3. Аграрні реформи у сільському господарстві України

За часів перехідного періоду від планової до ринкової економіки в Україні через аграрні реформи сформувалася система аграрного бізнесу, в якій пануючу роль відіграють фінансово-промислові групи (ФПГ) та великі аграрні об’єднання, хоча основна маса господарств заснована на принципах фермерства.

Оскільки аграрні відносини є невід’ємною часткою усієї системи економічних відносин та зв’язків, економічна теорія включає в свій предмет їх аналіз і вивчення. Принципове значення мають відносини власності на землю. Історія її розвитку надає не тільки різні періоди змін цієї власності, а й різні форми власності на землю за одного періоду та їх різноманітність по країнах. Неодмінним атрибутом земельної власності є земельна рента як результат використання землі у якості засобу виробництва і привласнення додаткового продукту власником землі (приватною особою або державою). За умов панування приватної власності та ринкових відносин в сільському господарстві традиційно складаються економічні відносити не між двома класами, як у промисловості – між власниками-підприємцями (капіталістами) і найманими працівниками, а між трьома класами: власниками землі (землеволодарі) – капіталістами (підприємці) – найманими працівниками (батраки). Рентні відносини виникли ще у період розпаду родового устрою суспільства, одержали розвиток за умов феодалізму і досягли вершини за капіталістичного способу виробництва.

За умови панування ринку землі існує необхідність в реальній оцінці земельних ділянок, хоча земля як така не має власної вартості, оскільки є продуктом природи. Ціна землі за суттю є ірраціональною і визначається за формулою 3.2.1.:

R

S = -------- + Koс (3.2.1.)

En

де: S – оцінка земельної ланки;

R – диференціальна рента І і ІІ;

En – норматив ефективності, що дорівнює 0,12;

Kос – витрати на освоєння земельної ланки.

Існує й інша формула визначення ціни земельної ланки 3.2.2.:

R

Цз = ------- х 100 % (3.2.2.)

S

де: Цз - ціна землі;

R – річна рента;

S – норма позичкового відсотка.

Оскільки за планової економіки вся земля з її надрами за визначенням є власністю держави, абсолютна рента відсутня, а диференціальна рента І привласнюється державою за умов довічного користування визначеними землями колективними господарствами та іншими суб’єктами господарювання, що використовують земельну ділянку, а диференціальна рента ІІ залишається в самих господарствах. Така структура рентних відносини зберігається в Україні сьогодні, оскільки земля і її надра поки що залишаються у сфері загальнонародної (державної) власності та діє мораторій на купівлю-продаж землі.

4. Державна політика і державне регулювання аграрних відносин

Здійснюючи аграрну політику, владні державні органи повинні мати на увазі й той аргумент, що в багатьох країнах світу значна частина землі є власністю держави і використовується суб’єктами господарювання на орендній основі.

Певною проблемою аграрного сектору економіки в системі державної політики є питання його державного регулювання. За загальною ідеєю, ступінь державного регулювання аграрними відносинами національної економіки повинен визначатися тією економічною політикою держави, яка існує на даному етапі розвитку країни. Але тут повинні бути визначеними як мінімально необхідні, так і максимально допустимі границі державного втручання в АПК з урахуванням вже вказаних особливостей аграрної сфери діяльності [1].

Мінімально необхідні границі державного втручання у сферу сільського господарства за умов ринкових принципів господарювання обумовлені перш за все так званими провалами ринку, необхідністю підтримки соціально-економічної стабільності в країні та задач макроекономічного розвитку.

