не мають у своєму розпорядженні жодного, скільки-небудь великого джерела прибутків, ставки якого вони могли б регулювати самостійно, приводячи у відповідність потреби в місцевих суспільних благах і джерела їх фінансування. Питома вага місцевих податків і зборів в загальній сумі податкових прибутків бюджету в Україні складає тільки близько 1,5%. Таким чином, переважаюча частина податкових прибутків – це надходження від загальнодержавних податків, які контролюються центральною владою. Тому в Україні органи місцевого самоврядування в принципі не можуть самостійно привести у відповідність регіональні потреби в суспільних благах з джерелами їх фінансування.

По-третє, платежі, що поступають до бюджету з будь-якої території не відбивають реальні кінцеві результати господарської діяльності розташованих тут підприємств. Річ у тому, що фінансові результати, які показані в офіційній звітності підприємств, не враховують экстерналій (зовнішніх ефектів), які в умовах України мають чималі масштаби і дуже сильно диференційовані по областях.

Наприклад, викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря з розрахунку на 1 км² складають в Донецькій області 67 т, Дніпропетровською – 31 т; Луганською – 21 т, а в Херсонській – 1,9 т; Житомирською – 2,2 т; Чернігівською – 2,3 т, тобто в десятки разів менше. Тому, якби можна було при визначенні фінансових результатів діяльності, що становлять базу податку на прибуток підприємств, врахувати збиток від забруднення довкілля і виснаження природних ресурсів, то ніякий податок на прибуток підприємства, наприклад, Донецької чи Дніпропетровської області не платили б взагалі. А фактично нині вони вносять на загальнодержавні потреби більші, ніж багато інших областей суми цього податку. Тому в контексті системи міжбюджетних стосунків, що склалася, – це вже не податок на прибуток підприємств, а податок на життя і здоров'я жителів окремих регіонів.

Ось чому господарське законодавство України слід реформувати так, щоб рішення про витрати приймалися тим же самим органом влади, який відповідальний за стягування податків. Тому що гроші, які поступають з іншого рівня, з центру - це "дешеві" гроші, витрачаються вони легше і не обов'язково відповідно до пріоритетів населення регіону. В зв'язку з цим слід домагатися зміцнення місцевих фінансів за рахунок передачі на рівень місцевого самоврядування одній або двох великих і надійних податкових баз, як це спостерігається в розвинених країнах.

Система міжбюджетного фінансового вирівнювання

Оскільки окремі регіони України мають різні економічні потенціали і диференційовані за рівнями соціально-економічного розвитку, остільки їх вирівнювання є важливим державним завданням. Проте при цьому держава не повинна позбавляти регіони стимулів для саморозвитку. У розвинених країнах переважнимивважаються такі дії органів центральної влади, коли вони не стільки субсидують підприємства в цій місцевості (що може бути пов'язане з проявом утриманських настроїв), скільки забезпечують умови для їх нормального функціонування на усій території країни.

Що ж до державної підтримки розвитку тих або інших регіонів, то для цього доцільно використовувати метод, що успішно зарекомендував в Європі, як пайове фінансування, коли центральний уряд і зацікавлений в реалізації проекту розвитку місцевий орган влади вирішують проблему шляхом пайової участі.

У Україні був розроблений діючий порядок розрахунку об'єму міжбюджетних трансфертів, який упродовж останнього десятиліття неодноразово переглядався.

Кабінетом Міністрів України щорічно затверджується формула розрахунку міжбюджетних трансфертів. Виходячи з розрахованих нормативів відрахувань і сум міжбюджетних трансфертів Державним казначейством України здійснюється їх перерахування на рахунки відповідних бюджетів.

