2.2.. Класифікація видів промислової політики та механізм її здійснення.

Промислова політика в рамках прийнятої ідеології і моделі суспільства не може розглядатися як альтернатива політиці побудови ринкової економіки та конкурентній політиці, а є, передусім, інструментом впливу на економічне зростання через структуру промислового виробництва. Відповідно з таким визначенням сутності промислової політики пропонується одна з можливих класифікацій її видів, а саме в залежності від різних осей розгляду:

• за тривалістю впливу виділяють середньострокову та довгострокову;

• за масштабом впливу - загальносистемну і селективну (або горизонтальну і вертикальну, або пасивну та активну);

• за територіальним охопленням - загальнодержавну, регіональну і районну;

• за спрямованістю участі в міжнародному поділі праці - імпортозаміщуючу та експортно-орієнтовану;

• по превалирующему функціональному напрямку - науково-технічну, інноваційну, інвестиційну, амортизаційну і інші.

Подібна класифікація дозволяє охопити весь комплекс можливих для використання інструментів промислової політики на різних рівнях її реалізації. До таких інструментів, що становлять единий механізм промислової політики, що відповідає вимогам комплексності та системності, відносять (за характером впливу на об'єкт): макроекономічні, інституційні, інформаційні та ресурсні:

• макроекономічні інструменти спрямовані на формування необхідної для розвитку реального виробництва загальноекономічного середовища, насамперед на досягнення фінансової стабільності, подолання бюджетного дефіциту і придушення інфляції, на забезпечення позитивного платіжного балансу і підтримання стабільного курсу національної валюти;

• інформаційні інструменти припускають забезпечення економічних агентів і відповідних органів управління систематизованими, обробленими за допомогою науково обгрунтованих методик даними про соціально–економічне середовище, що дозволяють приймати більш ефективні рішення у виробничій (у тому числі інвестиційної та інноваційної) і комерційній сферах діяльності;

• ресурсні (витратні) інструменти передбачають надання ринковим суб'єктам відтворювальних ресурсів для вирішення завдань промислового розвитку.

• інституційні інструменти пов'язані з формуванням відповідної ринковим принципам і завданням промислової політики правового та організаційно-економічного середовища, із затвердженням загального для всіх суб'єктів ринку господарського порядку.

В рамах даної альтернативи промислова політика – це сукупність дій держави як інституту, що вживаються для впливу на діяльність господарюючих суб'єктів (підприємств, корпорацій, підприємців і т.д.), а також на окремі аспекти цієї діяльності, пов'язані з придбання факторів виробництва, організації виробництва, розподілу і реалізації товарів і послуг у всіх фазах життєвого циклу господарюючого суб'єкта та життєвого циклу його продукції.

У даній концепції промислової політики її об'єктом є виробник товарів і послуг (виробниче підприємство, корпорація, окремий підприємець і т.д.). Цей підхід відрізняється від традиційного розуміння промислової політики, відповідно до якого її об'єктом зазвичай вважаються великі сістемні галузі, що зазвичай складаються з великих, капіталомістких виробництв. Суб'єктом промислової політики є держава, причому не будь-яка політична влада, а держава сучасного типу - абстрактна корпорація, що має власну юридичну особу, відмінну від особистості правителів, що включає в себе урядовий апарат і сукупність громадян, але не збігається ні з тим, ні з іншим, має чітко визначені межі і існує тільки на підставі визнання іншими державами. Промислова політика - атрибут саме держави сучасного типу і як така не властива іншим типам політичної організації (таким, як племена, феодальні ієрархії, доіндустріальні імперії, і т.д.).

Можливі інструменти промислової політики визначаються тими ролями, в яких держава може виступати у відносинах з конкретним виробником:

• власник (або співвласник);

• постачальник (продавець) чинників виробництва;

• споживач виробленої продукції;

• одержувач податкових платежів;

• регулятор ринків факторів виробництва і кінцевої продукції;

• регулятор діяльності виробника;

• арбітр у господарських спорах;

• політичний суб'єкт в рамках міжнародних відносин, що впливають на діяльність виробника або на ринки, в яких він бере участь.

