3 Бюджетно-податкове регулювання національної

ЕКОНОМІКИ

Формування розвинутої ринкової моделі України забезпечується бюджетно-податковим механізмом на підставах різнобічного регулюючого впливу на ринкові відносини та процес розширеного відтворення національної економіки.

Бюджетно-податкове регулювання включає заходи щодо мобілізації фінансових ресурсів та їх використання на основі національного законодавства. В економічній теорії такий тип регулювання визначають як фіскальну політику, зазначаючи, що вона виконує аллакаційну та регуляторну функції. У першому випадку завданням регулятора стає пропонування суспільних благ, а у другомудержава стимулює діяльність агентів національної економіки для максимізації доданої вартості.

В Україні держава реалізує бюджетно-податкову політику через Міністерство фінансів України (центральний апарат та місцеві фінансові органи), що у своїй діяльності керується Конституцією і Законами України, Указами і розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів, а також Положенням про Міністерство фінансів.

Правовими документами, що регламентують здійснення бюджетно-податкового регулювання в Україні, є насамперед Конституція України, Закони України: "Про Державний бюджет України" (на відповідний рік), "Про місцеве самоврядування", "Про державний внутрішній борг України", "Про митну справу в Україні", Митний кодекс України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Особливу роль відіграють нещодавно прийняті Бюджетний та Податковий кодекси України [1; 2].

Бюджетно-податковий механізм базується на видатках, доходах, балансуванні бюджету, управлінні боргами держави.

Важливішим інструментом фіскального регулювання є державні видатки – це витрати, що пов’язані з діяльністю держави і як інституції, і як суб’єкта економіки. Деякі її видатки пов’язані зі створенням суспільних благ, а інші є прямими трансфертними платежами приватному сектору: вони не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Держава здійснює інвестиції, що також належать до її витрат, крім того вона змушена сплачувати відсотки з державного боргу. Всі ці категорії формують державні видатки. Натомість це відбувається відповідно формулі 2.5.1.:

PE=CG + Tr + i*DG +IG, (2.5.1.)

де PE (public expenditures) – державні видатки;

CG – державні витрати на споживання;

Tr – трансферти;

* DG – відсотки, що нараховуються з державного боргу;

IG – державні капіталовкладення.

Інший бік фіскального регулювання базується на змінах доходної частини бюджету, в першу чергу податків. При аналізі фіскальних механізмів доцільно розрізняти прямі та непрямі податки. Прямі податки призводять до зменшення доходів, що оподатковуються. Держава встановлює відсоток з цих доходів, які вона конфіскує у вигляді податків. Ці податки використовуються в світі як основне джерело держаних доходів. До них належать податок з прибутку підприємств, податок з доходів громадян, подушний податок та ін. Непрямі податки впливають на ціну товару. Їх величина автоматично додається до ціни оподатковуваних товарів чи послуг. До цього виду податків належать ПДВ, акцизний збір і мито. Основною метою непрямих податків є безпосередній контроль за ціноутворенням та регулювання сукупного попиту.

Відповідно до цілей та механізмів реалізації можна запропонувати наступну класифікацію механізмів регулювання: стимулююче та стримувальне – за метою їх впливу; дискреційне і автоматичне – за способом прийняття рішень про його застосування; політика за правилами та політика за обставинами – за механізмами здійснення.

Фіскальна політика вирішує у національній економіці питання, пов’язані з інфляцією і безробіттям. Логічно, що ці дві проблеми не можна розв’язувати за допомогою набору однакових засобів через їх протилежність. Тому застосовується два види бюджетно-податкового регулювання окремо для кожної з проблем: стимулююча і стримувальна фіскальна політика.

1.Стимулююча, або експансивна фіскальна політика – це підвид бюджетно-податкового регулювання, спрямований на підвищення сукупного попиту та рівня виробництва.

Якщо сукупний попит зменшається, то рівень ВВП знижається, це одночасно викликає збільшення рівня безробіття. Щоб збільшити ВВП до потенційного, державі слід використати стимулюючу фіскальну політику, що здійснюється трьома шляхами або їх поєднанням:

• збільшення державних витрат;

• збільшення трансфертних виплат;

• зменшення податків.

Зазначені стратегії збільшують сукупний попит. Початкова зміна державних видатків, податків чи трансфертних виплат перетворюється на зміну в споживанні, яка мультиплікується і збільшує споживання у ще більшому обсязі. Сукупний попит зростає і збільшується ВВП, зменшується безробіття. Результатом зростання сукупного попиту внаслідок стимулюючої фіскальної політики також є зростання процентної ставки, як похідне від зростання попиту на позики. Слід мати на увазі, що податки і трансферти впливають не тільки на сукупний попит, але і на сукупну пропозицію.

Коли сукупний попит перевищує потенційний ВВП і виникає інфляція попиту, то уряд повинен здійснювати заходи стримувальної фіскальної політики.

2.Стримувальна фіскальна політика – це підвид бюджетно-податкового регулювання, спрямований на скорочення сукупного попиту та інфляції.

До заходів стримувальної фіскальної політики належать:

• зменшення державних витрат;

• зменшення трансфертних виплат;

• збільшення податків.

В реальній економіці ціни не завжди реагують на зменшення сукупного попиту: може зменшуватися лише обсяг виробництва, тому стримувальна фіскальна політика може бути неефективною.

