4 Прогнозування та планування

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Національна економіка є системою суспільного відтворення країни, що історично склалася, взаємозв'язаною системою галузей і видів виробництв, що охоплює форми суспільної праці, які існують в народному господарстві. Національна економіка складається з низки крупних сфер: матеріальне і нематеріальне виробництво, невиробнича сфера. Найважливішою складовою національної економіки є матеріальне виробництво, в якому створюються необхідні для життя і розвитку суспільства засоби виробництва та предмети споживання. У матеріальне виробництво входять такі галузі, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт (крім пасажирського), торгівля (у частині доробки товарів), зв'язок, що обслуговує виробництво. Найбільшою галуззю матеріального виробництва є промисловість, що складається з двох галузей – добувної і оброблювальної. Національна економіка кожної країни має свою галузеву, відтворювальну, регіональну та іншу структуру. Пропорції та склад елементів у структурі не є однаковими у різних країнах та у різні періоди розвитку. Структурні зміни відбуваються нерівномірно, різними темпами [1; 2; 3]. Якщо одні країни енергійно приступають до перетворень, то в інших, наголошуються лише незначні зміни. Метою перетворень є не тільки встановлення ефективної економічної структури національного господарства, але і припинення спаду виробництва, вирішення соціальних проблем і зрештою – формування ринкових відносин. Це досягається шляхом ліквідації збиткових виробництв, створенням нових високоефективних робочих місць, переорієнтацією виробництва на випуск експортної конкурентоздатної продукції, а також значними вкладаннями фінансових коштів, в т. ч. за рахунок іноземних інвестицій.

Світовий досвід показує, що у період становлення ринкової економіки, та й під час її розвитку, відбувається структурна перебудова національної економіки, змінюється пріоритети та фактори її збалансованості [4, с.14-24]. Завданням державного регулювання є встановлення оптимальних пропорцій та оптимальної структури національного господарства. Тому розробляються і здійснюються заходи з планування національної економіки, виходячи з їх раціональності, доцільності з позиції національного господарства в цілому або окремих економічних структур [5]. Для ліквідації загальної незбалансованості економіки України необхідно більш енергійне проведення ринкових реформ, формування оптимальної структури народного господарства, яка є адекватною внутрішнім потребам країни і вимогам світового ринку [6, с. 33].

Державне регулювання національної економіки ринкового типу націлене не тільки на забезпечення її ефективного функціонування в даний час, але й на її розвиток в інтересах майбутніх поколінь. А для цього потрібно передбачати майбутнє, правильно прокладати стратегічний курс.

Впродовж багатьох десятиліть макроекономічне планування зарубіжними дослідниками протиставлялося централізованому плануванню, а ринок – плану. Вважалося, що для розвинених капіталістичних країн, що використовують систему ринкових відносин, властиво макроекономічне планування, а радянській економіці – централізоване. При цьому особлива роль централізованого планування бачилася в тому, що за допомогою складання і реалізації поточних і перспективних планів в життя утілювалися пріоритети і вирішення державних органів управління і директив правлячих партій. Не дивлячись на те, що за останні роки відбулися радикальні зміни в економіці і політиці колишніх соціалістичних країн, відношення до централізованого планування майже залишилося тим самим: воно ототожнюється з командно-плановою системою господарювання. Перехід до ринкової структури економіки асоціюється з обов'язковим руйнуванням системи централізованого планування [7; 8]. Це рекомендують країнам, перехідним до ринкової економіки, і МВФ, і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Причому ці рекомендації перетворюються на обов'язкові умови у разі звернення країни за кредитами. Уряди даних країн приймають документи і програми реформ, за якими координуючим і регулюючим механізмом економіки повинні стати ринок, а не план.

Жодне господарське, а тим більше стратегічне рішення не може бути прийнято і виконано без передбачення можливих наслідків, без вибору стратегічних пріоритетів розвитку національного господарства, цілеспрямованих дій з їх реалізації. Для цього використовуються такі випробувані інструменти, як прогнозування, стратегічне та індикативне планування, програмування соціально-економічного розвитку країни і складових її регіонів. Тим самим держава виконує не тільки функцію загального регулювання економічного життя, але і свою стратегічно-інноваційну функцію, що визначає напрямки структурних зрушень і інноваційного розвитку з урахуванням перспектив розвитку країни та її місця в світовому господарстві.

У сучасній ринковій економіці немає єдиної моделі планування, яка була б придатна для всіх національних економічних систем. Ключові чинники, що визначають вид планування, залежать від співвідношення державного і приватного впливу на соціально-економічні і суспільно-політичні процеси. У сучасній зарубіжній літературі виділяються наступні типи макроекономічного планування: директивне (адміністративне), регулятивне, індикативне і стратегічне.

Для змішаної економіки характерне регулятивне планування. На господарській арені в даному випадку виступають два головні суб'єкти: державний і приватний сектори економіки. При цьому частки державної і приватної власності є або однаковими, або один з секторів є переважаючим, але урізаний іншим сектором. У такій системі взаємодіють план і ринок, при цьому державний сектор є спланованим і централізованим, а приватний – індивідуальним чи змішаним. Державний сектор впливає на приватний і направляє його розвиток за допомогою податкової і кредитної систем. Приватний сектор надає сприяння державному у виконанні планових нормативів (замовлень). Взаємодія між державним і приватним секторами може здійснюватися як на основі обов'язкового дотримання важелів економічного механізму, так і на договірних принципах.

Стратегічне планування орієнтоване на довгострокову перспективу і визначає основні напрями соціально-економічного розвитку країни. При цьому уряд вибирає пріоритети розвитку національної економіки, вирішальну роль в реалізації яких повинно відігравати держава. При цьому метою стратегічного планування можна вважати забезпечення економічного потенціалу країни, достатнього для стійкого розвитку національної економіки. У промислово розвинених країнах стратегічне планування виявляється у значній увазі до розвитку освіти, науки, наукомістких галузей промисловості, аграрного сектора тощо.

Економічне прогнозування є системою наукових досліджень про можливі напрями майбутнього розвитку економіки і її окремих сфер [9, с.43]. У макроекономічному плануванні воно відіграє особливу роль, оскільки надає можливість імовірнісного бачення досліджуваного об'єкту в майбутньому. Наукове прогнозування виступає формою наукового передбачення. Воно, як правило, передує розробці соціально-економічних і науково-технічних програм і планів.

Прогнозування, стратегічне та індикативне планування і програмування соціально-економічного розвитку є найважливішими компонентами державного регулювання сучасної економіки. Тим самим держава реалізує свою стратегічно-інноваційну функцію, пов'язану з передбаченням структурних зрушень і досягненням загальнонаціональних цілей.

Прогнозуванням, тобто передбаченням тенденцій майбутнього розвитку, наслідків можливих зрушень в економіці на мікро- та макрорівнях і реалізації прийнятих рішень, займається кожен агент господарського життя. У даному випадку йдеться про державне прогнозування – передбачення майбутнього, яке є прерогативою державних та муніципальних органів влади на різних рівнях управління.

Прогнозування виконує три основні функції в державному регулюванні розвитку національної економіки:

1) передбачення можливих тенденцій і циклічних коливань соціально-економічного розвитку країни або регіону в контексті загальносвітової динаміки і напрямків трансформації суспільства;

2) передбачення варіантів і можливих наслідків прийнятих стратегічних і тактичних рішень у галузі соціально-економічного, науково-технічного, екологічного, зовнішньоекономічного, територіального розвитку;

3) своєчасне внесення коректив або скасування рішення, якщо цього вимагатимуть умови навколишнього середовища, що змінилися на гірше, нова кон'юнктура внутрішнього і зовнішнього ринків тощо [7, с. 57].

Економічний і соціальний розвиток національної економіки є багатогранним, багатофакторним і суперечливим процесом. Тому й прогнози зазвичай є багатоваріантними для більш точної оцінки можливих змін. Це особливо важливо в умовах перехідних, кризових етапів у розвитку економічної системи, коли вона стає нестійкою, і часом досить збігу випадкових обставин, щоб траєкторія динаміки системи різко змінилася.

Перехід від централізовано-планової до ринкової економіки істотно підвищила роль і значущість прогнозування. Перші основні рішення приймали в Союзному центрі, який спирався на такі довгострокові прогнози, як комплексна програма науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків на 20 років, генеральна схема розміщення та розвитку продуктивних сил країни на 15 років. Тепер підприємства, організації, банки, холдинги самостійно приймають господарські рішення і несуть відповідальність за їх наслідки. До того ж сучасне економічне середовище досить мінливе, рухливе, тому попит на якісні прогнози різко зріс. Вони потрібні тепер усім агентам ринку. Кожному підприємцю передбачати майбутні зміни в національному та світовому господарстві не під силу. Підвищилася роль і відповідальність державних органів і наукових організацій за обґрунтованість і надійність прогнозів [10, с.10-12].

Прогнози потрібні державним органам перш за все для обґрунтування стратегії і пріоритетів розвитку на довгостроковий і середньостроковий періоди, тобто для стратегічного планування [2; 11; 12]. Виділяють три основні функції стратегічного планування в ринковій економіці.

По-перше, визначення перспективних цілей соціально-економічного розвитку країни з урахуванням як внутрішніх потреб, етапів розвитку і трансформації, так і її місця у світовому цивілізаційному просторі, в економіці, що глобалізується.

По-друге, вибір стратегічних пріоритетів, що дозволяють досягти цілей соціально-економічного, науково-технічного, інноваційного та екологічного розвитку в перспективі з урахуванням першочергових потреб, наявних обмежених ресурсів і можливостей держави.

По-третє, вироблення механізму реалізації обраної системи пріоритетів, використання для цього прямого і непрямого державного регулювання соціально-економічного розвитку.

Методи стратегічного планування вперше були використані в Росії в 1918 р. при розробці плану ГОЕЛРО, далі в середині 20–х рр. при підготовці під керівництвом М. Кондратьєва проекту п'ятирічного плану розвитку сільського та лісового господарства, а потім при розробці проекту першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР у двох варіантах. Надалі стали розроблятися директивні одноваріантні п'ятирічні плани, які відіграли важливу роль в індустріалізації і прискоренні розвитку народного господарства СРСР, в його післявоєнному відновленні. Проте з часом у стратегічному плануванні країни взяли верхи елементи волюнтаризму і директивності, п'ятирічні плани виконувалися не повністю і давали все менше ефекту.

Ринкові реформи 90–х рр. ХХ ст. в Україні почалися з руйнування колишнього, багато в чому неефективного механізму перспективного планування. Проте новий, адекватний умовам ринкової економіки механізм не був створений. Відсутність реального стратегічного планування обмежує можливості впливу держави на трансформацію економіки країни та перспективи її розвитку

Індикативне планування спрямоване на реалізацію стратегічних планів і пріоритетів і тісно пов'язане з державним бюджетом. Воно відрізняється від директивного планування не тільки меншою кількістю і характером укрупнених показників і нормативів, а й тим, що включаються в нього індикатори не носять обов'язкового характеру для приватних і змішаних підприємств, а служать для них орієнтиром.

Для підприємств державного сектора і державних органів управління ці показники є обов'язковими. Індикативне планування в СРСР вперше було введено в практику в середині 20–х рр. у вигляді контрольних цифр розвитку народного господарства на черговий рік. Воно широко використовується і в багатьох зарубіжних країнах.

Які функції виконує індикативне планування в ринковій економіці?

По-перше, воно дозволяє визначити систему узагальнюючих показників і нормативів (індикаторів), які характеризують основні параметри соціально-економічного розвитку на федеральному, регіональному та муніципальному рівнях, конкретизують і реалізують пріоритети стратегічних планів.

По-друге, провадиться ув'язування індикаторів з ресурсами національного, регіональних та місцевих бюджетів, внаслідок чого реалізація цих індикаторів і вплив на них держави стають більш конкретними і реальними.

По-третє, воно приводить у відповідність економічні важелі з індикаторами плану. Це створює умови для підвищення зацікавленості підприємств будь-якої форми власності в реалізації індикативного плану.

Програмування соціально-економічного розвитку національної економіки як метод державного регулювання носить характер більш вузький і конкретний, ніж стратегічне та індикативне планування. Воно використовується для концентрації сил і засобів на реалізації обраних стратегічних пріоритетів. Цільова програма – це система взаємопов'язаних за цілями, ресурсами і термінаи заходів, що забезпечує реалізацію пріоритету соціального, економічного, науково-технічного, екологічного розвитку в задані терміни і з максимальним ефектом.

Цільове програмування є серцевиною стратегічного управління [9, с.10] і виконує в національній економіці ринкового типу такі функції, як:

(1) виявлення вузлових точок (пріоритетів) соціально-економічного розвитку, що дозволяють вирішувати стратегічні завдання;

(2) концентрація сил і засобів на вирішенні обмеженої кількості стратегічних завдань;

(3) взаємна ув'язка програм між собою та з рештою структур економіки.

Метод цільового програмування розвитку національної економіки використовується на національному, регіональному, муніципальному рівнях, а також у діяльності корпорацій. Можливі й міждержавні програми, наприклад, для вирішення значущих проблем в рамках СНД.

Таким чином, прогнозування, стратегічне та індикативне планування та соціально-економічне програмування нерозривно взаємопов'язані і відіграють ключову роль у державному регулюванні національної економіки.

Науковою основою соціально-економічного прогнозування є теорія передбачення майбутнього, розроблена видатним російським економістом М. Кондратьєвим (1892-1938) і розвинута вітчизняними і закордонними вченими стосовно до сучасних умов. Передбачення майбутнього розвитку, згідно Кондратьєву, базується на пізнанні та практичному використанні закономірностей статики, циклічної динаміки та соціально-економічної генетики [2].