В якості одержувача податкових платежів, регулятора та арбітра держава реалізує владні повноваження, тобто може здійснювати примус або загрозу примусу. В інших ролях воно виступає рівноправним суб'єктом по відношенню до інших учасників ринку та / або іноземним державам. Всі перераховані ролі держави щодо виробника надають в її руки різноманітні інструменти (засоби), які можуть бути використані для проведення промислової політики.

Промислова політика є одним із напрямів державної політики поряд з іншими напрямками. З кожним із цих напрямів вона має точки дотику і області перетину. Можливі також синергічні ефекти, що виникають за рахунок узгодження промислової політики з іншими напрямами державної політики. Тим не менш, промислова політика має свій об'єкт, цілі, набір засобів.

Від макроекономічної політики промислова політика відрізняється своїм об'єктом, цілями і методами. Об'єктом промислової політики не є народне господарство в цілому, що описується сукупністю макроекономічних агрегатів. Метою промислової політики не є досягнення макроекономічної стабільності, боротьба з інфляцією і т.п. У число методів промислової політики не входять регулювання агрегованих показників державного бюджету, процентних ставок, резервних вимог, валютного курсу і т.п. інструментів макроекономічної політики.

Від бюджетної та податкової політики, в рамках якої держава здійснює перерозподіл від платників податків до одержувачів бюджетних коштів, промислова політика відрізняється тим, що її об'єктом є виробнича діяльність господарюючих суб'єктів, а не перерозподільна діяльність держави.

Від соціальної політики, об'єктом впливу якої є рівень і якість життя (тобто, в першу чергу, споживання) окремих груп населення промислова політика відрізняється тим, що займається виробничою діяльністю підприємств, а не споживанням населення (домогосподарств).

Зовнішньоекономічна політика (в широкому сенсі, тобто включаючи торгову, міграційну політику, валютне регулювання і т.д.) перетинається з промисловою політикою в тій мірі, в якій її цілі безпосередньо пов'язані з виробничою діяльністю українських виробників. Не входять у промислову політику валютне регулювання, регулювання нетрудових видів міграції, отримання і надання гуманітарної допомоги і т.д.

Регіональна політика перетинається з промисловою політикою в тій мірі, в якій торкається питань розміщення продуктивних сил, а також використання землі та природних ресурсів. У той же час регіональна політика містить численні компоненти, безпосередньо не пов'язані зі здійсненням виробничої діяльності - наприклад, розподіл загальнодержавної фінансової допомоги між регіонами, соціальний розвиток регіонів, і ін.

Від оборонної політики і політики в сфері безпеки промислова політика відрізняється тим, що не займається діяльністю держави в ході збройних конфліктів і в ході застосування державного примусу. У сфері компетенції промислової політики перебувають ті аспекти оборонної політики і політики в сфері безпеки, які пов'язані з виробництвом товарів і послуг відповідного призначення (оборонне замовлення, державні резерви і т.д.), з використанням економічних ресурсів для потреб оборони та безпеки (землі, природних ресурсів, повітряного простору, радіочастотного спектра і т.д.), з виробничою діяльністю та управлінням державним майном у сфері оборонно-промислового комплексу, а також з обтяженням підприємств та майна зобов'язаннями оборонного характеру.

Геополітика спрямована на посилення політичної ваги країни на міжнародній арені як у світі в цілому, так і в окремих регіонах. Вона відрізняється від промислової політики і за цілями, і по методам застосовування. Тим не менше, для вирішення деяких геополітичних завдань (таких, як посилення впливу Україну в тих чи інших регіонах світу) доцільна координація геополітики та промислової політики на рівні цілей і використовуваних методів для досягнення синергічного ефекту.

Координація промислової політики з іншими напрямами політики держави має здійснюватися на рівні загальнодержавного політичного цілепокладання.

2.3.Світовій досвід проведення промислової політики.