Проте, оскільки фірми розглядають податки як витрати, то зростання податків веде до скорочення сукупної пропозиції, а скорочення податків - до зростання ділової активності та обсягу виробництва. Докладне вивчення впливу податків на сукупну пропозицію належить економічному раднику президента США Р. Рейгана, американському економістові, одному з фундаторів концепції "економічній теорії пропозиції" ("supply-side economics") А. Лефферу. Він побудував гіпотезу, за допомогою якої показав вплив зміни ставки податку на загальну величину податкових надходжень у державний бюджет. Використовуючи податкову функцію, він показав, що існує оптимальна ставка податку, при якій податкові надходження є максимальними. Якщо збільшити ставку податку, то рівень ділової активності (сукупний випуск) знизиться, і податкові надходження скоротяться, оскільки зменшиться оподатковувана база. Тому в цілях боротьби зі стагфляцією (одночасним спадом виробництва та інфляцією) Леффер на початку 80-х років запропонував зниження ставки податку (і прибуткового, і на прибуток корпорацій). Справа в тому, що на відміну від впливу зниження податків на сукупний попит, що збільшує обсяг виробництва, але провокуючого інфляцію, вплив оптимізації податкової ставки на сукупну пропозицію має антиінфляційний характер, тобто зростання виробництва поєднується в цьому випадку зі зниженням рівня цін .

За способом реалізації розрізняють такі види бюджетно-податкового регулювання.

1. Дискреційна фіскальна політика - це цілеспрямована маніпуляція витратами і доходами державного бюджету, яка здійснюється на підставі спеціальних державних рішень (парламенту, уряду). В реальності величина податкових надходжень не затверджується державою. Її вплив визначається лише у встановленні податкових ставок, що створює залежність між доходом або обсягом виробництва і величиною податків, який держава збирає. В той же час, державні видатки затверджуються владою залежно від прогнозованої величини податкових надходжень і затвердженої величини дефіциту бюджету. Отже, держава може змінювати або ставки податків або величину державних видатків для впливу на економічну систему.

2. Автоматична фіскальна політика – це політика, що здійснюється без участі державних органів, завдяки тому, що величина податкових надходжень до бюджету прямо залежить від рівня ВНП навіть за стабільних податкових ставок.

В періоди перевищення сукупного попиту над потенційним ВВП доцільним є його зменшення, чого можна досягти через збільшення податків; у випадку різкого зменшення обсягів сукупного попиту варто зменшувати податки для досягнення попереднього стану. Політика вбудованих стабілізаторів ґрунтується на пропорційній залежності величини податків від ВВП і оберненій залежності ВВП від величини податків.

Схожу дію мають і деякі трансфертні виплати: допомога безробітним чи малозабезпеченим. За скорочення виробництва відбувається зростання безробіття, що спричиняє збільшення обсягів трансфертних виплат, а, отже, зменшення величини чистих податків. Зменшення безробіття відповідно збільшує обсяг чистих податків. Механізм їх впливу наступний: зі збільшенням ВВП збільшується обсяг податків і надлишок бюджету, що стримує зростання ВВП. Зменшення ВВП викликає скорочення податкових надходжень, з’являється дефіцит бюджету, ВВП відповідно збільшується, наближаючись до рівноважного стану. В даному випадку, виробляється потенційний ВВП і економічна система стабілізується саме на цьому рівні.

Варто зазначити, що за більших податкових ставок, а отже й більш тісної залежності між ВВП і податками, вплив вбудованих стабілізаторів стає все більш помітним. Так само реагує економіка і на впровадження прогресивних податків, за яких обсяг податку зростає швидше, ніж лінійно через збільшення доходу чи випуску. Такий ефект досягається через встановлення залежності між податковою ставкою й величиною доходу.

Втім, використання автоматичних стабілізаторів не запобігає значних коливань – воно може лише зменшити та вповільнити їх. Для регулювання економіки у випадку кризи використовують дискреційну політику.

Доцільно визначати методи побудови бюджетно-податкового регулювання, з погляду на якірозрізняють політику за правилами та політику за обставинами.

1. Політика за правилами заздалегідь обумовлює дії, що повинні бути здійсненими в залежності від змін спостережуваних екзогенних змінних.

Суворі правила фіскального регулювання оберігають від помилкових дій чи некомпетентності тих чи інших політиків, їх непослідовності, позбавляють їх можливості використовувати заходи економічної політики у власних інтересах (наприклад, у випадку політичного бізнес-циклу).

Економічна наука дозволяє сформулювати важливіші правила бюджетно-податкового регулювання на централізованому рівні:

• частина державного боргу відносно ВВП не зростає;

• частка податків відносно ВВП не повинна перевищувати частку видатків бюджету у ВВП;

• найвищій рівень дефіциту держбюджету відносно ВВП повинен корелюватися з рівнем інфляції при найвищих темпах економічного зростання;

• так зване "золоте правило фіскальної політики": будь-який борг повинен залучатися для здійснення державних інвестиції [3].

Правила державної політики засновані на тому, що у відносно спокійні періоди розвитку економіки діють стійкі функціональні зв'язки між економічними агентами, секторами економіки. В їх основі лежать типові реакції економічних агентів на ті чи інші зміни параметрів функціонування системи в умовах сформованого на даний момент інституційного середовища. Ці зв'язки можуть бути формалізовані і представлені, наприклад, у вигляді систем рівнянь, які в подальшому можуть використовуватися для вироблення прогнозів розвитку економіки, визначення наслідків впливу заходів економічної політики на поведінку окремих груп економічних агентів з метою виведення економіки в цілому або її окремих секторів на передбачувану траєкторію розвитку. Щоб правило сприяло зміцненню довіри, воно повинно бути таким, щоб його було фактично неможливо змінити, інакше ніхто не повірить, що суб’єкт господарювання буде жорстко його дотримуватися.