Статика дозволяє виявити структуру соціально-економічної системи, її внутрішні та зовнішні взаємозв'язки, пропорції, що забезпечують її функціонування. Динаміка розкриває механізми циклічного розвитку системи, зміни фаз циклів, дозволяє передбачати періодичні кризи і визначати шляхи виходу з них. Генетика виявляє механізми спадковості, мінливості і відбору в розвитку соціально-економічних систем, чинники і межі їхньої зміни, розкриває внутрішні пружини, характер і наслідки їх саморозвитку

Суть прогнозування полягає у виявленні тенденцій розвитку, можливих його сценаріїв, чинників та наслідків. Це дозволяє вибрати пріоритети, визначити можливості й умови реалізації близького до оптимального сценарію розвитку національної економіки.

У практиці соціально-економічного прогнозування переважає лінійно-екстраполяційний підхід. На основі статистичного аналізу виявляються тенденції та параметри розвитку національної системи в минулому і переносяться на майбутнє. Такий підхід дає більш-менш надійні результати в період інерційного розвитку системи, але він приводить до великих помилок в періоди перелому тенденцій, при переході від однієї фази циклу до іншої, особливо в періоди криз.

Науково обґрунтовані, більш надійні і достовірні прогнози можна вибудувати лише з використанням теорії циклів і криз, розробленої Кондратьєвим та іншими вітчизняними та зарубіжними вченими [2; 5; 11; 12]. Основні положення цієї теорії можна охарактеризувати наступним чином. Будь-яка соціально-економічна система розвивається циклічно, послідовно проходячи фази зародження, становлення, поширення (дифузії), стабільного розвитку (зрілості), кризи і трансформації або реліктового стану.

Кризи є неодмінною фазою циклу, вони виконують найважливіші функції в динаміці систем: руйнівну (усунення застарілих елементів системи або приреченої на зникнення системи), творчу (розчищення поля для затвердження нових елементів системи або нової системи) і спадкову (збереження та передача в майбутнє збагаченого спадкового ядра системи або підсистеми). Можна виділити такі стадії розвитку криз і виходу з них:

• латентну (приховану накопичення елементів і провісників кризи);

• обвальну (різке погіршення параметрів розвитку системи);

• депресивну (накопичення передумов для виходу з кризи);

• заключну (пожвавлення, видужання системи, досягнення докризового рівня в новій структурі).

Кризи непереборні, але їх передбачення дозволяє пройти кризову фазу в короткі терміни і з меншими втратами.

Динаміка національної економічної системи поліциклічна. Так, у розвитку соціально-економічних систем виділяються цикли середньострокові (8–11 років), довгострокові цикли Кондратьєва (45–55 років), цивілізаційні (200–300 років). Цикли різної тривалості накладаються один на одного та резонують. Як доказав Кондратьєв, на підвищувальній хвилі довгострокового циклу кризові фази середньострокових циклів є коротшими та менш глибокими, а фази підйому більш значними. Понижувальній хвилі властиві зворотні тенденції.

Неминуча взаємодія циклів міститься у різних сферах, в динаміці суміжних систем. Наприклад, на економічні цикли впливають науково-технічні (періодична зміна переважаючих поколінь техніки, технологічних укладів, технологічних способів виробництва), природно-екологічні, державно-політичні, демографічні, соціокультурні цикли. Взаємодія циклів виступає в трьох формах: резонуючій (що підсилює амплітуду коливань за фазами циклу), демпфуючих (яка зменшує амплітуду коливання, пом'якшуючи гостроту кризової фази) та деформуючий (перебиває нормальний хід циклу, наприклад, в умовах війни чи великої природної катастрофи).

Циклічність динаміки в ринковому середовищі є нездоланною, тому марні заклики до безкризового розвитку. Але суспільство не має боятися циклів і криз. Соціолог П. Сорокін (1889-1968) обґрунтував соціальний закон, згідно з яким у періоди кризових ситуацій посилюється регулююча роль держави, урядова регламентація економіки і соціального життя. Коли криза позаду, така регламентація звичайно слабшає. У світовій практиці накопичений чималий досвід розробки та реалізації антикризових програм виходу з кризи.

Система прогнозів соціально-економічного розвитку визначається за кількома взаємопов'язаними критеріями.

1. За горизонтів передбачення розрізняють прогнози короткострокові (від декількох днів або тижнів до року), середньострокові (3–5 років), довгострокові (на 10–20 років) і понаддовгострокові (на 30–50 і більше років). Короткострокові та середньострокові прогнози найбільш деталізовані, довгострокові і понаддовгострокові є більш укрупненими і варіантними (з альтернативними сценаріями).

2. По рівнях управління можна виділити прогнози підприємств і об'єднань, регіонів та галузей, національні (у масштабах окремих держав), міжнародні (наприклад, в рамках СНД або ЄС) та глобальні. Прогнози вищого рівня виступають як орієнтири при розробці прогнозів нижнього рівня.

3. По об'єктах прогнозування виділяються прогнози: зведені по системі; демографічні (темпи приросту і зміна складу населення); соціальні (культура, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, рівень і якість життя); науково-технічні (динаміка науки, інновацій, технічних систем, технологій ); економічні (динаміка виробництва, структури економіки, цін та інфляції, інституційні перетворення, фінанси та кредит і т.д.); екологічні (прогноз природно-кліматичних процесів, екологічних криз, рівня забруднення навколишнього середовища, приросту запасів корисних копалин і т. п.); зовнішньоекономічні (розвиток зовнішньої торгівлі, туризму, динаміка валютних курсів і зовнішньої заборгованості, інтеграційні заходи, динаміка світових товарних ринків і цін).

4. За характером виділяють прогнози профільні, за окремими показниками (наприклад, щодо майбутньої динаміки цін, валютних курсів, енергоємності виробництва тощо) і узагальнюючі (основні показники, що характеризують динаміку системи в майбутньому), а також одноваріантні та багатоваріантні (розглядають декілька сценаріїв майбутнього розвитку).

Передбачення майбутнього є складним, ризикованим і невдячним видом діяльності. Адже розвиток національної соціально-економічної системи є багатофакторним і нерівномірним, пов'язаним з діяльністю людей і соціальних груп, що керуються суперечливими інтересами. Тому прогнози часто не збуваються. Тим не менше прогнозуванням соціально-економічного розвитку доводиться займатися постійно, удосконалюючи застосування форм організації і методів прогнозної роботи.

У державних органах необхідні спеціалізовані підрозділи, які замовляють прогнози, проводять експертизу отриманих результатів і визначають можливості їх використання при розробці проектів стратегічних та індикативних планів та цільових програм. Слід розширити навчання державних службовців теорії, методології та технології прогнозування.

Потрібно якісне поліпшення методології прогнозування з урахуванням циклів і криз, а також розробка макромоделей, що дозволяють враховувати закономірну нерівномірність соціально-економічного розвитку національної економіки. У цій роботі можна використовувати міжгалузеві баланси, побудовані на базі статистики національних рахунків та відтворювально-циклічний макромоделі.

В сучасній практиці прогнозування використовується складна система методологічних настанов. Охарактеризуємо головні з них.

1. Принцип варіабельності прогнозів. Ступень і характер впливу держави на економіку – не єдині можливі варіанти сценаріїв економічного прогнозування. Це можуть бути, наприклад, прогноз погодних умов, що визначає врожайність сільськогосподарських культур, прогноз настання хвороб, тощо. В принципі таких варіантів прогнозів може бути багато, тому слід розумно обмежувати їх кількість.

2. Принцип соціальної спрямованості і пріоритетів суспільних потреб. Даний принцип означає, що плани розвитку економіки повинні бути спрямованими на задоволення кінцевих потреб суб'єктів національної економіки. У пріоритетному порядку повинні розвиватися галузі економіки, српямованими на людину.

3. Принцип підвищення ефективності суспільного виробництва або принцип оптимальності. Це означає, що в прогнозах повинні відбиватися досягнення науки і техніки. Вони повинні орієнтувати господарюючих суб'єктів на вдосконалення структури виробництва, підвищення об'єму продукції, що випускається, ефективніше використання наявних ресурсів.

4. Принцип пропорційності і збалансованості. Він означає, що прогнози повинні бути збалансованими по ресурсах і можливостях економіки, відображати пропорції, що склалися, і орієнтувати економіку на формування прогресивних пропорцій, зрушень в економіці.

5. Принцип поєднання галузевого і регіонального аспектів прогнозування. Це означає, що в прогнозах повинно бути відбито основні напрями розвитку галузей економіки і в той же час повинен використовуватися територіальний підхід до прогнозування з тим, щоб забезпечити комплексне використання ресурсів, які має в своєму розпорядженні даний регіон.

6. Принцип пріоритетів. Він означає, що зі всього різноманіття галузей, виробництв необхідно виділити головні і направити на їх розвиток ресурси, пов'язати цілі розвитку економіки з ресурсами.

7.Принцип безперервності, який припускає безперервність процесу прогнозування, взаємну ув'язку довгострокових, середньострокових і короткострокових прогнозів.

8. Принцип комплексності або системності. Він припускає розгляд економіки як системи і в світлі системного підходу виявити системні властивості об'єкту, забезпечити комплексність рішення соціально-економічних, організаційних, науково-технічних і ін. проблем, оптимізувати структуру і характер розвитку системи.

9. Принцип адекватності, який означає, що прогнозовані цифри повинні відображати об'єктивний стан економіки, вживані моделі прогнозування повинні відповідати процесам і тенденціям розвитку реальної економіки.

До методологічних принципів прогнозування слід віднести формування комплексу, системи прогнозів. Для сучасної внутрішньополітичної обстановки нашій країни не можна удаватися тільки до реалізації одного прогнозу, наприклад, економічного прогнозу переходу до ринку, необхідне опрацьовування і складання політичного прогнозу, розвитку національних суверенітетів, демографічного і таке далі. Комплексність в змозі забезпечити велику надійність виконання прогнозів. Для методології сучасного прогнозування характерним є те, що вона повинна бути ретельно адаптованою до нових для народного господарства ринкових механізмів.

У прогнозований період передбачається закласти основи формування нового постіндустріального суспільства і розвивати механізм дії соціально орієнтованої ринкової економіки.

У найближчому п'ятиріччі найважливішою метою повинно бути створення умов для стійкого соціально-економічного зростання на основі підвищення ефективності реального сектора економіки, рівня забезпеченості населення товарами і послугами, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, формування сприятливого місця існування.

Економічні, демографічні, соціальні, технологічні, екологічні процеси відрізняються тривалістю і значною інерційністю. Зміна переважаючих поколінь людей (в активному віці) відбувається приблизно раз на 30 років, поколінь техніки – раз на 10 років, технологічних укладів – раз на 45-55 років. Від початку розробки інвестиційного проекту до окупності інвестицій проходить звичайно від 3 до 10 років. Структурні зрушення в економіці також вимагають чималого часу. Тому в державне регулювання економіки не можна обмежуватися річним горизонтом. Необхідні довгострокові та середньострокові плани, які спрямовані на вирішення значних стратегічних завдань. Це не означає, що такі плани потрібно розробляти лише раз на 5-10 років. У житті постійно відбуваються зміни і нерідко істотні. Це змушує періодично корегувати і продовжувати часовий горизонт стратегічного плану.

Стратегічний план має свої особливості в порівнянні з поточним індикативним планом. По-перше, він повинен охоплювати досить тривалий період, щоб мати можливість вирішувати великі стратегічні завдання соціально-економічного розвитку. По-друге, його показники мають укрупнений, узагальнюючий характер, тому що деталі неможливо й недоцільно передбачати на тривалий період. По-третє, цей план може мати варіантний характер, передбачати альтернативні сценарії на перспективний період в залежності від тенденцій зміни внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку. По-четверте, стратегічний план може і повинен періодично переглядатися, коригуватися, продовжуватися з урахуванням змін кон'юнктури або при переході від фази до фази економічного циклу.

Стратегічний план, особливо довгостроковий, охоплює кілька фаз економічного циклу, а то й кілька змінних середньострокових економічних циклів. Система показників стратегічного плану повинна носити укрупнений, узагальнений і в той же час досить повний, системний характер, що дозволяє відображати всі основні параметри розвитку системи. На національному рівні стратегічний план повинен характеризувати процеси:

• демографічного розвитку, можливості послабити або подолати тенденцію до депопуляції, що сьогодні переважає в більшості регіонів України та надає загрозу майбутньому національної економіки;

• соціального розвитку, динаміки рівня та якості життя населення, розвитку, освіти і підготовки кадрів, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення;

• економічного розвитку, темпів зростання ВВП, структурних зрушень в економіці, динаміки інвестицій, рівнів інфляції, зміцнення фінансово-кредитних інститутів, поліпшення системи управління економікою;

• науково-технічного прогресу, динаміки науки та інновацій, заходів щодо модернізації економіки на основі освоєння і поширення нових поколінь техніки і технологічних укладів, розвитку інформаційної сфери тощо;

• екологічного розвитку, показників відтворення та охорони природних ресурсів (геологорозвідки, лісового, водного та рибного господарств, меліорації і підвищення родючості ґрунтів), а також заходів по зменшенню забруднення навколишнього середовища, освоєння екологічно чистих технологій;

• територіального розвитку, тобто зближення рівнів соціально–економічного розвитку економічних районів, вирішення міжрегіональних проблем національного значення;

• зовнішньоекономічних зв'язків, тобто здійснення інтеграційних заходів в рамках СНД, Євразійського економічного співтовариства, покращення показників експорту та імпорту, схеми погашення зовнішнього боргу, очікуваних змін валютного курсу гривні, розвитку міжнародного туризму тощо.

Всі ці показники взаємопов'язані, впливають один на одного, тому в стратегічному плануванні використовуються міжгалузевий баланс та інші макромоделі, що дозволяють відображати складні ланцюгові взаємозв'язки підсистем національної економіки на перспективний період.

Індикативне планування є головною формою конкретного наповнення та реалізації стратегічних планів. Хоча наукові основи індикативного планування розроблені Кондратьєвим ще в 20-і рр., вони й досі не знайшли в нашій країні адекватного практичного застосування на національному рівні. У країнах, де використовується така форма планування, уряди розробляють проекти індикативних планів і представляють їх на розгляд і затвердження парламентів. Аналогічний підхід доцільно використовувати і в Україні для посилення позитивного впливу індикативних планів на соціально-економічний розвиток країни.