Формула розрахунку міжбюджетних трансфертів спричиняє істотний вплив на прибуткову частину місцевих бюджетів. Її сенс полягає в тому, що трансферти визначаються як різниця між нормативними потребами території у витратах і тими об'ємами фінансових ресурсів, які вона в змозі зібрати. Для розрахунку останніх визначаються індекси відносної здатності платити податки відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Перевагою формули є те, що вона дозволяє здійснювати процес фінансового вирівнювання не "вручну", а за допомогою обчислень за відомими формулами. А її істотним недоліком є те, що самі формули і їх окремі параметри часто змінюються, що не дозволяє планувати місцеві бюджети на декілька років вперед. Крім того, теперішній формульний підхід погано враховує особливості різних регіонів і зовнішні ефекти (наприклад, екологічні). В результаті багато територіальних бюджетів (передусім промислово розвинених областей) поставлено у відносно несприятливе положення в порівнянні з іншими. Тому діюча методика розрахунків потребує подальшого вдосконалення.

Обов'язковою умовою для початку робіт по вдосконаленню формули розрахунку трансфертів повинно бути:

по-перше, складання переліку соціально-економічних, демографічних, екологічних, кліматичних і інших чинників, які роблять істотний вплив як на податковий потенціал територій, так і на рівень витратних потреб місцевих органів влади;

по-друге, вимагається встановити кількісні залежності прибутків і витрат адміністративно-територіальних одиниць від цих чинників.

Фінансове вирівнювання місцевих бюджетів, яке підтримує гарантований рівень забезпечення людей державними послугами, де б вони не проживали, об'єктивно необхідно. Проте, воно не повинне суперечити принципам фіскального федералізму. Тому має сенс ставити питання про те, щоб місцеві бюджети мали можливість більшою мірою (чим це спостерігається сьогодні в Україні) спиратися на власні джерела фінансування, а не ресурси, що виділяються в порядку централізованого перерозподілу. В сукупності власні засоби повинні складати не менше 50% сумарних прибутків і приблизно відповідати обсягу завдань, покладених на органи самоврядування.

Тільки в цьому випадку можна чекати ефективності від державної регіональної економічної політики в Україні і повірити у справедливість твердження: "Сильні регіони – сильна держава".

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття "регіон".

2. Що таке регіональна політика?

3. Хто є суб’єктами та об’єктами регіональної політики?

4. У чому посідає сутність і значення місцевого самоврядування?

5. Охарактеризуйте систему місцевого самоврядування в Україні.

6. Які ви знаєте системи організації влади на місцях та її взаємовідношення з центральними органами влади?

7. Яку роль грають місцеві бюджети в економіці регіонів?

8. У чому посідає сутність концепції фіскального федералізму та її основні положення?

9. Які проблеми існують у взаємовідносинах між центром і регіонами в Україні?

10. В яких напрямах повинно йти удосконалення управління регіонами в Україні?

Література.

Державне регулювання економiки.Навчальний посiбник К.: Хай-Тек Прес 2011

Нацiональна економiка.Навчальний посібник. К.: ЦУЛ 2012

Нацiональна економiка.Навчальний посiбник К.: Лiра-К 432 2011

Нацiональна економiка.Навчальний посiбник К.: Знання 463 2011

Нацiональна економiка.Пiдручник для студентiв заочноi форми навчання 103,00 Львiв: Новий свiт 352 2011

Нацiональна економiка:Пiдручник К.: Каравела 2011

Нацiональна економiка:регiональний та мунiципальний рiвень.Пiдручник 112,00 К.: ЦУЛ 2011

Национальная экономика Беларуси. ТетраСистемс 2011

Национальная экономика: Учебник. +CD М.: Инфра-М 2012

Национальная экономика: учебник. 3-е изд., перераб. и доп М.: Инфра-М 2011

Национальные банковские системы: Учебник для вузов. (Учебники экономического факультета МГУ им. М. В. Ломоносова) М.: Инфра-М 2011

Нация умных людей. История израильского экономического чуда Карьера Пресс 2011

РОЗДІЛ 3.ФУНКЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ПОЛИТИКИ ДЕРЖАВНОГО

РЕГУЛЮВАННЯ

3.1 НАУКОВО-ТЕХНІЧНА ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА

1.Основні поняття і сутність науково-технічної та інноваційної політики.

2. Інноваційна інфраструктура.

3. Форми регулювання інноваційної діяльності.

1.Основні поняття і сутність науково-технічної та інноваційної політики.

Науково-технічна та інноваційна політика держави має вирішальний вплив на соціально-економічний розвиток, оскільки виступає як провідний фактор підвищення продуктивності суспільної праці, впливає на структуру економіки, сприяє конкурентоспроможності національної економіки.