Використання правил в діяльності регіонів може мати не лише обов'язковий характер. Досить багато прикладів, коли додаткові обмеження вводяться на добровільній основі для вдосконалення процедур управління та підвищення ефективності регіональних і муніципальних важелів,що більш ефективно, ніж обов'язкові стандарти. В даний час асоціації та об'єднання регіонів і муніципалітетів у різних країнах збирають інформацію про успішне впровадженні в практику вдосконалених стандартів і публікують їх у вигляді кодексів кращої практики. Як приклад можна навести кодекс, складений асоціацією муніципальних фінансистів США. В Україні можна у якості стандартів розглядати індикатори економічної безпеки, розроблені НАН України.

Вибір твердих курсів може здійснюватися як на рівні економічної стратегії держави в цілому, так і в окремих областях економічної політики.

Використання твердих курсів політики у трансформаційній економіці на перший погляд здається досить привабливим, оскільки має стабілізувати економіку. Проте, як відомо, економічна система сприймає лише ті заходи, що відповідають її внутрішньому стану, можливостям її розвитку на даному етапі. За допомогою одних лише заходів фіскальної політики не можна змусити економічних агентів діяти відповідно до правил ринкової поведінки. Принаймні паралельно має формуватися та інституційна сфера, в якій була б можлива така поведінка.

Таким чином, проведення твердих курсів економічної політики в економіках з ринком, що формується, ускладнюється саме внаслідок того, що типові реакції економічних агентів на дії уряду відсутні. Їх формування йде повільно, оскільки залежить від наявності відповідного інституційного середовища. Політика уряду в цих умовах повинна полягати у виборі значень тих параметрів, які можна визначити (хоча б приблизно), і у встановленні правил, покликаних забезпечити пристосування економіки до цих параметрів, по можливості швидко і безболісно.

2. Політика за обставинами обумовлює дії регуляторів на свій розсуд, відповідно стану національної економіки.

Такийпідхід до фіскального регулювання надає можливість владі виявляти більшу гнучкість своєї політики у непередбачених обставинах. Зрозуміло, рішення, прийняті в рамках політики за обставинами, також передбачають типову реакцію з боку економічних агентів. Проте, така реакція можлива у випадках, коли дії уряду виявляються передбачуваними, очікуваними для економічних агентів. Якщо ж цього не відбувається, то можливий значний часовий лаг між прийняттям рішення і діями економічних агентів (лаг, пов'язаний з пристосуванням до нової поведінки уряду, з формуванням нових очікувань). Його тривалість багато в чому обумовлена ступенем довіри уряду.

Визначення переваг твердих курсів чи свободи вибору саме по собі є малопродуктивним, якщо не враховувати той факт, що не тільки економічна політика впливає на економічну систему, але й економіка сприймає лише ті впливи, які відповідають характеру її розвитку в даний період часу. І якщо в оцінці та виборі методу бюджетно-податкового регулювання відштовхуватися від особливостей самої національної економіки, що проходить через різні періоди в своєму розвитку, то стане очевидним, що кожен варіант політики має власну сферу застосування і "на чужій території" не завжди спрацьовує.

Відзначимо також, що різниця між твердими курсами (або правилами) політики і свободою вибору багато в чому є умовною. Тривалість дії того чи іншого твердого курсу залежить від того, чи може він використовуватися протягом всього економічного циклу (або декількох циклів), або ж його застосування обмежене однією з фаз циклу. Тривалість гнучких заходів також різна і в значній мірі залежить від причин, що їх породили, суб'єктивних думок політиків і ступеня реакції економічної системи.

Суперечка про переваги жорстких правил чи свободи вибору не може бути остаточно вирішеною ні на основі поточного досвіду, ні на основі історичних прецедентів, оскільки можна знайти приклади успішної реалізації як твердих курсів, так і оперативного реагування в нестандартних ситуаціях. Як можливий підхід, що враховує недоліки та переваги обох варіантів, можна пропонувати проведення довгострокової економічної політики на основі правил і гнучке реагування на виникаючі поточні шоки. Відповідно, для державної політики переважною буде система правил чи обмежень. Слід також мати на увазі щодо економічної політики, розрізняють регулювання ступеню інтенсивності (сила впливу) та сфери втручання [4, с. 29]. У межах цієї класифікації перш за все мова йде про відмінності між активними діями уряду у відповідь на серйозні відхилення в економіці та "тонким налаштуванням", при якому параметри функціонування постійно регулюються (але їх зміни невеликі) у відповідь на слабкі порушення. Щодо реакції на серйозні відхилення від рівноваги більшість економістів визнає необхідність активного втручання уряду, тоді проблема "тонкої настройки" викликає більш скептичну реакцію. Р.Дорнбуш і С.Фішер, наприклад, вважають, що "у випадках бюджетної політики тривалі внутрішні лаги роблять епізодичну тонку настройку фактично неможливою, хоча вбудовані стабілізатори насправді увесь час працюють у режимі тонкої настройки. В області ж кредитно-грошової політики при частому прийнятті рішень тонка настройка дійсно можлива" [5, с. 42]. Питання полягає лише в кількісних параметрах налаштування. Якщо відхилення, яке зумовило, наприклад, зростання безробіття, є тимчасовим, то ніяких дій робити не слід. Якщо ж відхилення постійне, то "політика повинна реагувати на малі відхилення малими коштами" З урахуванням того, що природу відхилень в економіці далеко не завжди можна точно визначити, кращою вважається слабка реакція політики.