Індикативні плани включають невелику кількість узагальнюючих показників (індикатив), орієнтовних для приватного сектора, але обов'язкових для державного сектору та органів управління.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Державна програма економічного і соціального розвитку України - це комплексна система цілей та рішень економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на їх реалізацію.

Державні програми економічного і соціального розвитку розробляють на довго-, середньо-і короткострокову перспективу.

Складовими системи макроекономічного планування в Україні є національна, галузева (відомча) і регіональна програми.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу охоплює період 10-15 років (з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п'ять років). У цій програмі визначаються цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення та реалізації. Паралельно розглядають довгострокові програми розвитку регіонів та галузей економіки.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на середньострокову перспективу (3-5 років) коригується щороку. У цій програмі відображається аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий прогнози на середньостроковий період, концепція соціально-економічного розвитку та основні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної, інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної і тому подібної політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно міністерства та місцеві державні адміністрації повинні розробляти середньострокові програми розвитку областей і регіонів.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період (один рік) розробляється щорічно паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі відображаються аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання розвитку; макроекономічні показники і пропорції, основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і таке інше; форми і способи державного регулювання економіки. Розробка Державної програми економічного і соціального розвитку України на наступний рік здійснюється в такій послідовності:

перший етап – аналіз стану економіки та прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному році;

другий етап – розрахунки макроекономічних показників, моделювання макроекономічних пропорцій, планування доходів і видатків державного бюджету та державних позабюджетних фондів;

третій етап – планування державних потреб у продукції (товарах, роботах, послугах);

четвертий етап - підготовка проектів державних контрактів з підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб;

п'ятий етап – розробка проектів галузевих і регіональних соціально-економічних програм;

шостий етап – формування організаційно-економічного механізму реалізації цілей і завдань ДПЕСР Україні;

сьомий етап – розробка проекту ДПЕСР Україні.

Сьогодні найактуальніша проблема в сфері макроекономічного планування в Україні – це законодавче визначення його ролі в системі державного управління. Правова регламентація необхідна у вирішенні питань про функції, права та обов'язки державних органів у макроекономічному плануванні; про порядок об'єднання довго-, середньо-та короткострокових планів; про стадії процесу планування; про взаємодію планової та бюджетної діяльності тощо.

Програмування є методом активного втручання держави в процеси соціально-економічного розвитку. Воно необхідне, коли звичайні методи та механізми національної економіки ринкового типу та її державного регулювання не здатні вирішити великі проблеми економічного, соціального, технологічного, екологічного, територіального розвитку. Тому застосовуватися цей метод повинен у вузькому секторі стратегічного прориву, залишаючи широке поле функціонування звичайних методів ринкового господарювання.

Цільові програми народногосподарського рівня як найважливіша складова стратегічного планування вперше були застосовані в нашій країні в радянський період. Це, наприклад, план ГОЕЛРО, створення ракетно-ядерного щита, освоєння космічного простору, програми розвитку окремих економічних районів, зокрема Донецько–Придніпровського. Потім вони отримали широке застосування й у інших країнах. Сьогодні в Україні діють програми розвитку малих шахтарських міст Донбасу, екологічного розвитку рекреаційних зон України тощо.

Новою формою програмування, яка набула поширення у Росії та Білорусії, є розробка та реалізація, починаючи з 2006 р., пріоритетних проектів в галузі охорони здоров'я, освіти, житлового та сільського господарства. Вони реалізуються за державної підтримки і покликані поліпшити якість життя населення.

Особливим видом програмування соціально-економічного розвитку національної економіки є антикризові програми. Вони розробляються в періоди кризових фаз економічних циклів. У першу чергу прикладом такої програми може служити "Новий курс" Ф. Рузвельта в США для виходу з кризи 1929-1933 рр.(розроблений, до речі, за науковим обґрунтуванням Кейнса), який сприяв виходу цієї країни з довгострокової кризи, яка принесла найбільш відчутні втрати для економіки США за весь час їх існування.

Група експертів ООН, узагальнивши світовий досвід, розробила рекомендації за змістом антикризових програм. Рекомендовано урядам в періоди економічних криз підтримувати ефективний попит населення (у тому числі шляхом зменшення податків), регулювати обсяг приватних інвестицій (включаючи податкові пільги для інвесторів), збільшувати державні інвестиції, стабілізувати доходи від сільського господарства за допомогою програм підтримки цін, використовувати програми громадських робіт . Чимало заходів, що приймалися українським урядом у роки кризи 90-х рр., та й сучасної кризи, йшли врозріз з цими рекомендаціями, що, навпаки, вплинуло на поглиблення кризи.

Оскільки кризи в умовах ринкової економіки регулярно повторюються, Україні необхідно, узагальнивши наявний позитивний та негативний досвід, розробити методологію державного регулювання в умовах кризи. Це дозволить проходити цю фазу циклу швидше і з меншими втратами для населення, підприємців і держави.

Система цільових програм включає програми з чотирьох рівнях управління. По-перше, це цільові програми, що повністю або частково фінансуються за рахунок федерального бюджету. Перелік таких програм складається Урядом України, розглядається і затверджується Верховною Радою в якості одного з додатків до національного бюджету на черговий рік. По-друге, регіональні цільові програми, що розробляються регіональними виконавчими органами, розглядаються і затверджуються законодавчими органами. По-третє, муніципальні цільові програми, що формуються виконавчими та представницькими органами великих муніципальних утворень. По-четверте, міждержавні програми. Їх приймають і виконують держави – члени СНД, ЄС, а також інші зацікавлені держави.

За призначенням цільові програми можна поділити на такі категорії:

(1) науково-технічні та інноваційні, призначені для розвитку нових напрямків науки і техніки, освоєння і поширення за підтримки держави базисних інновацій, що забезпечують підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

(2) соціальні, що забезпечують рішення великих соціальних завдань в галузі демографії, охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, культури;

(3) економічні, які вирішують проблеми розвитку міжгалузевих комплексів і нових галузей;

(4) екологічні, спрямовані на вирішення великих екологічних проблем;

(5) регіональні та міжрегіональні, що забезпечують підтримку регіонів у вирішенні стратегічних проблем територіального розвитку;

(6) управлінські, які концентрують ресурси на найважливіші проблеми розвитку системи управління.

За термінами дії можна виділити довгострокові програми (на 10 і більше років) та середньострокові (на 3–6 років). На короткостроковий період розробляти і затверджувати цільові програми немає сенсу.

Технологія розробки та реалізації програм. Узагальнюючи накопичений досвід, можна визначити нижченаведені технологічні етапи розробки цільових програм федерального рівня.

Перший етап: вибір об'єкта програми. Вихідним пунктом розробки цільової програми є вибір її об'єкта. Це повинна бути вузлова точка у розвитку тієї чи іншої системи або підсистеми, що забезпечує стратегічний прорив, рішення великої господарської проблеми.

Другий: вибір поля програми, що має бути досить вузьким, щоб сконцентрувати на ньому ресурси, які можуть забезпечити в задані терміни перелом траєкторії розвитку. У той же час це поле повинно бути достатньо широким, щоб потім розширити фронт прориву і забезпечити істотне поліпшення ситуації в обраному стратегічному напрямку

Третій: побудова "дерева цілей". Перш за все слід визначити генеральну мету програми, висловивши її чітко, однозначно і кількісно вимірно, щоб по ходу виконання програми і після її закінчення можна було оцінити ступінь її виконання. Потім визначається система цілей першого рівня, без якої не може бути досягнута генеральна мета. Далі йдуть цілі другого рівня по кожній з цілей першого рівня тощо. У підсумку виходить зелене "дерево цілей", стовбуром якого є генеральна мета.

Четвертий етап: побудова системи заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей, йде у зворотному порядку. Починають з цілей нижнього рівня, рухаючись до генеральної мети. Тут важливо суворо дотримуватися логіки забезпечення досяжності кожної мети, оскільки невиконання хоча б однієї з них різко знизить ефективність всієї програми.

П’ятий: структуризація програми. Вихідною "цеглинкою" кожної програми є проект. На основі аналізу системи заходів формується набір проектів, що становлять тканину програми. Вони потім об'єднуються в блоки та підпрограми. У кожному з ланок структури програми має бути доступне для огляду число елементів, щоб забезпечити керованість. Проекти розподіляються в часі, узгоджуються між собою

Шостий етап: оцінка витрат та ефективності проектів, підпрограм, програми в цілому як вирішальний етап. По кожному проекту оцінюються необхідні витрати на дослідження, інвестиції та інше. Проводиться попередня оцінка обсягів випуску і продажу продукції, цін, ефективності та окупності (якщо мова йде про комерційний проект). Отримані дані підсумовуються по блоках проектів, підпрограм і програми в цілому. При цьому можуть виявлятися неефективні, збиткові проекти та їхні блоки. Приймаються рішення про підвищення їх ефективності або про вилучення. Можливо їх збереження, якщо збиток перекривається додатковим доходом від реалізації суміжних проектів. Після завершення цього етапу уточнюється структура програми, а в окремих випадках може бути прийняте рішення про припинення роботи над нею, якщо вона виявиться збитковою, неефективною. Визначаються джерела фінансування програми і проектів.

Сьомий: створення цільових інституційних структур. Перед тим, як представити програму на затвердження, потрібно визначити, хто буде її державним замовником, основним виконавцем і співвиконавцями. Важливо створити цільові структури для виконання окремих проектів, підпрограм, програми в цілому, сформувати нормативну базу, навчити персонал. Можна покласти проведення цих робіт на існуючі структури. Однак досвід показує, що більш ефективно їх виконують цільові, новостворені організації. Це можуть бути малі і середні підприємства по окремих проектів, холдинги, консорціуми або фінансово-промислові групи за програмами, що управляють компанії, транснаціональні корпорації по міждержавних програм. Навчання персоналу краще проводити командно, щоб вже в процесі навчання і стажування учасники реалізації проектів і програми оволоділи загальними прийомами роботи, розуміли один одного, взаємодіяли. Це підвищить ефективність програмних робіт.

Восьмий: управління реалізацією програми і проектів, як правило, організовують за принципом "трійки". По кожному проекту координацію робіт здійснюють замовник, науковий керівник (генеральний конструктор) і виконавчий директор, який організовує виконання робіт, розпоряджається фінансами. Аналогічний принцип управління підпрограмами та програмою в цілому. На цих рівнях створюються координаційні ради, які очолюють перші особами.

Дев’ятий етап: контроль і приймання виконаних робіт здійснюються протягом усього терміну реалізації програми. Контроль слід мати незалежний від виконавців програми, щоб об'єктивно оцінювати отримані результати, вчасно внести корективи і в крайньому випадку припинити роботу за проектом, підпрограмі або програму в цілому, якщо виявиться їх неефективність. Для приймання окремих частин підпрограми і програми і по їх завершенню створюється авторитетна комісія, яка оцінює отримані результати та їх відповідність проектним документам, приймає рішення про введення в постійну експлуатацію створеного об'єкту або системи (підсистеми) і остаточному розрахунку за виконані роботи.

Дотримання викладеної технології програмування забезпечує ефективність стратегічного управління, цілеспрямованого державного впливу на ключові напрямки соціально-економічного розвитку національної економіки.

В Україні національні цільові комплексні програми розробляються і реалізуються відповідно до постанов Верховної Ради, указів Президента, розпоряджень Кабінету Міністрів України. Головним законом, що регламентує формування таких програм сьогодні є "Закон України Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України"[13]. Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави. Законом встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України.

Терміналогічний словник

Антициклічна політика — це політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання, на недопущення падіння, виникнення криз.

Структурна політика — це політика спрямована на формування сучасної, прогресивної і ефективної структури національного господарства.

Монетарна політика — це політика, яка передбачає забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.

Фіскальна політика — передбачає державне визначення джерел формування державних доходів, бюджету та основних напрямків його витрат.

Цінова політика— це комплекс економічно зважених заходів щодо встановлення оптимальної ціни на товари і послуги та їх регулювання залежно від пропозиції, регулюючих дій держави.

Регуляторна політика— напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами країни. Регуляторна політика включає політику держави у дозвільній сфері.

Облікова ставка. Процентна ставка, за якою комерційні банки позичають у центральних

Питання для самоконтролю

4.1. Класифікація форм державного регулювання економіки

4.2Короткострокове і довгострокове регулювання.

4.3Класифікація методів державного регулювання економіки

4.4.Інструменти прямого втручання: держконтракт і держзамовлення; субсидії, субвенції, дотації; ліцензування, квотування, контингентування; прямі витрати уряду; встановлення фіксованих цін, валютних курсів; встановлення економічних, соціальних, екологічних стандартів. 4.4Політика прискореної амортизації.

4.5Адміністративні (імперативні) методи регулювання: заборона, дозвіл, примус. Необхідність та ефективність застосування імперативних методів.

4.6 Переконання як неформальний метод державного впливу на економіку.

4.7. Економічне прогнозування та програмування як методи економічної політики.

4.8Макроекономічне планування: мета, цілі та функції. Принципи макропланування.

4.9.Директивне та індикативне планування національної економіки.

4.10. Засоби реалізації державних планів і програм.

4.11Фіскальний механізм державного регулювання економіки. 4.12Податки як засіб державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.

4.13Мультиплікатор фіскальної політики. Вплив фіскальної політики на економіку.

4.14.Монетарна (грошово-кредитна) політика: цілі, проміжні цілі, інструменти, ефективність.

4.15Грошовий мультиплікатор.

4.16.Передатний механізм монетарної політики.

4.17Механізм антиінфляційної політики.

4.18Зробить порівняльний аналіз основних типів макроекономічного планування: директивне (адміністративно-командне), регулятивне, індикативне і стратегічне. Якому типу економіки вони притаманні? Відповідь пояснить.