Метою науково-технічної та інноваційної політики є збільшення внеску науки й техніки в розвиток економіки країни, забезпечення прогресивних перетворень у галузях матеріального виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної продукції на світовому ринку, забезпечення функцій безпеки держави, поліпшення екологічної ситуації, а також створення умов для розвитку наукових напрямків підвищення вітчизняної науки.

Науково-технічна політика – це складова соціально-економічної політики держави щодо формування умов ефективного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, напрямів, форм її здійснення.

Складові науково – технічної політики:

• визначення цілей, пріоритетів та напрямків науково – технічного розвитку країни;

• розробка фінансово – економічного механізму стимулювання науково – технічних та інноваційних процесів;

• розробка правового механізму регулювання науково – технічних процесів;

• створення організаційної структури управління науково – технічною сферою;

• забезпечення науково – технічної діяльності держави.

Умови ефективного науково-технічного розвитку країни:

- раціональна мотивація використання НТП у виробництві;

- соціальна ефективність впровадження результатів НТП (забезпечення соціалізації економіки, поліпшення умов праці, захист навколишнього середовища тощо);

- конкуренція у науково-технічній сфері й захист авторських прав;

- забезпечення інтеграції науково-дослідних, виробничих та фінансових структур;

- державна підтримка розвитку НТП, інноваційних процесів.

Під інноваційною політикою можна розуміти комплекс принципів і заходів щодо планування, розробки, стимулювання, регулювання й контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній і виробничої сферах. Тому основне завдання державних органів - визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму її реалізації.

Основою науково-технічної й інноваційної політики є інновація. Під інновацією (нововведення) розуміють кінцевий результат творчої діяльності, що одержав втілення у вигляді нової або вдосконаленої продукції, реалізованої на ринку, або нового або вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного в практичній діяльності. Інакше кажучи, інновація – це результат реалізації нових ідей і знань із метою їх практичного використання для задоволення певних потреб споживачів. Це значить, що якщо, наприклад, розроблена нова ідея, відбита на схемах або досконально описана, але її не використовують у жодній галузі або сфері, і на ринку вона не може знайти споживача, то ця нова ідея, це знання, що представляє собою результат творчої праці, не є інновацією.

Таким чином, основними критеріями інновації є:

- науково-технічна новизна;

- практична втіленість (промислова застосовність), тобто використання, наприклад, у промисловості, сільському господарстві, охороні здоров'я або інших областях діяльності;

- комерційна реалізованість, яка означає, що нововведення «сприйняте» ринком, тобто реалізоване на ринку; що, у свою чергу, означає здатність задовольнити певні потреби споживачів.

Оскільки нова ідея втілена в реальних об'єктах або процесах, остільки вона виявляється орієнтованої на задоволення потреб людей. В умовах ринкової економіки такий невід'ємний критерій інновації як практична втіленість нової ідеї, виявляється тісно пов'язаним із критерієм її комерційної реалізованості за допомогою появи на ринку нової (інноваційної) продукції або послуг.

Поняття «інновація» тісно пов'язане з поняттям «інноваційний процес». Інноваційний процес являє собою процес створення й поширення нововведень (інновацій). Поняття «інноваційний процес» ширше поняття «інновації», тому що інновація (нововведення) є одним з компонентів інноваційного процесу.

Перший компонент інноваційного процесу – новації, тобто нові ідеї, знання – це результат закінчених наукових досліджень (фундаментальних і прикладних), дослідно-конструкторських розробок, інші науково-технічні результати.

Другим компонентом інноваційного процесу є впровадження, введення новації в практичну діяльність, тобто нововведення або інновація. Інновація – це такий компонент інноваційного процесу, який являє собою результат реалізації нового знання у вигляді нової або вдосконаленої продукції, прийнятої ринком, або нового або вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного в практичній діяльності.

Третім компонентом інноваційного процесу є дифузія інновацій, під якою мається на увазі поширення вже одного разу освоєної, реалізованої інновації, тобто застосування інноваційних продуктів, послуг або технологій у нових місцях і умовах. Характер третього компонента інноваційного процесу – дифузії інновацій - залежить від структури й потужності комунікаційних каналів, здатності господарюючих суб'єктів швидко реагувати на нововведення й т.п.

