2. Апк як форма організації аграрного виробництва

На зламі ХХ і ХХІ століть в національній економіці багатьох країн світу сформувався агропромисловий комплекс (АПК) як єдність трьох напрямів діяльності: І – виробництво засобів виробництва для сільського господарства;

ІІ – сільське виробництво як таке;

ІІІ – переробка і реалізація готової продукції.

АПК являє собою сукупність галузей національної економіки, що здійснюють виробництво, переробку, збереження сільськогосподарської продукції та її доведення до споживачів. В системі АПК таким чином забезпечується матеріально-технічне постачання та обслуговування сільського господарства, промислова переробка його продукції, збереження та реалізація продукції у торговій мережі.

Галузева структури АПК включає:

(1) сільськогосподарське та продовольче машинобудування, ремонт техніки, виробництво мінеральних добрив, мікробіологічна промисловість, капітальне будівництво;

(2) сільське господарство як таке, лісне і рибне господарство;

(3) галузі, що забезпечують заготівлю, переробку, збереження сільськогосподарської продукції та доведення її до споживача (харчова, легка і комбікормова промисловість, торгівля продовольством населенню та громадське харчування).

Функціональна структура АПК містить:

• виробництво засобів виробництва і послуг для сільського господарства і інших галузей АПК;

• суто сільськогосподарське виробництво;

• заготівля, транспортування, збереження, первісна переробка продукції;

• виробництво продовольства, одягу, взуття тощо із сировини сільськогосподарського походження;

• реалізація населенню усієї продукції.

Сукупність галузевої і функціональної структури складає систему АПК. В

цій системі в розвинутих країнах світу зайнято від 20-ти до 30-ти відсотків працездатного населення країни, а оптимальне співвідношення вартості кінцевої продукції всіх сфер АПК складає 25-30% загального обсягу засобів виробництва для сільського господарства, 10-15% – у сфері суто сільського господарства і 50-55% – у сфері переробки його продукції та в галузях інфраструктури [2, р.17].

На сьогодні в Україні АПК переживає не тільки звичайні трудності, пов’язані із переходом від плану до ринку, а й власні кризові явища, що обумовлено як поширенням різних видів приватної форми власності на землю та засоби виробництва, так і структурними змінами (одиничне фермерське, партнерське, сумісне, корпоративне, державне, змішане господарство тощо). Не вирішеним залишається питання ринку землі. Поки що діє мораторій на купівлю-продаж землі (хоча, на жаль, і за таких умов незаконне привласнення приміських і курортних земельних ділянок відбувається досить "широким фронтом" за рахунок суттєвого скорочення сільськогосподарських земель).

Питанням залишається затвердження Верховною Радою президентського проекту введення в країні ринку земельних ділянок, який слід вважати небезпечним, оскільки і за проекту, що пропонується, земля не буде належати тим, хто її обробляє – як віковічну мрію селянина, оскільки рядовий фермер не має достатньої кількості грошей на купівлю землі, тому воліє користуватися орендованою у держави землею [3, с. 49]. Земля може бути скупленою саме тими, хто має великі гроші. У всякому разі, практика аграрних відносин в країнах Центральної і Східної Європи і США свідчить про переважання колективної форми власності на землю. За розрахунками вчених в приватному фермерському господарстві витрати на обробку одного гектара землі під зернові у 3-4 рази, під інші рослинні культури – у 5-10 разів є вищими, ніж у колективних господарствах, а витрати на ремонт техніки перевищують аналогічні витрати у колективних структурах на 30-40% [4].