4.19Які основні функції виконує прогнозування в державному регулюванні розвитку національної економіки? Порівняйте їх з функціями стратегічного планування в ринковій економіці.

4.20В чому полягає призначення прогнозування як підсистеми державного регулювання економіки?

4.21Назвіть основні цілі грошово-кредитної політики держави.

4.22Які існують напрями грошово-кредитного регулювання?

4.23Чому центральний банк не в змозі одночасно стабілізувати процентну ставку і пропозицію грошей у національній економіці?

4.24Які теоретичні підходи існують з приводу грошово-кредитного регулювання?

4.25У чому полягає сутність кейнсіанського підходу щодо грошово-кредитного регулювання економіки?

4.26У чому полягає відмінність монетаристської концепції грошово-кредитного регулювання від кейнсіанського?

4.27Які інструменти державного регулювання економіки належать до грошово-кредитних?

4.28Яким чином зміна облікової ставки впливає на економічне становище країни?

4.29.Що таке політика "дорогих грошей" та політика "дешевих грошей"?

4.30.Що передбачає такий захід держави, як операції на відкритому ринку?

4.31.Як ви вважаєте, яки методи грошово-кредитного регулювання є найбільш дієвими? Чому?

4.32.Які особливості грошово-кредитної політики української держави на різних етапах її становлення і розвитку?

4.33Як розрізняється бюджетний дефіцит відповідно до форм прояву?

4.34.Яка гранична величина основної суми державного боргу?

4.35.Якими є джерела покриття бюджетного дефіциту?

4.36.Які основні функції бюджету держави ?

4.37.Як здійснюється вибір між стабілізаційною та бюджетною функціями фіскальної політики?

4.38.Що відбувається внаслідок зниження податків у національній економіці?

4.39.З метою забезпечення цільового приросту ВВП найменш збитковим для державного бюджету є збільшення державних витрат, зменшення податків, чи одночасне збільшення державних витрат і зменшення податків?

4.40.Які Вам відомі проблеми застосування дискреційної фіскальної політики?

4.41.Якими засобами проводиться експансивна фіскальна політика?

Тести

Обґрунтуйте відповідь

4.1. При виробленні напрямків і методів економічної політики державні керівники повинні враховувати, що:

а) чим більше обсяг ВВП, тим кращий економічний стан країни;

б) в умовах повної зайнятості має сенс добиватися підвищення темпів зростання ВВП;

в) антиінфляційні заходи в умовах помірної або нормальної інфляції чреваті зростанням безробіття;

г) не будь-яке збільшення податкових ставок забезпечить зростання доходів державного бюджету;

д) для стимулювання зростання виробництва і стабілізації темпів економічного розвитку неминуче скорочення витрат державного бюджету на соціально-культурні заходи.

4.1.9. Прямі методи державного регулювання:

а) сприяють ринку;

б) заважають макроекономічній рівновазі;

в) забезпечують оптимальну політики;

г) є оперативними, але неефективними.

Обґрунтуйте відповідь.

4.2. Що відрізняє адміністративні методи регулювання економіки:

а) засновані на силі влади і передбачають безальтернативність економічної поведінки суб'єктів, на яких проявляється організаційна дія держави;

б) враховують і забезпечують реалізацію економічних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності;

в) забезпечують суб'єктам господарювання можливість вибору одного з безлічі варіантів економічної поведінки;

г) всі попередні відповіді вірні.

4.3 Серед перелічених характеристик виділіть ту, яка властива лише методам прямого державного регулювання економіки:

а) обов’язковість для всіх суб’єктів господарювання;

б) чітке визначення поведінки суб’єктів господарювання у тих чи інших умовах;

в) вплив на поведінку суб’єктів економіки через формування загальноекономічного середовища;

.

4.4. Найсуттєвішою рисою непрямого державного регулювання економіки є:

а) використання державою приватних структур для впливу на поведінку економічних суб’єктів;

б) досягнення державою бажаних результатів в економіці через співробітництво з міжнародними економічними організаціями;

в) формування економічного середовища, яке стимулює бажану поведінку економічних суб’єктів;

г) прийняття державних документів, які носять рекомендаційний характер і не є обов’язковими для виконання.

4.5. Прикладами опосередкованого регулювання економіки державою можуть бути:

а) збільшення державних закупівель сільськогосподарської продукції;

б) встановлення мінімального розміру статутних фондів акціонерних товариств;

в) приватизація житла;

г) ліцензування певних видів підприємницької діяльності;

д) правильна відповідь у пунктах а), б), в);

е) правильна відповідь у пунктах а), г).

4.6. Що логічно зайве у наведеному переліку:

а) податки;

б) державні витрати;

в) антимонопольна політика;

г) кредитно-грошове регулювання;

д) ліцензування;

е) цінова конкуренція.

4.7 До прикладів прямого державного регулювання економіки не відносяться:

а) встановлення мінімальної заробітної плати;

б) встановлення певних екологічних стандартів;

в) встановлення порядку реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності;

г) встановлення пільг для суб’єктів господарювання, які займаються певним видом діяльності.

4.8 Яке із тверджень є помилковим: «Виключно законами України встановлюються:

а) баланси трудових ресурсів і ринку праці»;

б) засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків»;

в) державний бюджет»;

г) система оподаткування»;

д) порядок утворення та погашення державного боргу».

4.9. Державні субсидії – це:

а) кошти, надані державою у кредит виробникам певних товарів та послуг;

б) усі витрати з державного бюджету;

в) підтримка імпорту найважливіших для країни товарів;

г) цільова фінансова допомога держави окремим суб’єктам економіки.

4.10. Функції системи оподаткування в країні полягають в:

а) скороченні обсягу коштів, що знаходяться в обігу фірм і домашніх господарств;

б) збільшенні обсягу коштів, якими розпоряджається держава;

в) збільшенні обсягу коштів, що направляються на фінансування державних витрат;

г) перерозподілі доходів між категоріями населення країни;

д) досягненні всіх перерахованих вище цілей.

4. 11. При підвищенні податкової ставки на прибуток:

а) надходження до держбюджету обов'язково збільшуватимуться зі зростанням ставки;

б) надходження до держбюджету автоматично скорочуватимуться зі зростанням ставки, оскільки це веде до скорочення прибутку;

в) надходження до бюджету не залежать від розміру податкової ставки, оскільки збільшення відрахувань до держбюджету за рахунок її зростання компенсуватиметься скороченням самого прибутку унаслідок зменшення обсягів виробництва;

г) надходження до бюджету спочатку збільшуються, а потім скорочуються, бо починає звужуватися податкова база, з якої стягується податок.

Обґрунтуйте відповідь.

4..12. Коли уряд країни зменшує податки він прагне:

а) не допустити «перегріву» економіки;

б) уповільнити темп інфляції;

в) знизити рівень безробіття;

г) уповільнити швидке зростання процентних ставок;

д) збільшити обсяг амортизаційних відрахувань.

4. 13. Збільшення ставки податку на прибуток:

а) завжди збільшує надходження до казни;

б) зменшує сукупний інвестиційний попит;

в) зменшує обсяг державних закупівель;

г) зменшує безробіття.

4. 14. Визначте, яка політика швидше за все скоротить безробіття:

а) підвищення податків;

б) скорочення державних асигнувань на військову техніку;

в) зниження податків;

г) скорочення витрат на будівництво нових доріг.

в;

4.15. Державний борг - це сума попередніх:

а) державних витрат;

б) бюджетних дефіцитів;

в) бюджетних дефіцитів за вирахуванням надлишкі

г) бюджетних надлишків за вирахуванням дефіцитів;

д) витрат на оборону.

Обґрунтуйте відповідь.

4.16. Зміна державних витрат і податків для досягнення бажаного рівноважного рівня доходу і виробництва відноситься:

а) до політики перерозподілу доходів;

б) до дискреційної фіскальної політики;

в) до автоматичної фіскальної політики;

г) може бути інструментом будь-якої з перерахованих видів політики.

Обґрунтуйте відповідь.

4.17 До вбудованих автоматичних стабілізаторів відносяться:

а) прогресивний прибутковий податок;

б) допомога у зв’язку з безробіттям;

в) субсидії фермерам;

г) всі попередні відповіді вірні.

Обґрунтуйте відповідь.

4.19. Що з приведеного нижче торкається проблем застосування дискреційної фіскальної політики:

а) наявність певних інтересів в законодавчому органі;

б) тимчасові затримки з визначенням, розробкою засобу рішення і застосування цього засобу до рішення фіскальних проблем;

в) недостатнє знання поточного положення в економіці.

Обґрунтуйте відповідь.

4.20 В умовах повної зайнятості уряд країни збільшує державні витрати, зберігаючи колишній обсяг податкових надходжень. Це призведе до:

а) зростання безробіття;

б) зниження бюджетного дефіциту;

в) зростання процентних ставок;

г) скорочення державного боргу;

д) спаду виробництва.

Обґрунтуйте відповідь.

4.21. Функцією центрального банку в сучасних умовах не є:

а) емісія грошей;

б) зберігання золотовалютних резервів країни;

в) обмін паперових грошей на золото;

г) проведення монетарної політики;

д) видача кредитів комерційним банкам.

4.22. Основними інструментами монетарної політики є:

а) державні витрати, податки і норма обов'язкових резервів;

б) пропозиція грошей, державні закупівлі і податки;

в) облікова ставка відсотка, ринкова ставка відсотка і операції на відкритому ринку;

г) операції на відкритому ринку, норма обов'язкових резервів і облікова ставка відсотка;

д) банківські резерви, ставка відсотка і пропозиція грошей.

4.23. Тактичною метою монетарної політики не є контроль за:

а) обмінним курсом національної валюти;

б) величиною грошової маси ;

в) ринковою ставкою відсотка;

г) обліковою ставкою відсотка;

д) немає вірної відповіді.

4.24 Операції на відкритому ринку відбуваються, коли:

а) країна збільшує обсяг продажів на світових ринках;

б) комерційні банки купують і продають іноземну валюту;

в) населення купує і продає акції й облігації на фондовій біржі;

г) центральний банк купує і продає державні цінні папери;

д) всі відповіді вірні.

4.25. Якщо економіка характеризується високим рівнем безробіття, що поєднується з стабільними цінами, визначте, яка з комбінацій державних заходів, що наведено нижче, може дозволити скоротити безробіття:

а) покупка державних цінних паперів на відкритому ринку і збільшення податків;

б) продаж державних цінних паперів на відкритому ринку і скорочення державних витрат;

в) продаж державних цінних паперів на відкритому ринку і збільшення державних витрат;

г) покупка державних цінних паперів на відкритому ринку і збільшення державних витрат;

д) продаж державних цінних паперів на відкритому ринку і збільшення податків.

Обґрунтуйте відповідь.

4.26. В економіці спостерігається повна зайнятість, але високий рівень інфляції. Визначте, яка комбінація заходів державної політики може привести до зниження рівня інфляції:

а) збільшення державних витрат і продаж центральним банком державних цінних паперів;

б) скорочення державних витрат і продаж центральним банком державних цінних паперів;

в) зниження податків і покупка центральним банком державних цінних паперів;

г) збільшення податків і покупка центральним банком державних цінних паперів.

4.27 Боротьба з безробіттям припускає використовування наступних засобів:

а) збільшення пропозиції грошей;

б) збільшення норми обов'язкових резервів;

в) підвищення ставки відсотка;

г) зменшення трансфертних платежів;

д) підвищення курсу національної валюти;

е) збільшення державних витрат.

Визначте вірну комбінацію заходів:

1) заходи в і г;

2) заходи б і д;

3) заходи а і е;

4) заходи б і в;

5) заходи г і д.

Практичні завдання:

1. В економічній системі, що має податкову функцію T = 0,4Y, функцію трансфертів F = 0,2Y, фіксований рівень цін P = 1, держава здійснює на ринку товарів і послуг закупівлі на суму G = 500 гр. од. Державний борг складає 1000 гр.од. при ставці відсотка r = 0,1. Реальний обсяг виробництва дорівнює 2000 гр. од., а потенційний складає 2500 гр.од. Визначте:

а) чи є сальдо держбюджету позитивним або негативним;

б) яка величина первинного дефіциту держбюджету;

в) яка величина структурного дефіциту державного бюджету;

г) яка величина структурного дефіциту.

2. Прослідіть особливості оподаткування доходів фізичних осіб в розвинутих країнах, порівняйте з Україною.

3. Зробіть вибір між наступними можливими напрямками розвитку структури банківської системи з погляду перспектив української економіки:

а) відновлення жорсткого контролю з боку національного банку України аж до прямого адміністративного контролю комерційних банків (приведіть аргументи «за і проти»);

б) концентрація банківського капіталу через процедуру банкрутства і різних форм злиття (розгляньте це положення з погляду збереження конкуренції між середніми і дрібними банками);

в) створення нових типів банків, так званих банків розвитку, або ділових (інвестиційних) банків;

г) об'єднання банків в банківські групи, націлені на кредитування крупних інвестиційних проектів;

д) впровадження механізму мікрокредитування (кредитування малого бізнесу);

е) посилення емісійної активності Національного банку.

4.5. У наведеному переліку визначте такі дії держави, які безпосередньо за інших незмінних умов можуть посилювати (1) або стримувати (2) економічну активність приватних підприємств:

а) підвищення ставки податку на прибуток;

б) скорочення державного фінансування соціальних програм;

в) зменшення дефіциту державного бюджету;

г) розміщення державою облігацій державної позики;

д) погашення облігацій державної позики;

е) податкові пільги малим підприємствам.

Обґрунтуйте відповідь.

4.6. Нехай відомо, що розмір інвестицій залежить від обсягу заощаджень (S), а щільність зв’язку між ними визначається коефіцієнтом n: . Скориставшись загальною формулою макрорівноваги: , визначте мультиплікатор впливу заощаджень на величинуY. Розрахуйте цей мультиплікатор за умов, що параметри мають такі значення: МРС = 0,75; t =0,15;n= 0,9.

.

