2.Грошово-кредитна політика
Грошово-кредитне регулювання є складовою загального державного регулювання. Воно являє собою сукупність заходів, регламентуючих діяльність грошово-кредитної системи через показники грошового обігу та кредиту, ринку позичкових капіталів, порядку безготівкових розрахунків і т. ін. з метою регулювання господарської кон’юнктури й досягнення низки загальноекономічних цілей.
Напрямки грошово-кредитного регулювання визначає уряд, однак його провідником є Центральний (Національний) банк.
Цілі грошово-кредитного регулювання визначаються залежно від рівня розвитку економічних відносин у державі та поділяються на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.
Стратегічні цілі грошово-кредитного регулювання полягають у забезпеченні сталого рівня цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу виробництва. Для цього Центральний банк прагне здійснити певний вплив на процес відтворення, використовуючи у якості передавального механізму різні чинники грошової сфери. У цьому зв’язку процес регулювання розкладається на два етапи. Перший полягає у спробах Центрального банку змінювати окремі монетарні чинники, а другий етап міститься у передачі впливу цих змін на процес інвестування капіталів, споживчий попит, ціноутворення й т. п. Цей вплив повинен віддзеркалюватися на величині сукупного суспільного продукту, національного доходу і інших макроекономічних показників. Схематично це можна уявити наступним ланцюгом: грошова маса – норма відсотка – капіталовкладення – національний дохід.
Таким чином, будь-які дії Центрального банку у сфері грошово-кредитного регулювання здійснюються через довгий передавальний механізм. Збої або затримки у кожному з цих ланцюгів механізму негативно позначаються на ефективності заходів грошово-кредитної політики. Тому грошово-кредитна політика вважається менш дієвою, ніж фіскальна політика.
Кінцеві цілі грошово-кредитного регулювання реалізуються кредитно-грошовою політикою як одним з напрямів економічної політики в цілому, поряд з фіскальною, валютною, зовнішньоторговельною, структурною та іншими видами політики.
У реальному житті деякі цілі грошово-кредитного регулювання можуть збігатися, наприклад, висока зайнятість і економічне зростання, а деякі цілі можуть суперечити одна одній, наприклад, стабільний рівень цін і висока зайнятість. У такому випадку Центральний банк має вибирати між протилежними цілями. У нього є три основні знаряддя, використання яких може вплинути на стан національної економіки. Це маніпулювання відсотковими ставками, зміна норми обов’язкових резервів і операції на відкритому ринку.
У конкретній ситуації Центральний банк вибирає набір змінних, певного рівня яких потрібно досягти, щоб реалізувати поставлені цілі. Зміни у певних економічних процесах, які повинні сприяти досягненню стратегічних цілей називають проміжними цілями. Проміжна грошово-кредитна політика орієнтується на більш конкретні і доступні цілі, ніж глобальна задача. Проміжні цілі безпосередньо відносяться до діяльності Центрального банку і здійснюються у ринковій економіці за допомогою в основному непрямих інструментів. До них належать грошові агрегати М1 і М2, короткострокові та довгострокові відсоткові ставки.
Між стратегічними та проміжними цілями немає суттєвої різниці. Проміжні цілі доповнюють стратегічні та конкретизують їх. Проміжні цілі мають особливість, яка полягає у тому, що вони діють протягом досить тривалого періоду, впродовж якого може дути доведена їх ефективність. Наприклад, активізація кон’юнктури ринку шляхом зростання грошової маси або зниження процентної ставки у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту та цін. В довгостроковому періоді ці заходи можуть активізувати інвестиційні процеси та зростання виробництва, а отже, привести до збільшення пропозиції і стабілізації цін.
Однак Центральний банк і на проміжні змінні також прямо впливати не може. Тому він вибирає ще конкретніший набір змінних, які називають тактичними змінними, або тактичними цілями. Тактичні цілі грошово-кредитного регулювання – це регулювання ключових економічних змінних через банківську систему. До них належать грошові агрегати (грошова база) і агрегати резервів, відсоткові ставки, валютний курс. Основними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість, реалізація виключно за допомогою оперативних заходів Центрального банку і багатоаспектність.
Означені особливості ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей, які багато в чому залежать від впливу змін попиту на гроші відповідно зміни кількості грошей, які знаходяться в обігу, при мінімальних розмірах відсотка при різних тактичних цілях. Як відомо, зміна кількості грошей в обігу може послужити причиною змін в реальному обсязі виробництва і рівня цін. Зміни в нормі відсотка впливають на рівень економічної активності. Підвищення номінальних норм відсотка при інших рівних умовах обмежує можливості одержання кредитів, що приводить до зниження обсягу виробництва і рівня доходів. І навпаки.