Аналіз механізму здійснення бюджетно-податкової політики в Україні, дозволяє її віднести до дискреційної. Головною проблемою фіскальної політики в Україні є те, що вона здійснюється під впливом стихійних інфляційних процесів і супроводжується прагненням розв'язати проблем бюджетного дефіциту за рахунок необґрунтованої емісії паперових грошей та кредитної емісії. Як зараз зрозуміло це є безперспективним шляхом. Податкова політика в Україні в минулі роки здійснювалась за відсутності цілісної концепції її проведення в умовах переходу економіки від суто адміністративних методів управління до ринкових форм господарювання. У 2011 р. прийнято новий Податковий Кодекс, більшість принципів якого спрямовані на стабілізацію економіки. Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіскальної політики (через стимулювання попиту) в умовах України є непридатним, оскільки видатки і так надмірні. Тому набагато важливіше зниження податків в умовах збалансованого бюджету.

Розглядаючи бюджетно-податкову політику в системі механізмів державного регулювання доцільно визначити її переваги й недоліки .

До переваг фіскальної політики слід віднести такі.

1. Короткочасність зовнішнього лага (затримки). Зовнішній лаг - це період часу між прийняттям рішення про зміну політики і появою перших результатів її зміни. Коли урядом ухвалено рішення про зміну інструментів фіскальної політики, і ці заходи вступають в дію, результат їх впливу на економіку проявляється досить швидко.

2. Наявність автоматичних стабілізаторів. Оскільки ці стабілізатори є вбудованими, то уряду не потрібно вживати спеціальних заходів щодо стабілізації економіки. Стабілізація (згладжування циклічних коливань економіки) відбувається автоматично.

До недоліків фіскальної політики слід віднести такі.

1. Ефект витіснення. Економічний сенс цього ефекту полягає в наступному: зростання витрат бюджету в період спаду (збільшення державних закупівель і/або трансфертів) і/або скорочення доходів бюджету податків веде до мультиплікативному зростання сукупного доходу, що збільшує попит на гроші й підвищує ставку відсотка на грошовому ринку (ціну кредиту). А оскільки кредити, в першу чергу, беруть фірми, то подорожчання кредитів веде до скорочення приватних інвестицій, тобто до "витіснення" частини інвестиційних витрат фірм, що веде до скорочення величини випуску. Таким чином, частина сукупного обсягу виробництва виявляється "витиснутою" (недовиробленою) на підставі скорочення величини приватних інвестиційних витрат під впливом зростання ставки відсотка завдяки проведенню урядом стимулюючої фіскальної політики.

2. Наявність внутрішнього лага. Внутрішній лаг – це період часу між виникненням необхідності зміни політики та прийняттям рішення про її зміну. Рішення про зміну інструментів фіскальної політики приймає уряд, проте введення їх в дію неможливо без обговорення і затвердження цих рішень законодавчим органом влади, тобто надання їм сили закону. Ці обговорення та узгодження можуть зажадати тривалого періоду часу. Крім того, вони вступають у дію, починаючи лише з наступного фінансового року, що ще більше збільшує лаг. За цей період часу ситуація в економіці може змінитися. Так, якщо спочатку в економіці була рецесія, і були розроблені заходи стимулюючої фіскальної політики, то в момент початку їх дії в економіці вже може початися підйом. В результаті додаткове стимулювання може привести економіку до перегріву і спровокувати інфляцію, тобто надати дестабілізуючий вплив на економіку. І навпаки, заходи фіскальної політики, здійснені в період буму, за наявності тривалого внутрішнього лага можуть посилити спад.

3. Невизначеність яка стосується таких проблем національної економіки:

• проблеми ідентифікації економічної ситуації Часто буває важко точно визначити, наприклад, момент, коли закінчується період рецесії і починається пожвавлення або момент, коли підйом перетворюється в перегрів і т.п. Між тим, оскільки на різних фазах циклу необхідно застосовувати різні види політики (стимулюючу або стримуючу), помилка у визначенні економічної ситуації і вибір типу економічної політики виходячи з такої оцінки може призвести до дестабілізації економіки;

• визначення на яку саме величину слід змінити інструменти державної політики у кожної даної економічної ситуації. Навіть якщо економічна ситуація визначена правильно, то складно точно визначити, наскільки, наприклад, потрібно збільшити державні закупівлі або скоротити податки, щоб забезпечити підйом в економіці і досягнення потенційного обсягу випуску, але не його перевищення, тобто як при цьому не допустити перегріву і прискорення інфляції. І навпаки, при проведенні стримує фіскальної політики як не привести економіку в стан депресії.