Одним з ключових питань у рамках розробки промислової політики є вибір та обгрунтування пріоритетів промислового розвитку. Критеріями вибору в даному випадку виступають панівна в суспільстві ідеологія і характер конкурентних переваг країни у світовому господарстві. Аналіз досвіду реалізації промислової політики в розвинених країнах і країнах дозволяє виділити наступні базові моделі, які виступають в якості вектора промислового розвитку: експортно-орієнтована, імпортозаміщуюча та інноваційно-орієнтована модель.

В останні роки ключовими напрямками промислової політики стали заходи по збільшенню інвестицій в основні засоби, НДДКР, і людський капітал (освіта та підвищення кваліфікації), що визначає інноваційно-орієнтовану модель промислової політики. Як показує практика (досвід Південної Кореї, Японії, Китаю), моделі промислової політики не є взаємовиключними і можуть ефективно поєднуватися для досягнення цілей збалансованого економічного розвитку. При цьому успіх в довгостроковому періоді визначає не ставка на ту чи іншу модель, а комплексний підхід до розробки довгострокової стратегії розвитку, заснованої на розумінні країнових конкурентних переваг, на економічно обгрунтованому визначенні пріоритетів розвитку, на формуванні центрів відповідальності за реалізацію цієї стратегії і на розробці чітких правил поведінки економічних суб'єктів, при забезпеченні макроекономічної стабільності.

Для порівняння розглянемо промислову політику США на прикладі доповіді Департаменту оборони перед Сенатом, який робиться щорічно. Американська промислова політика конкретна. Але вона спрямована не на об'єкти. У нас розробляється об'єктна політика, спрямована на розвиток різних об'єктів господарства, які перебувають у приватній і публічній власності. В Америці не об'єкт, а дія є предметом розробки промислової політики. Доповідь, який робиться міністерством оборони, орієнтований на дії, що здійснюються бойовою одиницею. Вся промислова політика США, як це зазначається в її документах, спрямована на перевагу в світі в тих бойових діях, які здатна зробити бойова одиниця кожного типу. Американська промислова політика спрямована на те, щоб всі види бойових одиниць мали вищої в світі боєздатністю. Звичайно, національна промислова політика не вичерпується тільки конкретністю цілей щодо бойових одиниць і техніки, що забезпечують їй боєздатність.

Досягнення динамічних конкурентних переваг можливо засобами ініціативної промислової політики, що передбачає активну роль держави, що доповнює ринкові механізми координації господарської діяльності. Хоча ринок ефективний у розміщенні ресурсів в короткостроковому плані, - стверджує японський економіст Р. Осаки, - він не обов'язково надійний в прогнозі та вирішенні довгострокових економічних проблем, особливо таких, які загрожують загальноекономічними, а не виключно специфічними галузевими наслідками. Промислова політика - свого роду додаток ринку, засіб прискорення структурних змін у промисловості, необхідних для економічного зростання .Характерно, що країни, які досягли в останні десятиліття найбільш вражаючих успіхів у розвитку промислового виробництва та посилення його конкурентоспроможності, відрізняє, як правило, високорозвинена система освіти населення і прагнення людей до підвищення свого рівня освіти. Це характерно не тільки для Японії, але і нових індустріальних країн Південно-Східної Азії.

При всій важливості фінансової підтримки державою фундаментальної науки і найбільш пріоритетних програм прикладних наукових досліджень дуже велику позитивну роль в успішних країнах грає організаційна діяльність держави за такими напрямками. По-перше, створення державних структур, орієнтованих на виявлення потенційних промислових споживачів знань, накопичених державними науково-дослідними інститутами та університетами. Прикладом такого роду структури може служити американський консорціум державних науково-дослідних лабораторій і наукових центрів, який займається виключно проблемами передачі знань і технологій, отриманих та розроблених в цих лабораторіях і центрах, потенційним споживачам.

По-друге, координація державою програм НДДКР, в яких беруть участь промислові підприємства та університетські лабораторії, а також і державні науково-дослідні організації.