Таким чином, інновація – це інтелектуальний товар, що багато в чому визначає характер проблем керування інноваційними процесами. Будучи кінцевим результатом творчої праці, що одержали реалізацію у вигляді нової продукції або технологічного процесу, сама інновація є товаром.

Чому розробка й здійснення інновацій, інтенсифікація інноваційних процесів є невід'ємною рисою ринкової економіки? Що змушує підприємства вкладати все більші засоби в інновації? Інакше кажучи, що є рушійною силою науково-технічного прогресу, інноваційних процесів в умовах ринку? Що змушує й стимулює господарюючі суб'єкти різного рівня розробляти й реалізовувати інновації?

Основною рушійною силою інноваційних процесів в умовах ринку є одержання конкурентної переваги. Усе більше керівників у найрізноманітніших організаціях і підприємствах усвідомлюють швидкий ріст значимості інновацій для досягнення сприятливого конкурентного положення.

Так, однієї з найбільш інноваційних організацій у світі є японська компанія Sony. Ця фірма створила, розробила й випустила на ринок багато інноваційних продуктів, таких як відеомагнітофони для домашнього використання, кольорові телевізійні системи Trinitron, ручні відеокамери, ручні плоскі телевізори, диски й ін. Щоб одержати конкурентну перевагу, тобто перевершити своїх конкурентів хоча б на невеликий період часу, компанія Sony постійно здійснює інновації, дотримуючись стратегії піонера.

Важливою підтримкою інноваційних процесів у багатьох країнах є державне регулювання. Урядова політика, законодавство можуть значно активізувати інноваційні процеси, стимулювати організації різних форм власності в різних галузях і сферах вкладати кошти в розробку інноваційних продуктів, послуг і технологій. Зміни в економічній політиці також можуть викликати необхідність пошуку більш ефективних інноваційних технологій, можуть ініціювати пошук альтернативних ресурсів, розробку інноваційних продуктів і т.д.

Діяльність по організації й здійсненню інноваційного процесу називається інноваційною діяльністю. Отже, інноваційна діяльність – це використання результатів закінчених наукових досліджень, дослідно-конструкторських розробок або інших науково-технічних досягнень для створення нового або вдосконаленого продукту, реалізованого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного в практичній діяльності, їх поширення, а також пов'язані із цим додаткові наукові дослідження, розробки й дослідно-конструкторські роботи. Інакше кажучи, інноваційна діяльність являє собою взаємозалежну сукупність видів робіт зі створення та поширення інновацій.

Основними видами інноваційної діяльності є:

- науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДДКР);

- технологічні роботи, підготовка виробництва й проведення промислових випробувань;

- придбання патентів, ліцензій і ноу-хау;

- інвестиційна діяльність, необхідна для реалізації інноваційних проектів;

- сертифікація й стандартизація інноваційних продуктів і виробів, необхідних для їхнього виготовлення;

- маркетинг і організація ринків збуту інноваційної продукції;

- підготовка й перепідготовка кадрів для інноваційної діяльності та ін.

Основними елементами структури інноваційної діяльності є інноваційні проекти та програми й виконуючі організації.

Інноваційний проект визначається як комплекс взаємозалежних документів, які передбачають здійснення конкретної інноваційної діяльності в певний період часу; проект підтримки інноваційної діяльності як проект розвитку інноваційної інфраструктури. Інший підхід припускає використовувати поняття інноваційного проекту в більш широкому змісті, коли під ним мається на увазі не тільки й не стільки комплект документів, скільки сама діяльність або захід, що припускає здійснення в певний період часу яких-небудь дій для досягнення певних результатів інноваційного процесу ( при цьому проекти підтримки інноваційної діяльності, розвитку інноваційної інфраструктури ми будемо розглядати як різновид інноваційних проектів).

Суб'єктами інноваційної діяльності є організації й особи, які її здійснюють і розбудовують, тобто організовують, ведуть, підтримують, стимулюють інноваційну діяльність.