Максимально допустимі границі державного втручання в сільськогосподарське виробництво на практиці визначаються алгоритмом ефективного розвитку всієї національної економіки і повинно включати так звані класифікаційні ознаки.. Перша з них включає прийняття рішень на державному рівні через планування і прогнозування головних процесів аграрної сфери за умови згоди і прийняття їх господарюючими суб’єктами, що означає індикативний характер планування. Друга передбачає диференціацію суб’єктів господарювання з урахуванням їх можливостей до саморегулювання, тобто індикативні плани теж повинні бути різними для великих агротехнічних об’єднань, середніх структур та дрібних фермерів. Третя ознака пов'язана із прямими (безпосередній вплив на адресат) і непрямими (опосередкований вплив через економічне середовище: ціни, процент, податки тощо) методами впливу на прийняття рішень у рамках загальнонаціональних планів чи програм.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва повинно виходити із загальної соціально-економічної стратегії розвитку країни на той чи інший період і здійснюватися реалізацією таких функцій держави як:

• забезпечення стабільності та симулювання економічного зростання через бюджетну, грошово-кредитну та фіскальну політику держави у напрямі стимулювання виробництва і попиту на товари та послуги цієї сфери та її інвестування;

• забезпечення зайнятості працездатного населення сільської місцевості через регулювання ринку робочої сили, служби зайнятості, організацію робочих місць, підготовку і перепідготовку кадрів і т.п.;

• регулювання цін на продукцію сільського господарства через проведення певної політики ціноутворення, адекватної стану економіки та умовам виробництва в АПК (цінові субсидії, спеціальні доплати виробникам, встановлення так званих лімітних цін і т.п.);

• забезпечення правової бази діяльності господарюючих суб’єктів, тобто створення законів, регулюючих аграрну сферу: встановлення прав власності, правил поведінки підприємців, виконання умов контрактів та попередження зловживань, регулювання відносин із профспілками щодо захисту прав споживачів, органи і норми контролю тощо;

• розробка та законодавче затвердження податкової системи, що має діяти в аграрній сфері, особистих доходів її суб’єктів та системи трансфертів, що переслідує мету зменшення нерівності у соціальному статусі як серед сільських мешканців, так і по відношенню до соціальних груп населення країни;

• регулювання інвестицій через використання діючих в країні фінансових і кредитно-грошових механізмів, включаючи їх особливості в аграрній сфері;

• контроль за збереженням і поліпшенням природного середовища через державну експертизу корозії ріллі, підтримку селекційних досліджень щодо порід тварин, різновиду рослин і т.п., відродження земель, лісів, водоймищ тощо;

• антимонопольне регулювання відносно суб’єктів сільськогосподарського виробництва, що підлягають як загальному антимонопольному законодавству, що діє в країні, так і спеціальним законам з аграрних питань;

• забезпечення певного рівня задоволення соціальних послуг щодо сільських мешканців: освіта, охорона здоров’я, культура та спорт, пенсійне забезпечення, турбота про інвалідів, материнство і дитинство, соціальне страхування, житлові умови, чисте екологічне довкілля і т.п., тобто створення соціальних умов не гірших, ніж у містах;

• забезпечення економічної і національної безпеки, включаючи контроль за національними ресурсами (серед яких найціннішим є земля).

Держава виконує перелічені функції через економічні та адміністративні методи регулювання.

Економічні методи державного регулювання повинні бути адекватними ринковим принципам господарювання та підприємництву і знаходити відображення:

(1) у бюджетній політиці: державні закупівлі сільськогосподарської продукції, підтримка державного підприємництва, система дотацій на продукцію;

(2) у фіскальній політиці: система податків на доходи та майно фізичних і юридичних осіб (державні і місцеві);

(3) у кредитно-грошовій політиці: регулювання облікового банківського проценту з урахуванням особливостей аграрного виробництва, нормування банківських резервів щодо кредитів суб’єктам цієї сфери та контроль за ними;

(4) в соціальній політиці: встановлення мінімальних ставок оплати праці найманим працівникам, розмірів пенсій, пільг тощо;

(5) розробка та сприяння реалізації програм розвитку як окремих галузей АПК країни, так і його перспективного розвитку;

(6) у зовнішньоекономічній політиці: сприяння налагодженню ефективних для країни, АПК та окремих суб’єктів сільськогосподарської діяльності зовнішніх зв’язків та напрямів щодо реалізації продукції, послуг та придбання чи продаж на зовнішньому ринку новітніх зразків техніки і технології, що сприятимуть більш успішному розвитку аграрної сфери країни та національній економіці в цілому.