• оцінки дефіциту бюджету. Супротивники кейнсіанських методів регулювання економіки – монетаристи, прихильники теорії економіки пропозиції і теорії раціональних очікувань, тобто представники неокласичного напрямку в економічній теорії, вважають дефіцит державного бюджету є одним з найважливіших недоліків фіскальної політики. Дійсно, інструментами стимулюючої фіскальної політики, що проводиться при спаді і спрямованої на збільшення сукупного попиту, виступає збільшення державних закупівель і трансфертів, тобто витрат бюджету і зменшення податків, тобто доходів бюджету, що веде до зростання дефіциту державного бюджету. Не випадково рецепти державного регулювання економіки, які запропонував Кейнс, отримали назву "дефіцитного фінансування". Особливо гостро проблема бюджетного дефіциту проявилася в більшості розвинених країн, які використовували після кризи 2008 року кейнсіанські методи регулювання економіки, виникає так званий "подвійний дефіцит", при якому дефіцит державного бюджету об'єднався з дефіцитом платіжного балансу. У зв'язку з цим проблема фінансування дефіциту державного бюджету перетворилася в одну з найважливіших проблем регулювання національної економіки.

Механізми фіскальної політики мають дуже важливу рису: їх вплив мультиплікується. Це означає, що зміна державних видатків або податків на певну величину викликає відмінну за величиною (зазвичай, більшу за обсягом) ВВП, що можна вважати ще однією перевагою. У сфері фіскального регулювання діють такі мультиплікатори.

1. Мультиплікатор податків.

Податки мають значний вплив на рівень виробництва саме через ефект мультиплікатора.

Мультиплікатор податків – множник, який демонструє ступень впливу зміни податкових вилучень на сукупний дохід. Оскільки економічна природа податків полягає у вилученні, то показник мультиплікатора податків є негативним.

Нехай держава зменшила абсолютну величину податків на Т гривень. Такий захід додає Т гривень до величини використовуваного доходу. З них Т∙MPC йде на споживання – і саме це є початковою зміною сукупного попиту. Після другої "хвилі" загальна зміна споживання становить MPC ∙Т+ MPC ²∙Т. Третя "хвиля" збільшує зміну споживання до MPC∙ Т+ MPC ²∙Т+ MPC ³Т. За нескінченної кількості хвиль споживання збільшується на MPC∙Т+ MPC ²∙Т+ MPC ³∙Т + MPC ⁴∙Т+ MPC ⁵∙Т+ MPC ⁶∙Т+ … Це – ніщо інше, як нескінченна геометрична прогресія, сума якої легко визначається математично. Загальна зміна сукупного попиту, викликаного зменшенням абсолютної величини податків на Т гривень, становить: Т∙MPC /(1- MPC).

Слід мати на увазі, що при прогресивному оподаткуванні частину збільшеного доходу громадян держава збирає разом з податками, що значно зменшує величину мультиплікатора. Таким чином, зміна величини податкових надходжень викликає зміну в обсязі сукупного попиту за формулою 2.5.2.:

Δ Y = - ΔT∙MPC/(1 - MPC) (2.5.2.)

2. Мультиплікатор державних витрат.

Він показує зміну випуску продукції, доходу в результаті зміни витрат держави.

Мультиплікатор державних витрат дорівнює мультиплікаторові інвестицій, оскільки вони впливають на економіку як ідентичний ефект. Дійсно, зростання державних закупівель (як і інвестицій) створює додатковий попит на товари і послуги, що викликає первинний приріст доходу, який дорівнює зростанню державних витрат. Частина цього доходу, певна граничної схильністю до споживання, буде використана на споживання, що призведе до подальшого зростання сукупного попиту і національного доходу і т. д.

Отже, зміна державних витрат приводить до руху такий же процес мультиплікації національного доходу, як і зміна приватних інвестицій. Тому мультиплікатор державних витрат також можна визначити за формулою 2.5.3.:

Мg = 1/(1 - MPC) (2.5.3.)

Нехай держава збільшила споживчі витрати на G гривень. Розглянемо, яким стане результат такого ходу. Початкове збільшення сукупного попиту викликає збільшення виробництва для задоволення цього попиту – і, відповідно, збільшення доходів. Збільшення доходів розділяється між споживанням і заощадженнями – в пропорціях, визначених нормою заощадження. Після другої "хвилі" споживання змінилося на G + MPC∙ G

Ще одна така "хвиля" збільшує зміну споживання до G +MPC∙ G +MPC2∙ G. За нескінченної кількості хвиль споживання збільшується на G + MPC∙ G +MPC²∙ G + MPC³∙ G + MPC⁴∙ G + MPC⁵∙ G +… - а суму такого вигляду, як вже було згадано вище, можна легко визначити, користуючись знанням математики. Так, загальна зміна сукупного попиту через збільшення державних витрат на товари і послуги на G грн., становить: G ∙ 1/(1- MPC ) Тому державні витрати впливають на сукупний попит за формулою 2.5.4.:

Δ Y = Δ G/(1 - MPC) (2.5.4.)

де Y – сукупний попит;

G – державні витрати;

MPC – гранична схильність до споживання

Сукупний попит впливає на номінальний ВВП – за його зміни відбувається або зміна реального виробництва, або зміна цін. Очевидно, що зміна державних витрат на споживання викликає більшу зміну в сукупному попиті, ніж зміна податків на відповідну величину. Це пояснюється тим, що зміна державних споживчих витрат повністю змінює споживання, а зміна податків спочатку розподіляється між споживанням і заощадженнями.

3.Мультиплікатор трансфертів.

Трансфертні виплати – це державні виплати індивідам, які не здійснюються в обмін на товари і послуги. До трансфертних виплат належать допомога безробітним, виплати пенсіонерам, ветеранам, багатодітним сім’ям, інвалідам і т.п. категоріям населення.

