2.2Державна промислова політика

.2.1. Сутність, та складові державної промислової політики.

.2.2. Класифікація видів промислової політики та механізм її здійснення.

2..3. Світовий досвід проведення промислової політики.

2..4.Сучасні реалії української промисловості та концепція національної промислової політики.

Кравченко М.І., Антикуз В.М. kravchenkomi@telenet.dn.ua

2.1.. Сутність, та складові державної промислової політики.

Промисловість складає основу економіки України. На добувну, переробну промисловість та виробництво і розподіл електроенергії та газу припадає 41% ВВП (2010 рік), та максимальна частка зайнятих – 24,1% (2010 рік).

Успішний розвиток промисловості країни має забезпечити сталий розвиток збалансованої економіки, що здатна успішно конкурувати на світових ринках. Саме як засіб підвищення конкурентноздатності національної економіки використовують промислову політику в розвинутих та країнах, що стрімко розвиваються. Для України задача формування пріоритетів такої політики ускладнюється кризовими явищами в провідних вітчизняних галузях індустрії, що пов’язані з застарілими технологіями, катастрофічним рівнем зношення основних фондів, всесвітньою економічною кризою, надвисокою енергоємністю виробництва, зменшенням кадрового потенціалу. Крім того, структура промисловості України є неефективною з точки зору формування інноваційної економіки, оскільки частка продукції з високою доданою вартістю (верстати, обладнання, транспортні засоби) складає лише близько 15% від загального експорту та 11% (2010 рік) в структурі промислової продукції. Ці та інші особливості української промисловості, а також досвід провідних країн світу мають бути враховані при формуванні стратегії та тактики формування та проведення державної промислової політики в Україні.

Висновок.

Промислова політика держави як частина загальної економічної політики є однією з найбільш широко обговорюваних і, одночасно, однією з найбільш спірних концепцій в економічній літературі і в політичній практиці. Західна економічна думка визначає промислову політику як втручання уряду в ринковий розподіл ресурсів.Пануюча економічна теорія ("main-stream"), найбільш явно втілена в концепціях міжнародних фінансових організацій (МВФ, МБРР), зазвичай розглядає промислову політику як неправомірне втручання держави в економіку, спотворює дію ринкових механізмів і перешкоджає ефективному розподілу ресурсів.

Згідно панівним поглядам, держава не в змозі визначити істинні точки росту ("to pick winners"), тому будь яки пріоритети держави в термінах секторів і галузей будуть вести до зниження загальної економічної ефективності.Негативне ставлення до промислової політики розділяють далеко не всі представники економічної науки, в тому числі і представники західної економічної думки і політичної практики. Більше того сама політична практика в тому числі і західних країн рясніє різними варіантами і моделями промислової політики, різноманіттям цілей і інстрементарія її проведення. Найбільш поширені аргументи за і проти промислової політики добре відомі, всі вони мають право на існування і, строго кажучи, не можуть бути ні остаточно доведені, ні спростовані однозначно, оскільки все залежить від визначеності суб'єкта політики, його інтересів цілей і завдань.

Заперечення необхідності державного регулювання промислового розвитку спирається на теоретичні основи і практичну сутність ліберально-монітарістской моделі ринкового реформування. У цій моделі не представлений в якості особливого об'єкта реальний сектор економіки, його функціонування трактується як вторинний котрий автоматично виникає як результат фінансової стабілізації та застосування монетарних методів.

В основі іншої групи підходів – опора на державне регулювання з використанням не тільки ринкових підходів, але, значною мірою, методів прямої державної підтримки, прямого перерозподілу ресурсів та їх концентрації на пріоритетних напрямках розвитку реального сектора економіки. Противники промислової політики вважають, що вона найчастіше зводиться до лобіювання інтересів окремих галузей щодо питання про надання субсидій і податкових пільг або обмеження імпорту, оскільки ці преференції видозмінюють конкуренцію на ринку Крім того, вважається, що держава не може точно знати, які галузі або технології є перспективними з точки зору підтримки їх розвитку. Але ці зауваження уразливі для критики, оскільки, по-перше, жоден економіст не може абсолютно точно стверджувати, що ринок завжди здійснює ефективну алокацію. На це здатний тільки «досконалий ринок», описаний в теорії А. Сміта.На практиці подібних ринків не існує, а тим більше в країнах з транзитивною економікою. По-друге, коли держава визначає перспективні напрямки розвитку та технології, то в своєму виборі вона орієнтується на дослідження та думки експертів у галузі економіки, науки, спілок підприємців і промисловців і т.д.