Адміністративні методи базуються на владних відносинах розпорядження по відношенню до суб’єктів господарювання через прямі і правові методи регулювання.

Прямі регулюючі заходи реалізуються шляхом:

• ліцензування і квотування, пільгового кредитування, державних інвестицій та доплат з метою захисту цього специфічного виробництва та сільського населення і цілому;

• прямий державний контроль над монопольними ринками (виключаючи природні монополії, де діє пряме адміністрування), сприяння плануванню видів діяльності та розробці програм розвитку аграрної сфери;

• розробка жорстких стандартів екологічної безпеки, що має для сільського господарства особливе значення;

• розробка нормативних актів із захисту національних інтересів в системі світогосподарських зв’язків.

Правові методи містяться в державному гарантуванні додержання правових норм поведінки суб’єктів (виробників і споживачів) сільськогосподарської діяльності в ринковому середовищі з метою ефективного функціонування всієї національної економіки.

Актуальне значення для України й на сьогодні мають аграрні реформи, які стосуються всього спектру відносин в системі АПК: відносин власності, землеволодіння та землекористування, форм господарювання на землі, соціальних і культурних відносин тощо. Перш за все аграрні реформи мають бути спрямованими на підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва та праці. Слід визнати, що за 20 років незалежності України аграрні реформи проводилися за складних умов, тому містять чимало суперечностей. Перш за все це стосується реформ відносин власності та форм господарювання: через роздержавлення і приватизацію сільськогосподарського майна організаційні перетворення набували різних форм – від розпаду колгоспів і радгоспів, тваринних комплексів, КСП та паювання земель до створення, з одного боку, приватних фермерських господарств різного рівня за обсягами, з іншого боку, монопольних структур та нових форм колективних господарств. На жаль, така державна політика в аграрній сфері України поки що не привела до підвищення її ефективності, і багато в чому галузі цієї сфери поступаються світовим стандартам, що знижує престиж країни на світовому ринку (за виключенням окремих видів продукції, зокрема зернових культур) і негативно впливає на національну економіку.

Непрямими показниками такого стану можуть бути такі дані. Обсяг сільськогосподарської продукції у 2010 р. складав лише 71% до рівня 1990 р. У 2010 р. м’яса було вироблено 2,7 млн. т проти 6,4 у 1990 р.; молока – 11,6 млн. т проти 24,5; яєць –15,9 млрд. шт. проти 16,3 (найкращий показник). Загалом не знизилася врожайність наступних культур, що надає певного оптимізму: у 2009 році було зібрано зернових культур 46 млн. т, цукрових буряків (фабричних) – 10,1 млн. т, соняшника – 6,4 млн. т, картоплі – 19,7 млн. т, овочів – 8,3 млн. т.