Якщо державні витрати за товари і послуги є звичайною трансакцією, і економічний суб’єкт сплачує кошти, отримуючи натомість певні блага, то трансфертні виплати характеризуються певною "однобічністю", оскільки відбувається лише виплата, жодних товарів чи послуг за неї не отримують. Ця категорія державних видатків не належить ні до витрат за фактори виробництва, ні до витрат за товари чи послуги і тому не враховується в ВВП. Втім, існує досить значний вплив трансфертних виплат на виробництво. В економічній літературі питанню трансфертних виплат часто приділяють надто мало уваги – саме через те, що вони не враховуються в величині ВВП.

Розглянемо їх вплив на економіку. Нехай держава збільшила обсяг пенсій на грн. за допомогою дотацій з державного бюджету. Це додає Tr гривень до доходів громадян – і мультиплікується цей вплив за аналогією з податками. Отже, трансфертні виплати впливають на сукупний попит відповідно формулі 2.5.5.:

Δ Y =Δ , Tr ∙ MPC/(1-MPC), (2.5.5.)

де Y – сукупний попит;

Tr – трансфертні виплати;

MPC – гранична схильність до споживання.

Як видно, зміна трансфертних виплат впливає на економіку так само, як зміна податків з протилежним знаком. Це стало однією з причин об’єднання податків і трансфертних виплат в одну категорію "чисті податки". Їх величина обчислюється як обсяг податкових надходжень мінус трансфертні виплати.

Виходячи з кількісного аналізу мультиплікативних ефектів, зрозуміло, що позитивний ефект від витрат завжди перевищує негативний ефект від збільшення податків. На цій основі зроблено висновок про наявність мультиплікатору збалансованого бюджету.

Політика видатків та податкова політика

Фіскальна політика реалізується в процесі формування доходних джерел всіх рівнів бюджетної системи на всіх стадіях бюджетного процесу їх використання для проведення стабілізаційної політики та політики економічного зростання, що орієнтовані на підтримку ефективності та рівноваги в національній економіці [7, с.18].

Досліджуючи бюджетно-податкові механізми, слід мати на увазі загальносвітові тенденції збільшення видатків бюджетної системи, які обумовлені низкою причин:

(1) зростання ступеню задоволення потреб призводить до збільшення видатків на суспільні блага, що фінансуються за рахунок бюджетної системи;

(2) розвиток нового типу сім’ ї, який орієнтований на розвиток людського капіталу, що потребує зростання суспільних витрат;

(3) розвиток соціокультурної сфери у межах постіндустріалізму;

(4) так звано "захворювання У. Баумоля", тобто розвиток сфери послуг як чинник до зростання праце ємкості та зарплато ємкості національного випуску. Продукти цієї сфери в значній мірі фінансуються за рахунок бюджету;

(5) зростання могутності бюрократичного апарату, який приймає рішення у галузі видатків без особливих обмежень.

Оскільки політики мають необмежені повноваження у сфері видатків і не заохочені їх скороченням, то не можливо обмежити бюджетні витрати без обмеження їх компетенції.

У світовій практиці використовується два напрямки засобів зниження бюджетних витрат. Перший шлях використовує кількісні фіскальні обмеження за допомогою:

(1) обмеження граничної ставки оподаткування;

(2) встановлення максимальних темпів зростання державних витрат.

Кількісні обмеження не завжди є дієвими, оскільки скорочення податків компенсується трансфертами та запозиченнями. Крім того, можливо формування цільових фондів для здійснення додаткових витрат. Обмеженість першої частини засобів викликала необхідність розробки механізмів інституційного регулювання.

Другий шлях базується на процедурних фіскальних обмеженнях:

(1) об’ єднання рішень про доходи та видатки;

(2) цільове використання частки доходів;

(3) обмеження логролінгу;

(4) децентралізація державних видатків;

(5) планове погашення державної заборгованості;

(6) прийняття рішення у галузі бюджетних витрат кваліфікованою більшістю;

(7) обмеження часу дії норм видатків.

Видатки бюджетів усіх рівнів поділяють на:

а) поточні (споживання) - це видатки бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій, які діють на початок поточного року, а також на фінансування заходів соціального захисту населення;

б) видатки розвитку ­– це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капіталовкладень, структурної перебудови, субвенцій та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням

При цьому кошти державного бюджету витрачають лише на цілі та в межах, затверджених "Законом про Державний бюджет України" на відповідний рік. Зокрема, значну частку коштів державного бюджету витрачають на загальнодержавні програми підвищення життєвого рівня, заходи соціального захисту та забезпечення населення, охорони навколишнього середовища, ресурсозбереження. Також кошти з державного бюджету виділяють на утримання органів державної влади, державного управління, судів, прокуратури та на спільні програми з іншими державами. До 2% складає резервний фонд Кабінету Міністрів України для ліквідації наслідків стихійних явищ, катастроф, аварій та для фінансування інших невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, не передбачених під час затвердження державного бюджету.

У бюджеті країни понад передбачені видатки, в розмірі 2% загальних видатків, утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використаною для покриття тимчасових касових розривів, але повинна бути відновлена того самого року.

Наявні бюджетні ресурси перш за все спрямовують на погашення заборгованості із заробітної плати бюджетних установ, фінансування соціально-культурної сфери та соціальної о захисту населення.