4.7. Нехай потрібно забезпечити збільшення обсягу виробництва на 500 одиниць за рахунок збільшення податків. На скільки одиниць треба скоротити податки, якщо відомо, що гранична схильність до споживання (MPC)становить 0,75?

4.8Наведіть приклади цільових програм різних за призначенням категорій, які сьогодні діють в Україні або інших країнах світу.

4.9Розгляньте "Національну доповідь про людський розвиток 2011: Україна на шляху до соціального залучення" (http://www.undp.org.ua/files/ua_95644NHDR_2011_Ukr.pdf) або "Національну доповідь Цілі Розвитку Тисячоліття: Україна 2010" (http://www.mfa.gov.ua/data/upload/publication/uno/ua/47997/mdgs_ukraine_2010_report_ukr.pdf). Як Ви вважаєте, які методологічні принципи прогнозування знайшли в них віддзеркалення? Пояснить свою відповідь.

4.10Проаналізуйте, якім чином виконані функції стратегічного управління в "Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року" (http://www.minagro.gov.ua/page/?3800).

4.11Наведіть конкретні приклади антикризового прогнозування та планування в Україні. В яких державних документах вони віддзеркалені? Які їх результати?

4.12Які чинники, на Ваш погляд, обумовили розвиток соціально-економічного прогнозування в нашій країні на різних етапах її існування? В чому полягає логіка зміни пріоритетів економічної політики на різних етапах розвитку України?

4.13Якою, на Ваш погляд, повинна бути структура "дерева цілей" в сучасній економіці України? Запропонуйте свій варіант.

4.14Як Ви вважаєте, чи є вірним таке речення: "Індикативне планування є головною формою конкретного наповнення та реалізації стратегічних планів". Поясніть свою відповідь.

4.15. Визначте, реалізація якого варіанту державних заходів припускає боротьбу з економічною кризою в країні:

Керовані параметри	Варіанти державних заходів
	1	2	3	4	5
Державні витрати	зниження	зростання	зниження	зростання	зниження
Податки	зростання	зниження	зростання	зниження	зниження
Норма банківських резервів	зниження	зростання	зростання	зниження	зниження
Банківський відсоток	зростання	зростання	зростання	зниження	зниження
Державні облігації	купівля	продаж	продаж	купівля	купівля

Обґрунтуйте відповідь.

4.16. Визначте, реалізація якого варіанту державних заходів припускає боротьбу з інфляцією попиту в країні:

Керовані параметри	Варіанти державних заходів
	1	2	3	4	5
Державні витрати	зниження	зростання	зниження	зниження	зростання
Податки	зниження	зростання	зростання	зростання	зростання
Норма банківських резервів	зростання	зниження	зростання	зростання	зростання
Банківський відсоток	зростання	зниження	зростання	зростання	зростання
Державні облігації	продаж	купівля	купівля	продаж	продаж

Обґрунтуйте відповідь.

4.17. Визначте, реалізація якого варіанту державних заходів припускає боротьбу зі спадом економіки країни:

Керовані параметри	Варіанти державних заходів
	1	2	3	4	5
Державні витрати	зниження	зростання	зростання	зниження	зниження
Податки	зниження	зниження	зниження	зростання	зростання
Норма банківських резервів	зниження	зниження	зниження	зростання	зниження
Банківський відсоток	зниження	зниження	зниження	зростання	зростання
Державні облігації	купівля	купівля	продаж	продаж	купівля

Обґрунтуйте відповідь.

4.18.Запишіть у економічних термінах логіку кейнсіанської грошової політики, пам’ятаючи, що все в ній розпочинається із збільшення грошової пропозиції, а закінчується більшим випуском:

4.19 Фахівці стверджують, що в світі існують чотири наведені нижче системи правового регулювання:

1. Англійська - можна все, крім того, що не можна.

2. Німецька - не можна нічого, крім того, що можна.

3. Французька - можна все, навіть те, що не можна.

4. Російська - не можна нічого, навіть те, що можна.

Яка з цих систем, на вашу думку, більш за все відповідає вимогам ринкової економіки?

Обґрунтуйте відповідь.

4.20 Економіка характеризується наступними даними:

споживання - C = 20 +0,8Y, де Y - дохід у розпорядженні;

інвестиції - I = 60;

податки - T = 40;

державні витрати - G = 30;

трансфертні платежі - TR = 10.

Розрахуйте:

1. Рівноважний рівень доходів.

2. Покажіть, що відбудеться з кривою планових витрат, рівноважним рівнем доходу та сальдо державного бюджету, якщо:

а) в цілях стимулювання економіки уряд збільшить свої витрати до 40;

б) уряд збільшить податки з 40 до 50 (при G = 30);

в) уряд одночасно збільшить державні витрати з 30 до 40 та податки з 40 до 50.

4.21. Проаналізуйте наведені нижче методи фіскальної політики. Визначте, чи є вони прикладом експансіоністської або рестрикційної політики та представляють автоматичний чи дискреційний стабілізатор.

Заходи уряду	Експансія (Е) або Рестрикція (Р)	Автоматичний (А) або дискреційний (Д) стабілізатор
Приклад
Закриття шахт вимагає збільшення компенсаційних витрат безробітним	Е	А
1. Збільшення відрахувань до пенсійного фонду
2.Ліквідація пільг малим підприємствам щодо прибуткового податку
3. Збільшення податкового тягаря на населення
4. Підвищення кількості житлових субсидій у зв’язку з економічною кризою
5. Приймання нової космічної програми
6. Введення єдиного податку замість багатьох для сільгоспвиробників
7. Збільшення заробітної плати державним службовцям
8.Зростання доходів підприємців та розширення податкової бази як результат знаходження економіки країни в підвищувальному тренді великого кондратьєвського циклу
9.Значне підвищення пенсій
10. Різке зростання дорожніх зборів

Ділова гра. Фінансово-кредитні інструменти регулювання економіки. інструкція У грі імітується діяльність уряду і банківської системи з регулювання ринку при застосуванні непрямих методів регулювання, вплив на обсяги виробництва і прибутку автомобілебудівних компаній. Навчальна група поділяється на 4 частини, які представляють: а) ЦБ-центральний банк; б) МТ - міністрів фінансів; в) власників і керуючих приватними комерційними банками (КБ); г) АП - автопромисловців. У виробництві автомобілів у країні склалася ситуація, коли можливі обсяги виробництва призведуть до значного надлишку даної продукції. У цих умовах держава вживає заходів по охолодженню буму. МФ шляхом збільшення податку на прибуток АП знижує приватні інвестиції в цю галузь податки можна підвищувати не вище 50% прибутку. За розрахунками МФ цього недостатньо для дестимулирования інвестицій. Тому підключаються монетарні методи. НБУ випускає облігації, підвищує облікову ставку. У свою чергу КБ змушені підняти відсоток за кредит. Ці заходи дестимулируют АП, що дозволяє не допустити надвиробництва. Вихідні дані: Очікуваний попит на двигун автомобіля протягом року 10 млн.шт. Середня ціна -2,2 тис. дол. Норма прибутку в галузі 10%, податок на прибуток -40%. За даними державних органів, АП можуть виробити 15 млн. штук двигунів автомобілів. Які дії кожної з груп? Гра імітує ситуацію, коли державні органи без директивного планування, використовуючи непрямі економічні регулятори, забезпечили збалансованість авторинку. Міністерство фінансів. 1. Розрахуйте суму прибутку Р1 і інвестиційних ресурсів К1 при можливому виробництві 15 млн.шт.двиателей 2. Зробіть аналогічні розрахунки Р2 і К2 при обсязі виробництва 10 млн.шт. Визначте, наскільки повинні бути скорочені капіталовкладення для балансування ринку. 3. За розрахунками експертів, підвищення податку на 2 процентних пункту призводить до зниження капіталовкладень на 2%. Максимальне підвищення податку до 50%. Розрахуйте, наскільки знизяться інвестиції при підвищенні міністерством фінансів податку з 40 до 50%. Порівняйте цей обсяг капіталовкладень (К3) з необхідним К2. Повідомте НБУ і К2, К3 - подальші дії будуть прийматися ім. 4. Розрахуйте суму податків у бюджет: а) за ставкою 40% (15млн.шт); б) за ставкою 50% і обсязі 10млн.шт. 5. Поясніть, чому при більш високою ставкою податку надходження в бюджет не ростуть, а знижуються. Центральний банк. 1. ЦБ отримує від МФ дані від залишилися після податкового впливу ресурсах капіталу в руках АП (К3) і необхідному обсязі капіталовкладень для забезпечення ринкової рівноваги К2. 2 . від приватних КБ ЦБ запитує відомості: а) скільки вільних грошових коштів знаходиться в системі КБ (Д1); б) який обсязі кредиту намічаються взяти АП у банках (Д). 3. Розрахуйте, скільки власних ресурсів капіталу СК є в АП. 4. ЦБ повинен зменшити кількість кредитних ресурсів у КБ і ускладнити взяття кредиту промисловцями. Для цього облігації випускаються під високий відсоток. Максимальна сума випуску облігацій не повинна перевищувати 4 млрд. дол., інакше неможливо буде виплатити відсотки по облігаціях. Розрахуйте, скільки коштів залишиться в КБ, позначте цю суму Д3. 5. Чи достатньо цього зниження кредитних ресурсів? Тобто Ск+Д3 повинно бути = К2, якщо є перевищення, ЦБ повинен вжити заходів для труднощі кредиту. 6. ЦБ підвищує облікову ставку відсотки за кредит, який він надає КБ. Припустимо, що при підвищення облікової ставки ЦБ для КБ на 1 процентний пункт, ставка кредиту КБ для АП теж зросте на 1. Припустимо, що підвищення ставки відсотка на 1% призвело до зменшення позик на 2,5 млрд. дол. 7. Розрахуйте, скільки потрібно підвищити відсоток, щоб зменшити позики АП на величину перевищення Ск+Д3 над К2. Визначте необхідний розмір підвищення облікової ставки ЦБ для того, щоб змусити КБ зробити кредит дорожче для АП. 8. Облікова ставка (У1) за позиками ЦБ-КБ становить 6%, а відсоток за кредит П1 КБ-АП -7%. Визначте чому рівні В2 і П2 після підвищення. Комерційні банки. Загальний обсяг капіталу КБ складає 24,4 млрд.дол. Норма обов'язкового резерву становить 0,1. 1. Розрахуйте суму вільних коштів КБ, якими вони мають право розпоряджатися Д1. Повідомте цю суму ЦБ. 2. До вас за кредитом звертаються промисловці (АП). Яку суму вони хочуть взяти? Повідомте і цю величину ЦБ - (Д2). 3. ЦБ випускає облігації на суму 4 млрд. Дол. Ви купуєте їх, тому що відсотки по них вище, ніж відсоток за ваш кредит, тобто облігації принесуть великий прибуток. Розрахуйте, скільки грошей залишиться в КБ після покупки? Д3= Д1 - 4 млрд. дол. 4. ЦБ підвищує облікову ставку (У). Розмір підвищення він повідомить вам, але при цьому вам доведеться підвищити П (відсоток за кредит) АП. На кожен 1 процентний пункт зростання У банки підвищують П на 1 процентний пункт. Розрахуйте нову ставку відсотка П2, якщо П1=7%, У1=6%. 5. АП знижують запитувану у вас суму позики до величини Д4. КБ надають цю суму за новою ставкою відсотка П2. Розрахуйте, скільки Ви отримаєте грошей після сплати промисловцями відсотків по вашому кредиту. Автопромисловці 1. Розрахуйте, скільки потрібно капіталу для випуску 15 млн. шт. двигунів автомобілів (К1) та скільки в результаті Ви можете отримати прибутки Р1, якщо норма прибутку =10%, а ціна автомобіля = 2.2. тис. дол. 2. МФ підняло податок на прибуток. Раніше АП платили 40% прибутку до бюджету, а тепер повинні відраховувати 50%. У цих умовах Ви змушені знижувати капіталовкладення. Розрахуйте нову суму можливих капіталовкладень К3, якщо підвищення податку на 2 процентних пункту веде до зниження ваших інвестицій К1 на 2%. 3. Визначте необхідну кількість капіталу К3 порівняйте його з наявним у АП власним капіталом (СК СК=7 млрд дол.), якщо СК менше К3, то АП повинні запозичити в КБ. Визначте цю суму позикового капіталу Д2, повідомте її КБ. 4. У КБ з'ясуйте, скільки вони можуть Вам надати кредитів після скорочення купівлі ними облігацій (Д3). Ви готові взяти весь цей кредит, але КБ під впливом ЦБ збільшують відсоток за кредит. П1 і П2 (стару і нову процентні ставки) Вам повідомлять КБ Ви змушені скоротити свої позики. Кожен процентний пункт підвищення П знижує Ваші позики на 2,5 млрд. дол. по відношенню до Д3. Розрахуйте остаточну суму позик (Д4). 5. Розрахуйте суму вашого загального капіталу СК+Д4. Скільки двигунів автомобілів можна випустити при такій кількості грошових ресурсів, якщо на кожен автомобіль потрібно 2000 дол. витрат капіталу.

6.Кейс

Завдання для студентів. Прочитайте наведений нижче розділ 7 Національної доповіді. Як Ви вважаєте, які методологічні принципи прогнозування знайшли в них віддзеркалення? Які соціальні проблеми порушуються у доповіді? Як Ви вважаєте, чому саме ці проблеми є нагальними та актуальними? Які програми національного розвитку повинні бути розроблені в Україні? Пояснить свою відповідь. Для підтвердження наведіть приклади з тексту доповіді та з власного досвіду.

Національна Доповідь про людський розвиток «Україна: на шляху до соціального залучення»

http://www.undp.org.ua/files/ua_95644NHDR_2011_Ukr.pdf

7 Розділ Висновки та рекомендації щодо політики соціального залучення всіх верств населення

Політика соціального залучення має розроблятися на підставі об’єктивного аналізу причин та наслідків соціального відторгнення. Відповідно, пріоритети політики слід визначати на основі ретельного аналізу гостроти й поширеності проявів відторгнення, а заходи – впроваджувати згідно з розробленим планом із відповідним державним фінансуванням.