В Україні суб'єктами інноваційної діяльності є:

- юридичні особи, що ухвалюють участь в інноваційній діяльності, незалежно від організаційно-правової форми й форми власності;

- фізичні особи – громадяни України;

- органі державної влади, органі місцевого самоврядування;

- іноземні організації й громадяни.

Суб'єкти інноваційної діяльності можуть виконувати функції замовників, виконавців або інвесторів інноваційних проектів і програм або проектів і програм підтримки інноваційної діяльності.

Суб'єктам інноваційної діяльності для її здійснення необхідні різні ресурси. Ресурси, які організація, галузь, регіон, держава можуть залучити в ході здійснення інноваційної діяльності, являють собою інноваційний потенціал.

Інноваційний потенціал (держави, регіону, галузі, організації) – це сукупність різних видів ресурсів, включаючи матеріальні, фінансові, інтелектуальні, науково-технічні та інші, які використовуються для здійснення інноваційної діяльності. Наприклад, на рівні організації основними видами ресурсів, які використовуються в процесі інноваційної діяльності, звичайно є будинки й спорудження, земельні ділянки, машини та устаткування; нематеріальні активи (патенти, ліцензії, права на «ноу-хау», торговельні марки, придбані програмні продукти); фінансові ресурси; людські ресурси (знання, уміння й навички працівників).

Україна має потужний науково-технічний та інноваційний потенціал, але за браком якісної нормативно-правової та матеріально-технічної бази, інституціональної невідповідності міжнародним нормам змушена загальмувати свій подальший розвиток. Сучасний стан в економіці країни характеризується низкою чинників, які перешкоджають інноваційному розвитку. Серед них можна виділити найголовніші:

• швидке застарівання знань, відсутність системного безперервного навчання;

• майже повна відсутність інноваційного навчання та виховання;

• не регламентованість системи мотиваційного механізму інноваційної діяльності;

• слабкою реакцією на зміну попиту, що призводить до безсистемності управління і формування пристосовницького типу поведінки;

• відсутність «науково-виробничо-технологічних ланцюжків»;

• незалежне ставлення до інноваторів в суспільстві;

• великі прогалини в українському законодавстві ( Закон України «Про інноваційну діяльність», «Про захист прав інтелектуальної власності») тощо.

Важливим макроекономічним показником інноваційної активності є обсяг витрат кожної країни на НДДКР та капіталовкладення в розвиток освіти, науки і техніки. В розвинутих країнах світу щорічні витрати на розвиток науки становлять майже 3% ВВП. В Україні впродовж років незалежності цей показник змінився з 2,6 до 0,43% в 2012 році. При цьому в постіндустріальних країнах до 60% підприємств щорічно впроваджують продукцію, що несе в собі нові знання, технологічні рішення та створює нові робочі місця. В Україні цей показник вдвічі менший [2].

Сучасні вимоги до ринкової економіки ґрунтуються на принципах безальтернативного інноваційного розвитку та інтелектуалізації усіх сфер суспільного життя. Такий підхід дає можливості:

• створення і виробництво інноваційної продукції;

- використання нових технологій проектування і виробництва інноваційної продукції;

- збільшити зайнятість населення;

- підвищити зацікавленість, продуктивність праці і ефективність виробництва;

- збільшити доходи і добробут населення.

Складний, комплексний характер інноваційних процесів, високий рівень технічних, виробничих, комерційних і інших ризиків інноваційної діяльності роблять неможливим успішне функціонування інноваційних організацій без формування спеціальної підтримуючої інфраструктури, створення сприятливого середовища для суб'єктів інноваційної діяльності. Під час відсутності елементів такої інфраструктури успішне здійснення інноваційних проектів стає випадковим виключенням, що самим несприятливим образом позначається на інноваційному кліматі.

Таким чином, у якості найважливішої підсистеми в структурі інноваційної діяльності виділяється інноваційна інфраструктура – підсистема, яка спрямована на сприяння й підтримку інноваційної діяльності. Сама ця підсистема має складну структуру. Елементи інноваційної інфраструктури взаємозалежні й взаємодіють між собою, а також з іншими елементами в структурі інноваційної діяльності.