Як і бюджетні надходження,так і державні видатки здійснюються за статтями відповідно до бюджетної класифікації:

(1) витрати на соціальні послуги;

(2) видатки на господарські потреби;

(3) видатки на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики;

(4) адміністративно-управлінські витрати;

(5) обслуговування та платежі з державного боргу.

За функціональною ознакою видатки державного бюджету можна згрупувати таким чином:

• фінансування державних послуг загального призначення: державного управління;утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; оборони, забезпечення;громадського порядку, міжнародної діяльності тощо;

• фінансування суспільних товарів: освіти, науки, культури, мистецтва, охорони;здоров'я, фізичної культури, спорту, соціального захисту, соціального забезпечення, ЖКГ, ЗМІ тощо;

• фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю: економічного зростання та структурних зрушень в економіці; розвитку окремих галузей (промисловості, АПК, лісового господарства, транспорту і зв'язку) тощо;

• видатки державних цільових (спеціальних) фондів;

• інші видатки: створення резервних фондів; обслуговування державного боргу, трансферти загального характеру тощо.

Економічні форми, в яких здійснюють державні видатки, пов'язані з фінансовим забезпеченням виконання державою своїх функцій, можуть бути такими:

(1) пряме фінансування закупівель товарів та послуг, оплати праці держслужбовців, соціальних виплат, обслуговування державного боргу тощо; - прямі державні інвестиції та чисте кредитування шляхом надання позик і придбання акцій;

(2) дотації, субсидії, субвенції.

Дотації це асигнування з державного бюджету, яке проводиться на безповоротній і безоплатній основі з метою збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів, покриття касових збитків окремих держпідприємств.

Субсидії це допомоги, що виплачуються на підтримку населення та певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей національної економіки за рахунок коштів державного бюджету. Субвенції являють собою фінансову допомогу місцевим органам виконавчої влади на конкретні цілі.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що політика державних видатків (як елемент державної фінансової політики) допомагає здійснити структурні перетворення; реалізувати розподільчу функцію; стимулювати, формувати і коректувати сукупний суспільний попит, а через нього виробництво та зайнятість; згладжувати регіональні й галузеві диспропорції; зняти гостроту проблеми вимушеного безробіття; вирішувати проблеми, пов'язані із соціальним захистом населення тощо.

У рамках бюджетної політики держава здійснює державні закупівлі товарів та послуг, пряме фінансування установ державного сектора, у тому числі установ сектора загального державного управління, соціальні виплати, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу тощо.

При цьому, видатки на соціальні цілі здійснюються за такими напрямами:

• соціальна допомога і державні дотації;

• освіта і наука;

• охорона здоров'я;

• субсидії місцевим бюджетам.

Особливе місце в системі інструментарію бюджетної політики посідають державні закупівлі. Вони здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців держзамовлень, укладання державних контрактів на виконання робіт, надання послуг, контроль за виконанням та оплату продукції. Обсяги держзакупівель визначають виходячи із державних потреб та можливостей.

Основними напрямками вдосконалення політики державних видатків в Україні є:

• зменшення субсидій і дотацій підприємствам;

• раціоналізація системи соціального забезпечення і захисту населення,

• скорочення чисельності зайнятих у бюджетній сфері;

• зменшення витрат на поповнення державних матеріальних резервів;

• скорочення витрат на обслуговування державного боргу тощо.

Умовою фінансово-бюджетної політики є збалансованість бюджетів. Граничний розмір дефіциту бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою України під час затвердження Державного бюджету. Граничний розмір дефіциту бюджету не повинен перевищувати розмірів витрат бюджету розвитку.

Особливе місце в рамках фінансової політики посідають цільові (спеціальні) загальнодержавні фонди, включені до складу державного бюджету. Вони мають цільове призначення і формуються за рахунок спеціальних внесків або відрахувань. До них належать: фонди соціального страхування (від безробіття і на випадок тимчасової втрати працездатності унаслідок хвороби, народження дитини тощо); фонд зайнятості населення; пенсійний фонд та інші. Вони не залежать від стану бюджету, виконують свою цільову роль незалежно від дефіциту бюджету.

Політика податків забезпечує формування доходної частини бюджету.

Доходи бюджетів різних рівнів формують за рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів, а також надходжень інших джерел, передбачених законодавством України.

Доходи Державного бюджету формуються за рахунок податків, акцизних зборів і мита (75-85%), надходжень від державної власності і державного підприємництва (5%), внесків у державні цільові фонди соціального страхування (пенсійний, страхування від безробіття, сприяння зайнятості населення-становлять 10-12% усіх доходів), інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету (наприклад, від приватизації тощо).

Бюджетні доходи можна поділити на звичайні: податки, збори (на право торгівлі, акцизи, мито, плата за ліцензії на діяльність тощо), доходи від державної власності та державного підприємництва, внески у цільові державні фонди забезпечення та соціального страхування; надзвичайні: від приватизації тощо.

Згідно з бюджетною класифікацією (узагальнюючи) усі бюджетні надходження можна поділити на 10 груп (табл. 2.5..)