За результатами багатовимірної оцінки ступеня та масштабів соціального відторгнення в Україні, в критичному положенні, що межує з маргіналізацією, знаходяться 16,9 відсотка українських домогосподарств, більше половини з яких мешкають у сільській місцевості. Типове домогосподарство, що потерпає від гострих та критичних проявів соціального відторгнення, проживає в сільській місцевості, складається з осіб працездатного віку з одним або двома дітьми. Усі дорослі члени домогосподарства мають, як правило, повну середню освіту, працюють за наймом або є безробітними. У більшості випадків їх рівень життя є нижчим за межу монетарної бідності.

Багатовимірна оцінка соціального відторгнення дає змогу визначити найбільш уразливі верстви населення, які не можуть самостійно долучитись до суспільного життя та потребують допомоги від

держави, місцевої громади, різноманітних суспільних структур. Часто соціально відторгнуті групи потерпають від порушення своїх прав. Наприклад, особи старшого віку через брак коштів не можуть купувати необхідні ліки й отримувати якісну медичну допомогу, а молодь так само через брак коштів потерпає від неможливості продовжувати навчання.

Соціальне відторгнення не є статичним явищем. Для кожної людина існує ризик опинитися поза межами суспільства. Вразливі групи населення дійсно значною мірою представлені серед тих, хто вважається відторгнутими; але не всі особи в цих групах є відторгнутими, водночас не всі відторгнуті особи належать до таких груп.

Чинники соціального відторгнення пов’язані між собою та підсилюють один одного. Відторгнення в одній сфері може викликати відторгнення і в іншій сфері. Тому потрібно впроваджувати усесторонні, узгодженні між собою заходи, які б належним чином враховували всю складність та динамічну природу соціального відторгнення.

Відповідно, політика залучення має передбачати:

• заходи для прискорення економічних та політичних реформ, метою яких є комплексне оздоровлення соціальноекономічної ситуації на засадах сталого розвитку, забезпечення всім верствам населення доступу до базових соціальних послуг, економічних ресурсів тощо;

• точкові заходи, орієнтовані на подолання бар’єрів, що перешкоджають залученню окремих верств населення до суспільного життя.

Існує нагальна необхідність прийняття основоположного нормативного документа у сфері соціального відторгнення, яким буде закріплене юридичне визначення категорій «соціальне залучення» та «соціальне відторгнення» з урахуванням міжнародних стандартів і національних особливостей, встановлено чітку координацію та субординацію між відповідними нормативно-законодавчими актами й визначено пріоритетні напрями активної політики соціального залучення.

На додаток до політики та комплексу конкретних заходів спрямованих на соціальне залучення, важливим є створення толерантного середовища в українському суспільстві, що забезпечить визнання багатовимірності сучасного соціуму. Існує необхідність у проведенні інформаційно-пропагандистських кампаній і перегляді навчальних програм, орієнтованих на те, щоб виховувати саме у дітей та молоді бажання і готовність взаємодіяти з представниками окремих груп незалежно від їх національності, релігійної належності, світогляду, типів мислення та поведінки.

7.1 Подолання відторгнення від політичного життя.

Принциповим завданням, від успішності виконання якого залежить успіх усієї політики залучення, є підвищення рівня довіри населення до усіх політичних інститутів. Саме це є наріжним каменем формування дієвої комплексної системи соціального залучення. У більшості населення домінують вкрай песимістичні настрої щодо політичних процесів у країні.

Схвалене законодавство часто може залишитися добрим наміром, не підтриманим конкретними кроками щодо його впровадження та звітування. Традиції співпраці влади з населенням недостатньо розвинуті. У зв’язку з цим доцільним є:

• приведення у відповідність реальних правових відносин і нормативно-правового поля;

• налагодження практики систематичного роз’яснення населенню намірів влади з чітким і чесним висвітленням очікуваних результатів та можливих ризиків;

• забезпечення зв’язку між основними урядовими реформами та позицією населення шляхом обов’язкового проведення публічних консультацій.

У цілому населення України не вірить у свою можливість впливати на політичні рішення, що спричиняє низький рівень участі населення у політичному житті. Такі тенденції спостерігаються як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях, включаючи навіть рівень місцевих громад.

Зазначене є наслідком відсутності розвиненого громадянського суспільства з одного боку і вкрай низького рівня правової культури населення – з іншого. У поєднанні з корупцією, це створює дійсно непереборні перешкоди для більшості населення у частині впливу на владні рішення та здійснення контролю за їх виконанням. З метою сприяння участі громадськості в процесі прийняття рішень та заохочення до більш активного залучення у суспільне життя видається необхідним:

• проведення роз’яснювальної роботи щодо можливостей населення бути залученими та контролювати діяльність влади;

• поширення серед населення правових знань і правил поведінки у житті суспільства;

• спрощення механізму реєстрації інститутів громадянського суспільства.

Залучення усіх верств населення до політичного життя передбачає активізацію політичної поведінки тих громад, які сьогодні з різних причин не реалізують свої політичні права. Передусім йдеться про право голосу на референдумах і виборах органів влади. В сучасній Україні електоральна активність є дуже диференційованою за віком, місцем проживання, рівнем освіти і навіть за статтю. Відповідно до офіційних даних, електоральна активність старших людей є найбільш високою. Активність молодих людей є нижчою; а активність чоловіків вища, ніж жінок. В етнічному плані, українці є найбільш електорально активними, ніж росіяни або інші групи. Відповідно, необхідно сприяти підвищенню електоральної активності молоді, жінок і етнічних меншин.

Украй низьке представництво жінок на вищих щаблях законодавчої та виконавчої влади є результатом упередженого ставлення як широких верств населення, так і державних службовців високого рівня. На додаток до заходів, спрямованих на подолання цих упереджень, необхідно впроваджувати і конкретні дії щодо наближення до ґендерного паритету в представницьких органах влади та на вищих щаблях державного управління.

Окремою проблемою політичного життя України є залучення іммігрантів в український соціум. Нехтування цією проблемою є деструктивним чинником політичного простору в цілому. Тому необхідно здійснювати дії, спрямовані на максимальну легалізацію іммігрантів, підтримку їх легалізації, а також забезпечення їх доступу до якісних медичних та освітніх послуг.

7.2 Подолання відторгнення від культурного життя та освіти

Державна політика у сфері культури не має обмежуватись опікуванням закладами культури, освіти та мистецтва, що перебувають у державній та комунальній власності. Ця політика має стосуватися всього різноманіття форм, напрямів, жанрів культурно-мистецької, культурнодозвільної діяльності як у комерційному, так і в неприбутковому секторах. Вона також має поширюватися на сучасні культурні індустрії та електронні засоби інформації.

Слід подолати дефіцит правових, інституційних, фінансових, адміністративних та інших інструментів ефективного регулювання відносин у сфері культури аби забезпечити їх динамічний розвиток відповідно до національних інтересів України та інтересів її громадян. Для цього важливим є:

• формування оптимальних умов для збереження та розвитку усіх національних мов, культур, віросповідань, традицій, а також охорони історичних пам’яток, передусім тих, яким загрожує зникнення;

• забезпечення всебічного розвитку та функціонування державної української мови та посилення її ролі як чинника соціального залучення громадян і груп громадян різної національності та консолідації української нації;

• забезпечення відповідного використання російської мови та мов інших етнічних меншин в системі освіти, а також їх вільне володіння носіями мов;

• розроблення та реалізація державних програм захисту та розвитку національних культур;

• сприяння науковим дослідженням історичної спадщини та культурної самобутності різних соціальних груп;

• створення електронних баз даних про національні культурні здобутки, традиції, мистецькі, музичні, пісенні, архітектурні та інші історичні пам’ятки; забезпечення, відповідно до законодавства,

вільного доступу до цих баз даних, а також сприяння випуску на їх основі довідково-інформаційної продукції в електронному, друкованому чи іншому вигляді;

• заохочення міжкультурного діалогу та просвітництва, поширення через систему освіти, засоби масової інформації, а також інші комунікативні ресурси знань про історію, культуру, релігію і традиції усіх культурно самобутніх груп населення України для їх взаємопізнання і сприяння порозумінню;

• формування в суспільстві атмосфери толерантності, поваги до цінностей, співпраці осіб та груп, що відрізняються етнічною, культурною, мовною та релігійною своєрідністю;

• примноження духовних цінностей української поліетнічної нації на основі здобутків мистецтва, літератури та культури усіх національно самобутніх груп громадян України;

• створення умов для подолання негативних стереотипів та міфів щодо національно самобутніх груп населення України та осіб, які належать до цих груп, зокрема шляхом поширення інформації про позитивний досвід їх політичної, культурної та іншої взаємодії в давній і новітній історії України;

• розвиток досліджень з питань культурного відторгнення; удосконалення статистики та проведення відповідних цільових досліджень;

• посилення громадського контролю за виконанням міжнародних зобов’язань і задекларованих принципів рівності прав та можливостей громадян України у сфері культури, формування відповідної державної звітності, відторгнення та політики подолання й відвернення таких ситуацій.

Подолання відторгнення від сфери освіти потребує забезпечення рівного доступу населення до якісних освітніх послуг для підвищення подальшої конкурентоспроможності на ринку праці. Основними чинниками відторгнення є недостатній рівень матеріально-технічного і кадрового забезпечення навчальних закладів, неефективність їх мережі та непристосованість (фізична та методологічна) для осіб з особливими потребами.

Слід зменшити регіональні та міжселищні відмінності у забезпеченні якісної освіти. До того ж необхідно розв’язати комплекс завдань правового, організаційного, економічного і науково-педагогічного характеру для забезпечення рівного доступу всіх верств населення до якісних освітніх послуг. Для цього передусім необхідно:

• оптимізувати мережу навчальних закладів на усіх рівнях з урахуванням демографічних реалій та необхідності підвищення якості освітніх послуг;

• забезпечити оснащення усіх навчальних закладів сучасними навчальними комп’ютерними комплексами з підключенням до мережі Інтернет;

• розробити навчальні програми вирівнювання та механізми залучення до навчання дітей та молоді, які з різних причин «випали» з системи освіти;

• розробити та забезпечити здійснення комплексу заходів щодо інтегрованої соціалізації вихованців інтернатних закладів;

• розробити систему цільової підготовки педагогічних кадрів для шкільних та дошкільних навчальних закладів сільської місцевості, малих та монофункціональних міст;

• упровадити інклюзивне навчання дітей та молоді з особливими потребами;

• посилити відповідальність сім’ї та органів місцевого самоврядування за порушення прав дитини щодо обов’язковості отримання повної загальної середньої освіти;

• удосконалити первинну професійну орієнтацію та професійну підготовку у старших класах загальноосвітньої школи

7.3 Подолання відторгнення від економічного життя

Подолання соціального відторгнення за статусом на ринку праці. Зайнятість належить до основних видів участі людини в суспільному житті та створює передумови для соціального залучення практично у всіх інших сферах. Важливість політики зайнятості у цьому напрямі відображена в директивах ЄС, зокрема Директива № 17 ставить за мету досягнення повної зайнятості, високої якості та продуктивності праці, соціальної згуртованості та залучення. Ця мета передбачає, насамперед, збільшення пропозиції робочої сили, залучення та підтримку якомога більшої кількості людей у сфері зайнятості. Заходи політики мають формуватися з урахуванням потреб найбільш уразливих з позиції ризику відторгнення від ринку праці соціально-демографічних груп населення: молоді, жінок та людей старшого віку.

Для підвищення якості та продуктивності робочої сили, працевлаштування випускників навчальних закладів важливим є забезпечення відповідності освіти та кваліфікації потребам ринку праці, зменшення розривів між різними сегментами ринку праці, удосконалення механізмів оплати праці й оподаткування, модернізація системи соціального захисту.

Європейський вибір України, що якнайкраще відповідає національним інтересам соціальної згуртованості й залучення, потребує впровадження вищезазначених принципів політики у сфері ринку праці та зайнятості. Безпосередніми завданнями політики є мотивація економічної активності населення, подолання безробіття та створення умов для гідної праці. Заходи політики мають включати:

• створення нових робочих місць, зокрема шляхом сприяння розвитку соціального підприємництва, тобто приватних або самоврядних організацій, що виробляють товари, надають послуги (в тому числі на безоплатній основі) для потреб місцевої громади;

• удосконалення чинної законодавчо-нормативної бази з метою усунення норм, що створюють підґрунтя для дискримінації у доступі до роботи або за статусом зайнятості;

• посилення громадського контролю за виконанням трудового та соціального законодавства;

• реструктуризацію зайнятості в бік збільшення ролі високотехнологічних виробництв та наукоємних послуг, покращання умов праці;

• модернізацію системи послуг підтримки ринку праці, розширення доступу до інформаційних ресурсів і комунікацій щодо кон’юнктури ринку праці;

• розвиток усіх форм мобільності населення, включаючи маятникову міграцію та професійну перепідготовку;

• сприяння поєднанню родинних і трудових обов’язків та дотриманню принципів просімейної політики серед підприємців;

• забезпечення реальної гендерної рівності в трудових правах, зокрема розширення можливостей реалізації трудового потенціалу жінок через підвищення пенсійного віку до рівня, встановленого для чоловіків; забезпечення гендерного паритету на вищих державних посадах і у виборних списках; проведення пропаганди принципів рівності трудових і соціальних прав жінок та чоловіків; упровадження адміністративної відповідальності за гендерну дискримінацію;

• розширення можливостей вибору робочих місць для селян і мешканців малих міст, включаючи розвиток місцевої соціальної сфери, сприяння маятниковим міграціям, «перенесення» робочих місць з великих міст.