Важливий фактор підтримки конкурентоспроможності промисловості країни - наявність умов, що сприяють швидкому поширенню в ній технологічних та інших інновацій. Крім того держава содействовует розширенню можливостей фінансування інноваційного бізнесу. Держава має можливість впливати і на такі умови конкурентоспроможності промисловості країни, як наявність ємного внутрішнього ринку та жорсткі вимоги вітчизняних споживачів промислової продукції до її якісних характеристик.

Всі розвинені країни ринкового господарства для підтримки конкурентоспроможності своєї промисловості стимулюють попит на високотехнологічну продукцію за допомогою державних закупівель в галузях, що у власності держави або під жорстким державним регулюванням (електроенергетика, насамперед атомна, телекомунікації, авіаційний та залізничний транспорт), а також для забезпечення військових потреб країни. При цьому широко практикується дискримінація іноземних компаній - виробників аналогічної продукції.Діяльність держави щодо підвищення ефективності ринкових механізмів і пом'якшення властивих їм недосконалостей є другою важливою складовою частиною сучасної промислової політики багатьох країн. Це, по-перше, виробництво суспільних товарів і послуг. По-друге, недосконалість ринкового механізму пов'язують з наслідками взаємозалежності і взаємодоповнюваності інвестицій, що проявляються у вигляді «зовнішніх ефектів». По-третє, конкуренція за допомогою інновацій навряд чи може задовольняти принципам досконалої конкуренції. Конкуренція за допомогою нових продуктів і процесів, - стверджується в роботі американських економістів, - є недосконалою як по суті, так і за результатами. Без приманки більш високої віддачі не було б мотивів до інновацій. Нарешті, по-четверте, ринковій економіці властиві складні проблеми, що ускладнюють розподіл ресурсів з акцентом на довгострокову перспективу. Як відзначає японський економіст С. Фукукава, з точки зору довгострокової динаміки оптимальне розміщення ресурсів не може бути реалізовано виключно ринковим механізмом. Саме тут промислова політика може і повинна зіграти корисну роль.Один з найбільш важливих інструментів державної діяльності щодо підвищення ефективності функціонування механізмів ринку – інформаційне забезпечення промислових фірм, а також рішень, що приймаються населенням при покупці промислових товарів.

Дуже важлива сторона інформаційної діяльності держави в країнах ринкового господарства – розробка посередньо – і довгострокових прогнозів розвитку економіки, включаючи промисловість, країни і світових ринків найважливіших промислових товарів. Досить типовий приклад такої діяльності держави – ​​щорічно розробляється Міністерством торгівлі США прогноз розвитку американської економіки на п'ять років. У прогнозі, зокрема, міститься інформація, що дозволяє судити про тенденції та перспективи розвитку американської промисловості в розбивці по значимих галузей стандартної промислової класифікації, причому в контексті перспектив відповідних світових товарних ринків. На дуже високому рівні знаходиться інформаційна, зокрема і прогнозна, діяльність державних відомств в Японії. Хоча отримується в результаті розробки такого бачення свого роду "образ" майбутнього японської економіки в контексті перспектив розвитку світового господарства не претендує на те, щоб бути точним прогнозом, він грає роль свого роду орієнтира і вселяє впевненість фірмам, необхідну для того, щоб здійснювати довгострокові інвестиції у НДДКР, обладнання та підготовку персоналу.

З метою підтримання високого тонусу конкурентної боротьби і протидії монополістичної поведінки промислових та інших фірм, країнами з розвиненою економікою прийнято комплекс законодавчих заходів, що обмежують наміри промислових фірм-конкурентів укладати між собою угоди, що фіксують рівень цін і обсяг виробленої ними продукції, а також розподіляють між фірмами ринки збуту; перешкоджають зловживанню з боку найбільших фірм їх економічною потужністю і ставлять під контроль держави централізацію капіталу. У певних країнах, зокрема Німеччині, допускаються угоди картельного типу, якщо фірми-учасниці здатні довести, що такі угоди сприяють раціоналізації виробництва або підвищенню ефективності невеликих фірм. Допускаються і картельні угоди фірм з метою розвитку експорту.