Головний аргумент «за» полягає в тому, що в сучасних умовах саме держава має брати на себе ризики, пов'язані з розвитком інноваційних напрямків, тобто тих, які в майбутньому, можливо, визначать її конкурентні переваги і в яких привабливість і рентабельність на початковому етапі надто малі. Держава не в змозі змусити підприємства йти на інновації, воно створює лише умовияки їм сприяють. Таким чином, позитивний ефект від промислової політики може бути значно вище її витрат. В орієнтованій на інновації промислової політики переваги переважують ймовірні помилки. Це в кінцевому підсумку відповідає дійсності ще й тому, що інновації породжують динамічні ефекти, які не фіксує статична теорія.

Термін промислова політика прийшов в пострадянський простір на початку 90-х років із західної економічної літератури як не цілком коректний переклад англійського поняття "Industrial Policy". У західній теорії та практиці цей термін швидше відповідає терміну "галузева" чи "секторальна" політика і, як правило, означає: 1) заходи держави щодо підтримки або розвитку конкретних секторів економіки, окремих підприємств, 2) заходи спрямовані на зміни промислової структури економіки країни . Прикладами такої політики в різний час виступали політика повоєнної Франції, Швеції в 80-і роки, Південної Кореї, Індії, Японії і багатьох інших країн. Одним із прикладів промислової політики, безумовно, є аграрна політика США, хоча самі американці уникають використовувати це поняття.

Отже, західні економісти не обмежують сферу впливу індустріальної політики лише промісловістю в традиційному для пострадянського простору розумінні, відповідно до якого її об'єктом зазвичай вважаються великі виробничо-технологічні комплекси, гігантські корпорації або галузі, що зазвичай складаються з великих, капіталомістких виробництв, а розширюють її до будь-якої комерційної економічної діяльності і включають в неї більш широкий спектр цілей.Проте відбулися в останні десятиліття зміни в соціально-економічному та політичному ладі, в структурі економіці, виробничих і фінансових технологіях, організаційних структурах, глобалізації виробництва, торгівлі і фінансів, в ролі знань, інформації що привели до руйнування монополії традиційного уявлення про об'єкт промислової політики як в Україні так і в інших пострадянських республіках.

Сформульовано цілий ряд визначень промислової політики від визначення промислової політики через напрями реалізації інтересів держави у сфері промислового виробництва, до вибіркової підтримки галузей народного господарства.Але при всій відмінності всіх цих визначень вони підпадають під загальне визначення промислової політики, даного західною економічної думкою, як державного втручання в ринковий розподіл ресурсів. Винятком не є і інституційно-правова модель промислової плітикі, яка все частіше стверджується в працях українських економістів. Тому весь ряд визначень промислової політики можна розглядати як ряд окремих визначень промислової політики або як ряд альтернативних форм промислової політики. Питання отже полягає в політичному виборі тієї чи іншої альтернативи або у відмові від промислової політики. Даний підхід до промислової політики дозволяє перетворити все різноманіття визначень поняття промислової політики в позитив, оскільки розширює інструментарій реалізації стратегії соціально-економічного розвитку історично конкретного суспільства. Промислова політика країни завжди зачіпає собою питання не тільки внутрішньоі, але і зовнішньої політики, і при цьому не вичерпується суто економічними проблемами і завданнями.

У сучасних демократичних суспільствах, серед інститутів розробки, регулювання, та здійснення промислової політики, крім законодавчої і виконавчої влади, істотне значення належить структурам громадянського суспільства, а саме різного роду підприємницьким, промисловим, інженерним, науковим асоціаціям, без яких будь-які державні номінації промислової політики не знаходять легітимності і, як правило, не можуть бути виконони.

Країна, в сенсі держава та її громадянське суспільство, не відразу знаходить здатність розробляти та здійснювати певну промислову політику. Така здатність – результат певної інституційної еволюції держави, її права, і тому далеко не в кожен період свого розвитку держава здатна розробляти і проводити будь-яку промислову політику.Проведення промислової політики – це досягнення індустріального і науково-промислового, а також соціально-економічного та політичного розвитку країни, вінцем якого є певна система права, що дає і стимулює оптимальний вибір тієї чи іншої форми, моделі промислової політики чи їх певної комбінації. Спроба дати дефініцію, тим більше юридичну дефініцію, промислової політики завжди буде певною політичною дією, яка буде встановлювати пріоритети такої політики і вихідні, і кінцеві суб'єкти формулювання і легітимації як промислової, так і всякої іншої політики. Тому на перших етапах легального встановлення промислової політики більше значення має склад і послідовність рішень і погоджень різних організаційних інститутів при формулюванні політики, ніж пошук і узаконення будь-яких її визначеннь.

Прикладом може служити Європейський союз, якому лише в 70-ті роки вдалося створити правове регулювання для процедур формування промислової політики і виробити імперативи цієї політики в Європейському співтоваристві.