Подолання соціального відторгнення через низькі доходи. Бідність та соціальне відторгнення за доходами в Україні спричинені низкою проблем, серед яких передусім слід зазначити низький рівень заробітної плати та неефективну систему перерозподілу доходів. Беручи це до уваги, метою політики в цьому напрямі мають бути не тільки викорінення абсолютної бідності, а і зменшення нерівності та відносної бідності населення. Заходи політики мають охоплювати:

• узгодження відтворювальної та стимулюючої функцій усіх видів соціальних трансфертів, зокрема забезпечення мінімального розміру допомоги по безробіттю для застрахованих осіб у розмірі не нижче прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

• регулярну актуалізацію нормативів, на базі яких визначаються мінімальні державні соціальні гарантії та стандарти, їх індексацію з урахуванням фактичної інфляції;

• перехід від адміністративного примусу до економічного стимулювання роботодавців у частині прийому на роботу неконкурентоспроможних осіб, зокрема шляхом установлення спеціального розміру мінімальної заробітної плати (75–80 відсотків від загального) для працівників молодше 18 років, а також на певний термін (3–6 місяців) – для осіб, які вперше працевлаштовуються або мають велику перерву;

• дотримання соціальної справедливості при розподілі державних ресурсів на подолання бідності, надання громадськості та бізнесу більших повноважень щодо контролю за витрачанням бюджетних коштів;

• вдосконалення законодавчої основи та механізму реалізації допомоги малозабезпеченим сім’ям з метою підвищення адресності та зниження «помилки включення», зокрема вдосконалення методики розрахунку сукупного доходу сім’ї для визначення права на адресну соціальну допомогу;

• мінімізацію можливих негативних наслідків програм соціальної допомоги, таких як зниження економічної активності населення та закріплення утриманських настроїв у суспільстві, шляхом введення додаткових умов для участі в програмах для працездатних осіб, вдосконалення інституту соціальних інспекторів та нормативно-правових основ регламентування його діяльності;

• упровадження прогресивної шкали оподаткування доходів населення як засобу зниження соціальної нерівності;

Подолання соціального відторгнення через погані житлові умови. Гідні умови проживання поряд з рівнем доходів є обов’язковим компонентом повноцінної участі в суспільному житті. Політика в цьому аспекті має спрямовуватися на полегшення доступності житла та зменшення тягаря видатків на житлово-комунальні послуги для сімейного бюджету. Заходи політики мають забезпечити:

• розвиток системи соціального та тимчасового житла;

• полегшення доступу до кредитів на придбання житла (зокрема для молодих сімей);

• сприяння розвитку цивілізованого ринку довгострокової оренди житла;

• покращання житлової інфраструктури.

7.4 Подолання відторгнення від системи охорони здоров’я

Політика подолання відторгнень від послуг охорони здоров’я має бути спрямована на забезпечення рівного доступу населення до якісних медичних послуг незалежно від місця проживання, майнового стану та інших характеристик. Реформа охорони здоров’я має забезпечити збалансування державних гарантій і фінансових ресурсів.

Необхідно провести структурну реорганізацію системи охорони здоров’я на принципах первинної медико-санітарної допомоги та перейти від адміністративної до контрактної моделі надання медичних послуг.

Основними напрямами структурної реформи системи охорони здоров’я для забезпечення загальної доступності та підвищення якості медичного обслуговування є:

• усунення фрагментації ресурсів охорони здоров’я;

• забезпечення структурно-організаційного та фінансово-економічного розмежування первинної, вторинної та третинної медичної допомоги з поступовим збільшенням обсягів витрат на первинну медико-санітарну допомогу для подальшого її розвитку, в тому числі – на принципах сімейної медицини;

• забезпечення покращення матеріально-технічного обладнання закладів охорони здоров’я;

• реорганізація лікарень до самостійних некомерційних муніципальних установ;

• оптимізація мережі установ охорони здоров’я;

• перегляд існуючих практик закупівлі та управління постачанням з метою забезпечення більш ефективного використання фінансових ресурсів;

• забезпечення системи охорони здоров’я висококваліфікованими менеджерами.

Доцільним є збереження бюджетного фінансування в рамках гарантованих державою мінімальних установлених законодавством соціальних послуг у сфері охорони здоров’я. Медичне страхування має розвиватись у формі додаткового добровільного надання послуг для більш забезпечених громадян, що дасть можливість звільнити безкоштовну систему від частини цього тягаря на користь більш уразливих верств населення.

Для подолання відторгнення сільського населення від можливості отримання медичних послуг необхідно:

• запровадити стимули для медичних робітників надавати послуги кращої якості в сільській місцевості;

• реорганізувати неефективні сільські дільничні лікарні в центри первинної медико-санітарної допомоги.

7.5 Подолання відторгнення від системи соціального захисту

Зважаючи на низьку адресність соціальної допомоги та недостатній рівень захищеності нужденних верств населення, першочерговими заходами в модернізації системи соціальної підтримки є переведення більшості видів соціальної допомоги на адресні принципи надання. Це дасть змогу зосередити увагу на нужденних сім’ях та обмежити соціальну підтримку сімей, які живуть відносно краще. Завдяки цьому буде збільшено рівень охоплення бідного населення соціальною допомогою, підвищено суми виплат та досягнуто більшої соціальної справедливості у розподілі державних коштів, спрямованих на соціальну підтримку.

З метою підвищення ефективності системи соціального захисту необхідно створити єдину базу даних одержувачів усіх видів соціальної підтримки та інтегрувати всі соціальні служби в єдину мережу, призначену для комплексного надання нужденним соціальної допомоги. Для покращання якості соціальних послуг необхідно забезпечити розвиток ринку соціальних послуг, реформування інтернатів та розвиток форми надання послуг на базі громади, введення соціального заказу та впровадження стандартів якості послуг.

Необхідно також реорганізувати інститут соціальної інспекції, першочерговим завданням якої має стати запобігання бідності та соціальному відторгненню окремих осіб або сімей. Акцент політики має бути на активних заходах підтримки, особливо для працездатних осіб.

Важливим є забезпечення участі самозайнятого населення в обов’язковому соціальному страхуванні та стимулювання його до участі у добровільному пенсійному та медичному страхуванні. Такі заходи сприятимуть максимальному залученню населення до системи соціального страхування.

Для покращання можливостей сільських мешканців щодо транспортного зв’язку потрібно забезпечити ремонт та будівництво доріг місцевого призначення за рахунок спільного фінансування державою та місцевими громадами, а також ввести спеціальні транспортні маршрути для мешканців віддалених населених пунктів.

Заходи щодо зменшення рівня соціального відторгнення через упереджене ставлення з боку інших людей передбачають:

• проведення виховної та просвітницької роботи щодо формування неупередженого ставлення до певних груп населення (людей з фізичними обмеженнями, похилого віку, сексуальних меншин, ВІЛ-інфікованих тощо);

• запровадження кримінальної відповідальності за будь-які дискримінаційні дії, що вчиняються через упередження (при прийомі на роботу або навчання, медичному або соціальному обслуговуванні тощо).

7.6 Подолання соціального відторгнення певних груп населення

У цій Доповіді визначено деякі соціально відторгнуті групи та чинники їх відторгнення. І хоча секторальні рекомендації, наведені вище, окреслюють заходи для подолання певних бар’єрів соціального залучення, існує необхідність у розробці та реалізації політики й програм, спрямованих на розв’язання нагальних потреб конкретних соціально вразливих груп населення та тих груп, які перебувають у зоні ризику соціального відторгнення. Рекомендації, що стосуються деяких уразливих груп, охоплюють наступне.

Діти-сироти. В умовах соціально-економічних та політичних перетворень в Україні найбільш незахищеними та відторгнутими виявилися діти та підлітки, позбавлені батьківського піклування, особливо ті з них, які перебувають в інтернатних закладах. Перебуваючи в умовах інтернатної установи, діти фактично не виходять за рамки організованої життєдіяльності, при цьому можливості самостійного розв’язання багатьох проблем на практиці майже повністю обмежені. Життя в таких закладах достатньо відособлене, а можливості дитини щодо спілкування та взаємодії з навколишнім соціальним світом суттєво обмежені. Унаслідок цього виникає низка проблем особистісного розвитку вихованців інтернатних закладів, зокрема відсутність соціального досвіду та низька мотивація соціальної участі та соціальної активності. З цієї причини, залишаючи його стіни вихованці інтернатного закладу, виявляються не готовими до активної участі в житті суспільства та значно менш конкурентоспроможними на ринку праці.

В інтернатних закладах існують також проблеми з удосконаленням форм і методів навчання й виховання. Але, незважаючи на задекларовані права, однією з найважливіших проблем для випускників інтернатних закладів залишається відсутність житла.

З метою повноцінного залучення дітей-сиріт в життя суспільства та розвитку їх соціальної активності необхідним є впровадження заходів, спрямованих на:

• надання їм можливостей для отримання якісної освіти та трудових навичок;

• забезпечення можливості навчатися у звичайній школі, рівнятися у своїх знаннях на дітей, у яких є батьки;

• розвиток професійного навчання та забезпечення можливості оволодіння професією в межах інтернатного закладу, що сприятиме працевлаштуванню випускників таких закладів;

• максимальне наближення способу життя в інтернатних установах до способу життя сім’ї;

• формування навичок, необхідних у побутовому житті, веденні домашнього господарства;

• соціально-психологічну підготовку, формування навичок міжособистісного спілкування, колективної діяльності, організації самостійного життя;

• розвиток соціальної та особистісної мобільності, вміння оцінювати життєву ситуацію та приймати відповідні адекватні рішення;

• формування індивідуального стилю здорового способу життя без шкідливих звичок, розвиток фізичних якостей, що забезпечать адаптацію до праці;

• створення різних моделей сімейних відносин: сімейні групи в рамках дитячого будинку, сімейні дитячі будинки, опікунські сім’ї тощо;

• здійснення в суспільстві планомірної інформаційної та профілактичної роботи з неблагополучними сім’ями, підвищення серед українців престижу всиновлення, прийняття сиріт на виховання в сім’ю;

• розв’язання проблем житлового та майнового характеру, зокрема забезпечення соціальним житлом після завершення їх перебування у відповідних закладах.

Багатодітні сім’ї. Багатодітні сім’ї – категорія, яка підпадає під ризик загрози соціального відторгнення. Часто такі сім’ї знаходяться за межею бідності, тому актуальним є питання раціонального харчування. Основними причинами бідності багатодітних сімей є відносно низька конкурентоспроможність їх працездатних членів на ринку праці, що зумовлено необхідністю приділяти час вихованню дітей, низькою привабливістю для роботодавців прийняття на роботу громадян з високим утриманським навантаженням і істотними сімейними обов’язками.

Нагальною проблемою є недостатнє забезпечення цієї категорії сімей житлом. Діти з таких сімей порівняно з однолітками з переважно малодітних родин частіше демонструють занижену самооцінку, що потім негативно позначається на їх майбутньому. Крім соціально-економічних та психологічних проблем, такі сім’ї зіштовхуються з певними проблемами медичного характеру.

Для інтеграції багатодітних сімей у суспільне життя необхідним є:

• забезпечення умов для поліпшення матеріального становища багатодітних сімей, у тому числі адресного збільшення допомоги таким сім’ям з урахуванням рівня їх доходів;

• сприяння у працевлаштуванні членів багатодітних сімей, стимулювання їх економічної активності й самозайнятості;

• забезпечення працівникам, які мають трьох і більше дітей, сприятливих умов для поєднання трудової діяльності з виконанням сімейних обов’язків;

• допомога у розв’язанні житлових проблем;

• створення умов соціальної комфортності для багатодітних сімей, підвищення їх мобільності;

• поліпшення доступності медичного обслуговування та медичного забезпечення;

• покращання інформаційно-консультативної допомоги багатодітним сім’ям шляхом розширення мережі та сприяння діяльності центрів соціальної допомоги, центрів сім’ї;

• формування та зміцнення в суспільній свідомості моральних і сімейних цінностей, уявлень про соціальну привабливість і престиж багатодітних сімей.

Люди з інвалідністю. Особи з інвалідністю залишаються відторгнутими від багатьох сфер соціального життя. Більш за все вони страждають від упередженого ставлення до них з боку інших осіб. Тому важливим завданням загальнодержавної політики є виховання, роз’яснення та формування у населення толерантного ставлення до людей з інвалідністю. Суспільство має усвідомити, що люди з інвалідністю мають такі самі права та можуть повною мірою брати участь у суспільному житті, зокрема на ринку праці. Доцільно інформувати громадськість про історії професійного успіху та трудової самореалізації людей з інвалідністю. Крім того, велике значення має також формування культури сприйняття людей з інвалідністю як рівних членів суспільства у суспільно значущих сферах (влади, управління, виробництва, науки, фінансовій сфері); при цьому значну роль у цьому мають відіграти засоби масової інформації та просвітницька діяльність.

Однією з важливих передумов для залучення людей з інвалідністю є створення для них можливостей вести незалежний спосіб життя та брати участь у всіх сферах життя шляхом забезпечення їм доступу на рівні з іншими до інфраструктури, транспорту, інформації та спілкування. Для цього необхідно вжити заходи, спрямовані на:

• забезпечення повною мірою людей з інвалідністю реабілітаційними засобами;

• формування доступного інформаційного та комунікаційного середовища, включаючи екстрені служби, зокрема з урахуванням потреб осіб з вадами слуху, зору, осіб з інтелектуальною недостатністю;

• створення безбар’єрного архітектурного середовища шляхом реконструкції будівель та доріг, об’єктів житлового та громадського призначення, у тому числі середніх та вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я;

• забезпечення доступності громадського транспорту для людей з інвалідністю;

• забезпечення доступності робочих місць.

Якісна освіта збільшує можливості подальшої самореалізації, але люди з інвалідністю не завжди можуть її отримати в необхідній та повній мірі. Для підвищення доступності освіти потрібно створити умови для навчання дітей з інвалідністю разом із звичайними дітьми в загальноосвітніх школах. Це сприятиме їх соціалізації, допоможе досягти кращих результатів в освіті та отримати необхідні життєві та трудові навички. Доступ людей з інвалідністю до вищої освіти може забезпечуватися, поміж іншим, шляхом впровадження гнучких навчальних програм, навчання за індивідуальним графіком, дистанційного навчання тощо.