Певні можливості створення картелів допускає і законодавство Японії. Основна частина існуючих в даний час в Японії картелів припадає на об'єднання невеликих і середніх за масштабами виробництва компаній, створених з метою збільшення експорту і вирішення екологічних проблем. Крім цього, допускається створення тимчасових картелів в галузях, що зазнають структурні проблеми. Переважною тенденцією державної політики у сучасному ринковому господарстві, ставлення держави до проблеми співвідношення монополії, межфирменного співробітництва і конкуренції обумовлено специфікою країни.Впливати на досягнення динамічних конкурентних переваг державної промислової політики також можна впливом на технології, що застосовуються в промисловості країни, і відповідно на її галузеву структуру. Ключова особливість державної стратегії промислового розвитку Японії - цілеспрямованому вибіру підлягають освоєння і широке впровадження конкретних технологій, що вважаються найбільш важливими з точки зору вирішення довгострокових соціально-економічних і екологічних проблем країни, із застосуванням різноманітних засобів державної підтримки, але при домінуючої ролі приватного підприємництва.

До найважливіших критеріїв вибору пріоритетних технологій відносяться висока еластичність виробництва продукції за попитом, причому не тільки на ринку Японії, але й на світових ринках, їх сильний позитивний вплив на продуктивність праці і створення нової вартості, а також міркування, пов'язані з економічною безпекою країни. У цьому зв'язку доречно навести такий приклад напрямку промислової політики Японії. Знаменитий Мацусіта сформулював завдання так організувати виробництво, щоб для будь-якої родини, будь-якого достатку були доступні всі види побутових технологій та обладнання. Це означає, що для сімей будь-якого достатку повинні бути доступні види побутової техніки, яку родина могла б купити на свою зарплату, і яка включала б у себе повний комплект техніки для всіх технологій ведення побуту, домашнього господарства та обслуговування. Така політика діє в галузі регулювання як доходів найманих працівників, так і витрат промислового виробництва на різні категорії товарів потребітельского попиту. Мацусіта вимагав, щоб для бідних виробляли продукцію з такими витратами, які б вкладалися в рамки цін, можливих для її придбання.Слід відзначити також і те, що вибір пріоритетних галузей грунтувався не на існуючих в той період порівняльних перевагах Японії, які були пов'язані скоріше з трудомісткими технологіями і галузями, а на оцінці бажаної структури японської промисловості в довгостроковій перспективі. Як підкреслювали фахівці Міністерства з зовнішньої торгівлі і промисловості Японії (МЗТП), міжнародний поділ праці на основі порівняльних переваг не обов'язково дасть нам сприятливе промисловий розвиток з точки зору довгострокової еластичності попиту по доходу.

Реалізація зазначеної стратегії промислового розвитку досягалася за допомогою державних заходів, орієнтованих насамперед на жорсткий контроль за доступом іноземних фірм на японський ринок. Як констатує американський учений Ч. Джонсон, до початку 70-х років жодна технологія не потрапляла в країну без попереднього схвалення МЗТП, жодне спільне з іноземними фірмами підприємство не могло бути створене без попереднього, ретельного вивчення МЗТП, причому часто результатом цього вивчення була зміна умов, на яких створювалося спільне підприємство, ні одного патенту не було закуплено без тиску з боку МЗТП на продавця технології з метою зниження розміру виплачуваного японським покупцем роялті та досягнення інших, вигідних для японської промисловості умов.Підтримуючи високий тонус конкуренції між японськими фірмами, держава одночасно стримувало проникнення на ринок Японії продукції обробної промисловості іноземних держав.