Для того, щоб уявити, як це відбивається на продовольчому фонді країни, слід знати, що існує світова практика розрахунку фізіологічного прожиткового мінімуму (ФПМ), який використовується в соціальній політиці держави для визначення розміру мінімальних соціальних гарантій щодо малозабезпечених осіб (сімей) і може бути критерієм величини доходу, яка коливається у перетворенні безмежної його величини до мінімуму, що дорівнює нулю. Вважається за доцільне визначати й раціональний сімейний бюджет (РСБ) з певним запасом у 25% до його загального обсягу. На підставі РСБ можна визначити величину продуктового споживчого кошика з урахуванням вартості набору товарів харчового призначення, котрий повинен забезпечити людині нормальне відтворення її фізичних і інтелектуальних сил і відповідно нормальний рівень життя. Такий кошик містить основні продукти харчування (хліб і хлібопродукти, картоплю, овочі і бахчові, фрукти і ягоди, цукор, масло тваринне і рослинне, м’ясо і м’ясопродукти, рибу і рибопродукти, молоко і молочні продукти, яйця тощо). Соціальна політика держави передбачає проведення постійних бюджетних обстеженнь населення (сімей за їх угрупуванням). Проте, за браком коштів на сьогодні такі обстеження обмежено. Основною ознакою при проведені бюджетних обстежень є врахування енерговитрат різних видів діяльності людини по професійним групам: перша охоплює осіб, не зайнятих фізичною працею, яким потрібно до 3000 ккал/на добу; друга включає робітників, що зайняті механізованою працею – до 3500 ккал/на добу; третю групу складають особи, які зайняті частково механізованою працею – до 4000 ккал/на добу; четверта охоплює людей важкої фізичної праці – до 5000 ккал/на добу. Така градація обумовлена не тільки різними видами праці та енерговитрат, а й специфікою їх харчування як за об’ємом, так і за його якістю та структурою. Вважається, що РСБ потребує для дорослого населення працездатного віку від 3010 до 3380 ккал/на добу; для дітей віком 12-15 років – 2000-2750 ккал/на добу; для студентів – 2450-2600 ккал/на добу; для людей похилого віку (пенсіонерів) – 2100-2300 ккал/на добу. До того ж, ці калорії можуть бути одержаними суттєво відмінною структурою харчування.

Проводячи ту чи іншу політику відносно сільського господарства, відповідні державні органи влади повинні виходити:

по-перше, із конкретних історичних, економічних, соціальних, культурних та моральних умов країни щодо формування і функціонування аграрного сектора її економіки;

по-друге, із завдань забезпечення достатнього продовольчого фонду і продовольчого резерву країни;

по-третє, із потреби забезпечення сировиною тих галузей промисловості, які діють на основі сільськогосподарської продукції;

по-четверте, із тактичних і стратегічних завдань відносно забезпечення сталого економічного зростання;

по-п’яте, із потреб і можливостей світового аграрного ринку (тим більше, у складі СОТ);

по-шосте, із загальної задачі забезпечення економічної і національної безпеки країни.

Нет методики?

Література.

Державне регулювання економiки.Навчальний посiбник К.: Хай-Тек Прес 2011

Нацiональна економiка.Навчальний посібник. К.: ЦУЛ 2012

Нацiональна економiка.Навчальний посiбник К.: Лiра-К 432 2011

Нацiональна економiка.Навчальний посiбник К.: Знання 463 2011

Нацiональна економiка.Пiдручник для студентiв заочноi форми навчання 103,00 Львiв: Новий свiт 352 2011

Нацiональна економiка:Пiдручник К.: Каравела 2011

Нацiональна економiка:регiональний та мунiципальний рiвень.Пiдручник 112,00 К.: ЦУЛ 2011

Национальная экономика Беларуси. ТетраСистемс 2011

Национальная экономика: Учебник. +CD М.: Инфра-М 2012

Национальная экономика: учебник. 3-е изд., перераб. и доп М.: Инфра-М 2011

Национальные банковские системы: Учебник для вузов. (Учебники экономического факультета МГУ им. М. В. Ломоносова) М.: Инфра-М 2011

Нация умных людей. История израильского экономического чуда Карьера Пресс 2011

3. ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

1. Загальні поняття про регіон і регіональну економічну політику

2. Органи управління регіоном

3. Планування соціально-економічного розвитку економіки регіонів

4. Фінансування регіонального соціально-економічного розвитку

Термін "регіональний" для багатьох означає щось малозначне, що не стосується проблем державної політики. Проте практично немає такої сфери державної політики, в якій при успішному її здійсненні можна було б обійтись без реального урахування регіональних аспектів.

Більше того, на тепер одним з головних завдань для держав з демократичними формами управління є забезпечення балансу між державною політикою і інтересами громадян, що проживають в різних регіонах країни. Тому у зв'язку із здійсненням в Україні подальших економічних перетворень зростає значення питань державної політики в регіональній сфері і багатосторонніх взаємин держави і його регіонів.