Таблиця 4.3

Класифікація бюджетних надходжень

1. Податок на доходи	податок з доходів фізичних осіб; податок на прибуток підприємств.
2. Збори за спеціальне використання природних ресурсів	плата за використання лісових ресурсів; плата за спеціальне користування водними ресурсами; плата за користування надрами; плата за користування іншими природними ресурсами.
3. Внутрішні податки на товари і послуги	ПДВ; акцизний збір з вітчизняних та імпортних товарів; ліцензії на діяльність.
4. Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції	ввізне мито; вивізне мито; кошти, отримані від консульських дій.
5. Доходи від власності та підприємництва	рентні платежі за видобуток нафти і газ та їх транспортування; частина прибутку господарських організацій, що вилучається до бюджету; доходи від продажу грошово-речових лотерей; дивіденди та інші доходи на власність держави (дивіденди на цінні папери, що належать державі у корпоративних структурах із державною часткою власності, орендна плата цілісних майнових комплексів); інші надходження.
6.Адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу	державне мито; виконавчий збір; штрафи; митні збори і платежі.
7. Неподаткові надходження і доходи від операцій з капіталом, що перебуває у державній власності	доходи від приватизації та реалізації держмайна, внутрішні позики, перевищення доходів над видатками НБУ; повернені державі позики; відсотки за наданими державою позиками та кредитами, надходження від продажу майна конфіскованого й успадкованого державою, дорогоцінних металів та каменів, державних запасів тощо.:
8. Офіційні трансферти
9. Внески у державні цільові фонди (платежі до фондів соціального забезпечення)	збір за забруднення навколишнього природного середовища та інші фонди.
10. Інші доходи, визначені законодавством України і віднесені до доходів бюджету України.

Розмежування державних податків, зборів та інших обов'язкових платежів між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до законодавства.

Розмір дотацій і субвенцій з державного бюджету у місцеві бюджети (обласні бюджети) затверджується Верховною Радою в Законі України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій.

Відповідно до чинного законодавства (зокрема "Закону про місцеве самоврядування") держава покликана фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, вести контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком.

Важливим інструментом фіскальної політики є податкові пільги. Їх суть полягає у зменшенні податкової бази, знижках, відтермінуванні сплати податків тощо Вони встановлюються, як і самі податки, в порядку на умовах, визначених законодавчими актами. Найбільш поширеними є такі види пільг:

• неоподатковуваний мінімум об'єкта оподаткування;

• вилучення з-під оподаткування певних елементів об'єкта оподаткування (наприклад,затрати на НДДКР, амортизаційні відрахування тощо);

• звільнення від сплати податків окремих осіб або категорій платників податків (наприклад,спільних підприємств;

• сільськогосподарських підприємств, інвалідів, ветеранів війн тощо);

• зниження податкових ставок;

• податковий кредит (відтермінування сплати податків без нарахування процента, тобто фактично наданий безпроцентний кредит);

• часткове повернення податків (наприклад, повернення ПДВ експортеру).

Особливе місце серед засобів державного регулювання економіки, які належать до групи податкових пільг, належить прискореному амортизаційному списанню основного капіталу, яке є основою самофінансування господарюючих суб'єктів.

Економічна суть цього інструменту полягає у відриві фізичного процесу зношування основного капіталу від калькуляції у витратах виробництва перенесення вартості основного капіталу на блага, що створюються. Змінюючи ставки і порядок амортизаційних списань, держава визначає частку прибутку, яка може бути звільненою від податків через включення її у витрати виробництва. Таким чином, прискорене амортизаційне списання є однією із форм капіталізації прибутків, яка не супроводжується сплатою податків до бюджету. Отже, прискорене амортизаційне списання основного капіталу відображає механізм державного регулювання процесу відтворення шляхом звільнення прибутків від податків за обов'язкової умови їх інвестування. Таке узаконене звільнення прибутків від оподаткування можна дорівняти державним субсидіям на інвестиції і, за суттю, є інструментом перерозподілу доходу.

Наслідками застосування режиму прискореного амортизаційного списання основного капіталу стає збільшення дійсних чистих прибутків суб'єктів господарювання за рахунок їх приховування від оподаткування; прискорення оборотності капіталу; збільшення темпів і часток нагромадження в національному доході; нарощування основного капіталу завдяки вимушеним інвестиціям. Прискорена амортизація широко використовується для проведення політики капіталовкладень, структурної та екологічної політики.

Практика економічної політики в Україні свідчить про те, що податки і обов'язкові платежі зростали у першій половині 90-х років ХХ століття. швидшими темпами, ніж ВВП у діючих цінах. Хоча у другій половині 90-х років податкові надходження зростали меншими темпами, ніж номінальний ВВП. За відсутності суттєвих змін в умовах оподаткування, це свідчило не стільки про полегшення податкового тиску, яскільки про виснаження виробництва та зростаючі масштаби ухилення від сплати податку. І в сучасних умовах в Україні продовжує існувати проблема нерівномірного розподілу податкового тягара, яка суттєво гальмує розвиток реального виробництва [8].

На жаль, монетарні заходи в Україні не були підкріплені відповідними кроками в податковій політиці, у сфері приватизації та структурній перебудові економіки. Наслідком відсутності структурних реформ та незмінних підходів у проведенні податкової політики, негнучкості бюджетних витрат стало значне посилення податкового тиску. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов:

• основу податкової системи повинні  складати  прямі  податки;

• непрямі  податки доцільно  використовувати  лише  у  формі акцизів, а також податку на додану вартість:

• обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об'єктивні особливості й умови надходження доходів;

• ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу  доходів;

• система  податків  повинна  бути  прогнозованою  і  сталою, а обрахування податків -простим і зрозумілим;

• суворо  додержуватись  системи розмежування  податків,  за бюджетами різних рівнів.