Держава дуже активно стимулювало розвиток японських фірм шляхом створення дешевих джерел фінансування інвестицій, податкових пільг, підтримки НДДКР, допомоги в експорті. Крім активного сприяння створенню та доведенню до великомасштабного застосування технологій, що вважаються найбільш важливими в довгостроковій перспективі, японське держава проводила активну політику в галузі модернізації структурнобольних галузей.

Політика, заснована на поєднанні унікальної складності доступу на японський ринок зі стимулюванням розвитку японської промисловості в умовах переважання олігопольної промислової структури призвела до динамічної конкуренції японських фірм. Іншим, не менш важливим завданням макроекономічної політики держави в застосуванні до проблем модернізації промислової структури країни, є створення сприятливих умов для динамічного інвестиційного процесу.

Акцент на державне стимулювання інвестицій з метою модернізації промислової структури притаманен не тільки для країн Південно-Східної Азії (Японія, Південна Корея, Тайвань), що здійснили після другої світової війни за порівняно короткий термін кардинальну модернізацію своєї промислової структури, а й для США як в початку 60-х років при президенті Дж. Кеннеді, так і в 80-ті роки в економічноі політиці адміністрації Р. Рейгана.

Країни Південно-Східної Азії активно використовували такі інструменти впливу держави на динаміку інвестиційного процесу: державні інвестиції, причому не тільки в інфраструктуру; податкові стимулятори інвестицій; стримування цін на обладнання за допомогою пільгових митних зборів на його імпорт; вплив на процентні ставки і підтримку їх на рівні нижче ринкового.

Дуже важливу роль у фінансуванні інвестиційних програм грав банківський кредит, причому держава активно впливало і на вартість кредиту, і на напрямок його потоків. Домінуючу роль грали внутрішні джерела (нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування) і банківські кредити. У той же час роль акціонерного капіталу була досить слабкою (за винятком, мабуть, Тайваню). Як зазначають фахівці Світового банку, лише в міру того, як економіка ставала зрілою, докладались зусилля по створенню і підвищенню ефективності функціонування ринків акцій та облігацій. Хоча значення цих ринків зросла, вони не були ключовим фактором в мобілізації інвестиційних ресурсів у цих країнах у період їх найбільш динамічного розвитку.Важливу роль у фінансуванні інвестиційних програм у багатьох країнах зазнавших динамічного розвитку грали державні фінансові інститути.

Вплив держави на цінові пропорції в цілях стимулювання інвестиційного процесу не обмежувалося регулюванням процентних ставок. Фахівці Світового банку вказують на те, що в зазначених країнах податкова, тарифна та валютна політика не тільки знімала частину інвестиційного ризику з фірм-інвесторів і в помірних масштабах придушувала процентні ставки, а й контролювала імпорт капіталу, а також підтримувала відносно низькі ціни на інвестиційні товари .

Вдавалися до різних форм державного контролю над цінами і США. Разом з тим можливості використання цінових диспропорцій, що створюються державним регулюванням, з метою стимулювання інвестиційного процесу та економічного зростання країни значно звужуються у міру посилення її залучення в світогосподарські зв'язки. Важливо виділити податкову політику держави, здатну робити істотний вплив на розвиток промисловості країни. Во всіх розвинених країнах активно застосовується податкова політика для стимулювання та активізації діяльності фірм в НДДКР. У деяких країнах фірми заохочуються до НДДКР допомогою знижки з податку на прибуток у розмірі частини приросту відповідних витрат фірми і іншими способами. У ряді розвинених країнах інвестиційний податковий кредит, який, зіграв на певному етапі розвитку свою позитивну роль, в даний час застосовується лише для стимулювання інвестицій в енергозберігаюче та екологічно орієнтоване обладнання.

Таким чином, як показує досвід розвинених ринкових економік, практично в кожній країні існує певне, тільки їй властиве співвідношення між тими функціями держави по відношенню до економіки, які визначаються ринковим характером останньої, і функціями держави, обумовленими специфікою країни, своєрідністю її історичного досвіду, державності, національної культури, рівнем економічного, технологічного розвитку, ступенем глобалізації економіки країни і т.д.