3. Планування соціально-економічного розвитку економіки регіонів

Планування регіонального розвитку є першим і найбільш важливим етапом регіональної економічної політики. Це обумовлено тим, що на основі інформації про соціально-економічний стан відповідної адміністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на наступний бюджетний період формуються проекти місцевих бюджетів, у тому числі їх прибутки, витрати і об'єми міжбюджетних трансфертів (ст. 76 Бюджетного кодексу України) [7].

Наприклад, чим більш високими заплановані темпи економічного зростання регіону, тим вищою буде очікувана заробітна плата регіону трудящих і суми підхідного податку, що поступає до місцевих бюджетів; одночасно зростуть потреби населення в громадських послугах, зміниться ринкова вартість земельних ділянок і пов'язаної з ними плати за землю і так далі. Тому від того, наскільки кваліфіковано і обґрунтовано складені плани, залежать об'єми ресурсів, якими місцеві органи влади зможуть розпоряджатися.

Планування розпочинається з оцінки і аналізу стартових умов розвитку регіону: його сильних і слабких сторін, ресурсного потенціалу, конкурентних переваг. Також розглядаються можливості впливу зовнішніх чинників на розвиток регіону (інфляції, валютного курсу, політики держави в області фінансів, законодавства, наявність конкурентів та ін.). Аналіз таких зовнішніх чинників дозволяє частково "застрахувати" себе від невдач.

На наступному етапі встановлюються цілі розвитку регіону (зазвичай у вигляді дерева цілей). Ці цілі мають бути конкретними, вимірними, мати часові межі і бути досяжними.

Далі розробляється проект плану соціально-економічного розвитку регіону. Велике значення в його створенні має формування цільових програм (див. наступне питання). Після закінчення розробки цільові програми і основні соціально-економічні показники зводяться в єдиний документ, що є комплексним планом соціально-економічного розвитку регіону.

План повинен пройти процедури публічного обговорення (у вигляді публічних слухань, обговорень в засобах масової інформації) і твердження органом представницької влади. Цим досягається його перетворення на продукт "громадського договору", що має юридичний статус. Усе це забезпечує спадкоємність планів і їх незалежність від зміни суб'єктів виконавчої влади.

Одним з найбільш поширених інструментів державного регулювання розвитку регіонів є цільові програми соціально-економічного розвитку.

Програмно-цільове планування – це один з видів планування, в основі якого лежить орієнтація діяльності на досягнення поставлених цілей. Використання програмно-цільового методу, який утілюється в програмах різного рівня, є одним з важливих елементів науково-обґрунтованого впливу на процеси соціально-економічного розвитку регіонів.

На відміну від поточних щорічних планів, цільові програми приймаються на триваліший період і розробляються під певну мету, так що заходи цих програм можуть фінансуватися упродовж декількох бюджетних років. Наприклад, до проведення футбольного чемпіонату Євро-2012 в регіонах України були відсутні необхідні спортивні об'єкти і інфраструктура, а поточними планами їх будівництво не було передбаченим. Тому спеціально під цей захід була розроблена цільова програма підготовки до Євро-2012. При цьому були вказані цілі її реалізації, розраховані кошториси, визначені терміни, призначені виконавці, виділені ресурси.

Програмно-цільове планування розвитку регіонів є вельми популярним в розвинених країнах. Так, у Великобританії через цільові програми стимулюється розвиток 40% територій, в Норвегії – 90%. У Німеччині дві третини федеральних земель мають програми розвитку, а в нових землях розробляються цільові програми по поліпшенню регіональної господарської структури. Такі програми припускають стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок субсидій з федерального і земельного бюджетів, а також за рахунок Європейського фонду регіонального розвитку [13].

В Україні, на жаль, чимало програм не виконуються в повному обсязі і у встановлені терміни. Наприклад, Програма соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2000 рр., метою якої було призупинення спаду у сфері матеріального виробництва, створення передумов органічного з'єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації була завершена в 2000 р. Але з прогнозованих майже 9 млрд. грн. з усіх джерел фінансування поступило тільки менше 5,5 млрд. грн., тобто дещо більше 60% від потреб, внаслідок чого меті програми в повному обсязі досягнуті не були.