Відторгнення людей з інвалідністю стосується і їх участі у ринку праці. Для залучення цих людей до пошуку ринку праці мають бути впроваджені такі заходи:

• забезпечення можливості пристосування робочих місць під потреби осіб з інвалідністю (адаптація робочого місця, створення спеціальних робочих місць);

• розвиток гнучких форм зайнятості (надомна праця, гнучкий робочий час тощо);

• забезпечення вільного доступу до загальних програм професійної орієнтації та професійного навчання;

• усунення дискримінації людей з інвалідністю при працевлаштування шляхом ліквідації поділу вакансій на «загальні» та «для інвалідів».

Іммігранти. Як свідчить світовий досвід, основними чинниками, що сприяють інтеграції іммігрантів, є такі:

• натуралізація, надання громадянства іммігрантам;

• темпи прибуття іммігрантів до приймаючої країни: невеликі групи іммігрантів, як правило, швидко інтегруються у суспільство країни-реципієнта, успішна ж інтеграція перших груп мігрантів полегшує адаптацію до приймаючого суспільства наступних контингентів вихідців з тих самих країн; водночас численний контингент осіб спільного етнічного походження, які прибули у приймаючу країну протягом невеликого відрізку часу, зазвичай формує стійку діаспору, яка живе за своїми законами, по суті – поза правовим полем країни-реципієнта;

• знання мови приймаючої країни;

• терпимість у суспільстві, гармонія між різними групами населення;

• залучення іммігрантів в економічне життя суспільства.

В Україні спостерігаються тенденції до зменшення чисельності населення, передусім у працездатному віці, тому корінних мешканців вже зараз слід готувати до перспективи співіснування з представниками різних етнічних груп. Все це актуалізує розроблення державної політики, спрямованої, по-перше, на переконання громадськості у важливості здійснення активної імміграційної політики, обґрунтування для широкого загалу необхідності впровадження непопулярних заходів, по-друге, на підтримку злагоди між різними групами населення та на інтеграцію окремих груп в українське суспільство.

Першочергові заходи державної міграційної політики України у сфері імміграції, забезпечення міжнаціональної злагоди та консолідації українського населення передбачають:

• спрощення процедури надання громадянства іммігрантам, що вже знаходяться в Україні;

• упровадження соціальної реклами, спрямованої на формування у суспільстві толерантного ставлення до іммігрантів, проведення факультативних лекцій у вищих навчальних закладах України та відповідних уроків у школах щодо міжнаціональних відносин, стимулювання створення культурологічних теле- і радіопередач, видання науково-популярної літератури;

• введення в старших класах курсу «Культура народів України» для ознайомлення школярів з культурою, звичаями, релігійними обрядами різних етнічних груп населення України, включаючи найчисленніші групи «нетрадиційних іммігрантів»;

• надання податкових пільг великим та середнім підприємствам, що залучають на роботу представників так званих «видимих меншин»;

• організація курсів вивчення української мови для іммігрантів.

Також необхідним є рішуча протидія расизму та ксенофобії, викорінення руху так званих «скінхедів» та інших націонал-шовіністичних груп, моніторинг та контроль засобів масової інформації на предмет публікацій, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу.

Діти трудових мігрантів. Для запобігання сирітству дітей, які залишилися без піклування батьків, попередження дитячої злочинності й захисту прав дитини потрібно виявляти сім’ї, де обидва або один з батьків виїхали на роботу за кордон, враховуючи небажання членів таких сімей повідомляти про факт виїзду офіційно. Необхідно ставити ці сім’ї на облік та під контроль соціальних служб навіть за відсутності явних проявів депривацій.

Дієва профілактика і мінімізація негативних наслідків трудової міграції за її «дитячим» аспектом потребує комплексного підходу, сфокусованого на об’єднанні зусиль спеціалізованих відомчих служб і систем, безпосередньо причетних до проблем дитинства. Наприклад, відділи віз і реєстрацій Міністерства внутрішніх справ України та консульські служби Міністерства закордонних справ України можуть вести облік громадян, які виїжджають за кордон, маючи неповнолітніх дітей, незалежно від декларованої мети поїздки та в разі необхідності надавати інформацію на запити соціальних служб. До того ж батьків доцільно зобов’язати повідомляти службу в справах

неповнолітніх. У селі така інформація має фіксуватись у сільській раді. Облік дітей трудових мігрантів шкільного віку мають вести школи або дошкільні заклади. Вся інформація про дітей, чиї батьки виїхали за кордон, має акумулюватися в місцевих і регіональних відділах у справах сім’ї, дітей та молоді за сприяння інспекторів з охорони дитинства. Варто також посилити відповідальність доглядачів, юридично оформлюючи їх права та обов’язки через запровадження інституту тимчасового опікунства на термін від’їзду батьків за кордон.

Серед напрямів удосконалення соціальної роботи з попередження соціального відторгнення дітей мігрантів, необхідно забезпечити посилення уваги з боку соціальних служб до сімей, де обидва батьки виїхали на заробітки. Соціальна служба має докладно з’ясовувати, хто доглядає за дитиною; перевіряти правильність оформлення опіки та піклування; за необхідності оперативно встановлювати опіку над дитиною, повідомляти школу; з’ясовувати, як забезпечуються базові матеріальні потреби дитини, які створені умови для навчання, розвитку й дозвілля; за потреби встановлювати соціальний супровід, надавати соціальну підтримку.

Роми. Політика залучення ромського етносу має спрямовуватися на поліпшення умов їх проживання та запобігання міжетнічним конфліктам між ромами та представниками інших етносів України. Державна політика соціального залучення ромів України буде більш ефективною, якщо враховуватиме традиційну специфіку способу життя цієї етнічної групи. Особливо важливим є врахування двох аспектів цієї специфіки:

1) кастове розшарування та значний вплив ромських «старшин» на соціальну поведінку більшої частини ромів; 2) відмінності у способі проживання ромів (частина осіб цієї національності веде переважно осідлий спосіб життя, наприклад має території постійного компактного проживання в Закарпатській області, друга частина схильна до переважно кочового способу життя та не має намірів його змінювати).

Урахування першого аспекту дасть змогу державі спиратися на авторитет ромських «старшин», реально зацікавлених у позитивних соціальних трансформаціях в їх етнічній групі, а також нейтралізувати негативний вплив окремих «старшин», чия позиція та діяльність продукують асоціальну поведінку представників групи (у цьому випадку ключову роль мають виконувати правоохоронні органи).

Для тих ромів, які ведуть або бажають вести осідлий спосіб життя, в місцях їх традиційного постійного або тимчасового проживання варто забезпечити:

• будівництво соціального житла (окреме домоволодіння) для сімей, безплатне надання сім’ям такого житла, але без права його продажу, дарування або іншого відчуження;

• цільові інвестиції у створення та розвиток соціальної (у тому числі культурної) інфраструктури поселень;

• створення економічних і матеріально-технічних стимулів для здійснення ромами економічної діяльності: її традиційних видів (ремесла), а також інших (наприклад, вирощування городини, переробка сільгосппродукції тощо), участь ромів у реалізації житлових та інших соціальних проектів в їх інтересах;

• створення й організація роботи дошкільних дитячих закладів, а також початкових шкіл для підготовки ромських дітей до подальшого отримання середньої загальної та спеціальної освіти спільно з дітьми інших національностей у навчальних закладах відповідного рівня.

Політика, спрямована на інтеграцію ромів, які не бажають вести осідлий спосіб життя, передбачає:

• вивчення традиційних маршрутів кочівництва;

• створення поселень тимчасового та постійного (змішаного) проживання з гідною соціальною інфраструктурою, включаючи школи інтернатного і звичайного типу для ромських дітей (адаптовані для роботи протягом всього календарного року й особливо у зимовий період) у звичайних місцях зупинок кочових ромів.

Люди, які живуть з ВІЛ/СНІДом. Політика соціального залучення людей, які живуть з ВІЛ, має створювати передумови для їх повної та гармонійної інтеграції у всі сфери суспільства. Основною перешкодою є наявність стигми, пов’язаної з ВІЛ-статусом, дискримінація та порушення прав цих людей у таких важливих сферах суспільного життя, як охорона здоров’я, освіта та зайнятість. Таким чином, дії, спрямовані на подолання стигматизації та зменшення дискримінації, зумовленої ВІЛ/СНІДом, до нульового рівня, а також правовий захист ВІЛ-інфікованих осіб мають бути в центрі політики соціального залучення.

Вплив таких факторів соціального відторгнення, як низький рівень обізнаності, страх, помилкові стереотипи та упередження, що існують у суспільстві, щодо ВІЛ-позитивних людей, необхідно скорочувати заходами в освітній та загальній інформаційній сферах. Особливі медичні потреби людей, які живуть з ВІЛ, передбачають необхідність в антиретровірусній терапії, а також замісній підтримувальній терапії для наркозалежних людей. Ці заходи мають входити в набір медичних послуг, що пропонуються медичними установами по всій території країни. Також необхідно надавати соціальні послуги для підтримки лікування, забезпечення профілактичного догляду та соціальної підтримки, психологічної допомоги разом з прийнятими стандартами. Крім того, для ВІЛ-інфікованих осіб, які належать до груп ризику, важливими є реалізація програми ресоціалізації. Отже, національні програми з ВІЛ/СНІДу мають обов’язково передбачати надання цих послуг з відповідним їх фінансуванням.

Правовий захист ВІЛ-інфікованих осіб та представників груп ризику є абсолютно необхідним як для ефективної боротьби з епідемією, так і для соціального залучення цих осіб. Хоча українське законодавство гарантує рівний доступ до послуг незалежно від статусу і до того ж передбачає додаткові права для ВІЛ-позитивних людей, на практиці вони виявляються юридично незахищеними, оскільки виконання законодавства стосовно ВІЛ/СНІДу не забезпечується

повною мірою. Рекомендації щодо проведення в цій сфері ефективної політики соціального залучення передбачають розвиток механізмів моніторингу порушень людських прав і дотримання норм законодавства з ВІЛ/СНІДу.

Бездомні люди. Метою політики щодо бездомних людей має бути ресоціалізація якомога більшої їх кількості. Діяльність державних і недержавних служб допомоги бездомним має зосереджуватись не тільки на наданні певного набору послуг (ночівля, харчування, надання медичної допомоги), але й сприяти формуванню у них прагнення до ресоціалізації, повернення до нормального способу життя. Стратегія щодо ресоціалізації бездомних має включати два етапи: перший – надання допомоги щодо задоволення потреб першого (фізіологічного) рівня, другий – заходи щодо соціального залучення (сприяння працевлаштуванню, отриманню освіти, кваліфікації тощо).

Основні напрями політики соціального залучення бездомних осіб такі:

• розвиток мережі соціальних послуг та допомоги для бездомних громадян із застосуванням комплексних стратегій їх ресоціалізації;

• усунення дискримінації бездомних у законодавчих актах;

• активізація роботи соціальних служб щодо профілактики бездомності;

• протидія поширенню у масовій свідомості негативних стереотипів щодо бездомних.

Бар’єри та проблеми, з якими стикаються вразливі групи населення на шляху соціального залучення, є складними та багатовимірними. Вищезгадані рекомендовані заходи мають забезпечити залучення соціально вразливих груп населення та окремих осіб до політичної, культурної, соціальної та економічної сфер життя суспільства.

У процесі розроблення політики та реалізації програм соціального залучення має бути врахована думка представників цих груп. Рекомендовані заходи, спрямовані на розв’язання численних і дуже складних проблем, мають впроваджуватись урядом спільно з органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства та приватним сектором. Ефективна реалізація політики соціального залучення можлива за умови тісного співробітництва всіх складових суспільства.

. Література

1. Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 № 679-ХІV, зі змінами і допов-

неннями // Електронний ресурс. — Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.

2. Долан Э.Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Пер. с англ.

В. Лукашевича и др.; Под общ. ред. В. Лукашевича. — Л., 1991. — 448 с.

3. Іванов В. М. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій./ В.М. Іванов, І.Я. Со-

фіщенко — К.: МАУП, 2001. — 232 с.: іл. — Бібліогр.: с. 223-226.

4. Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків /Пер. з англ.

С. Панчишин, А. Стасишин, Г. Стеблій. — К.: Основи, 1999. — 963 с.

5. Монетарна політика Національного банку України: сучасний стан та перспективи змін / За ред.

В.С. Стельмаха. — К.: Центр наукових досліджень Національного банку України, УБС НБУ, 2009. —

404 с.

6. Дзюблюк О. Грошово-кредитна політика в період кризових явищ на світових фінансових рин-

ках / О. Дзюблюк // Вісник Національного банку України. — 2009. — №5. — С. 20-30.

7. Ларіонова К.Л. Сучасний стан та перспективи змін грошово-кредитнoї політики України

/ К.Л. Ларіонова, Г.Ш. Капінос. // Вісник Хмельницького національного університету. — 2010. —

№1. — T. 1. — Хмельницький, 2010.

8. Міщенко В.І. Основні принципи координації монетарної і фіскальної політики / В.І. Міщенко

// Вісник Української академії банківської справи. — 2007. — №1 (22). — С. 11-14.

9. Монетарний огляд за ІІІ квартал 2009 р. / Департамент монетарної політики Національного

банку України // Електронний ресурс. — Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.

10. Монетарний огляд за ІІІ квартал 2010 р. / Департамент монетарної політики Національного

банку України // Електронний ресурс. — Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.

11. Основні засади грошово-кредитної політики на 2010 рік (Департамент монетарної політики

Національного банку України // Електронний ресурс. — Режим доступу: http: www.bank.gov.ua.

12. Основні тенденції грошово-кредитного ринку України // Електронний ресурс. — Режим дос

тупу: http://www.bank.gov.ua.

т.5 Нормативна та позитивна політика у національній економіці