Припустимо, що тактична ціль, що намічена грошово-кредитною політикою, полягає у підтримці на незмінному рівні незалежних резервів, а проміжною ціллю в цьому випадку є контроль за сталим зростанням параметру М1. При цьому рівень резервів буде корегуватися у той мірі, яка забезпечить відповідне зростання грошової маси у потрібних розмірах і напрямку. Тоді з інтервалом від декількох місяців до року бажаний темп зростання грошової маси може бути проконтрольованим і, за потреби, "підправлений" у світлі кінцевої задачі забезпечення сталості цін, повної зайнятості и зростання реального обсягу виробництва. Кінцеві (вищі) задачі, проміжні й тактичні цілі складають ієрархічну структуру, де на кожному певному рівні відбувається коректування відповідної цілі для забезпечення виконання задачі більш високого порядку.
Цілі грошово-кредитного регулювання можна згрупувати так (рис..4.1.)
Рис. 2.4.1. Цілі грошово-кредитного регулювання
Центральний банк повинен створити умови, за яких економічні агенти (приватні особи, підприємці, громадські та державні установи), реалізуючи свободу вибору, здійснювали би дії, що співпадали би з цілями економічної політики. Тому в умовах депресії грошово-кредитне регулювання направлено на стимулювання ділової активності, а в умовах "перегріву" кон’юнктури - на стримування економічного зростання.
Таким чином, залежно від характеру впливу на основні макроекономічні показники розрізняються два види грошово-кредитного регулювання. Регулювання, що спрямовано на обмеження зростання цін у національній економіці, називають стримувальною монетарною політикою, або політикою "дорогих грошей". Цю політику Центральний банк може проводити, продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшуючи норму резервування, підвищуючи облікову ставку. Як відомо, ці заходи зменшують резерви комерційних банків, або розмір грошового мультиплікатора, що стримує темпи зростання цін.
Політику регулювання, що спрямована на підвищення рівня зайнятості і, відповідно, на прискорення економічного зростання, називають стимулювальною монетарною політикою, або політикою "дешевих грошей". Для збільшення сукупних видатків, щоб залучити незайняті ресурси, Центральний банк повинен збільшити пропозицію грошей. Цього він досягає через купівлю цінних паперів на відкритому ринку, зниженням облікової ставки, зменшенням норми резервування.
Ефективність грошово-кредитного регулювання значною мірою залежить від вибору теоретичної моделі, інструментів і методів регулювання.
Тривалого часу серед економістів точаться дискусії з проблеми грошово-кредитного регулювання, що обумовлено двома різними підходами до теорії грошей: модернізованої кейнсіанської теорії, з одного боку, і сучасної кількісної теорії грошей (монетаризму), з іншого боку.
Сучасні кейнсіанці і монетаристи визнають, що зміна пропозиції грошей впливає на номінальний обсяг ВНП, але по різному оцінюють значення і механізм цього впливу.
Кейнсіанський підхід до здійснення державного грошово-кредитного регулювання виник після світової економічної кризи 1929-33 рр., яка продемонструвала нездатність саморегулювання ринкової економіки. Як відомо, Дж. М. Кейнс запропонував власний підхід до економічних процесів у роботі "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей" (1936 р.)
Як випливає з назви книги, в ній частково розглядаються питання так чи інакше пов’язані з грошовою теорією; але її загальний зміст набагато ширший. По-перше, Кейнс розглядав швидкість обігу грошей в руслі доходів як змінну величину, що змінюється разом із змінами доходів, норми відсотка та інших параметрів економіки. По-друге, Кейнс розглядав вплив норми відсотка на інвестиційну політику як важіль, за допомогою якого умови грошового обігу впливають на випуск продукції та зайнятість в економіці у цілому. Попит на інвестиції залежить від ставки відсотка. Високий рівень відсоткової ставки робить гроші дорогими, що знижує доступність кредиту для фірм і викликає зменшення їх інвестиційних витрат. Низький рівень відсоткових ставок, навпаки, здешевлює гроші , що робить банківські позики більш доступними для фірм і веде до зростання їх інвестиційних витрат. З урахуванням цього для збільшення обсягу виробництва й зайнятості у ситуації спаду в економіці Центральний банк проводить політику дешевих грошей, а для зниження рівня інфляції – політику дорогих грошей. У таблиці 2.4.1 у стислому вигляді представлені кейнсіанські підходи до монетарної політики в ситуації спаду виробництва й безробіття і в ситуації інфляції.
Таблиця4.1
Кейнсіанська монетарна політика
Політика дешевих грошей |
Політика дорогих грошей |
Ситуація спаду виробництва і безробіття |
Ситуація інфляції |
Центральний банк купує облігації, знижує норму обов’язкових резервів або знижує облікову ставку. Надлишкові резерви комерційних банків збільшуються. Грошова пропозиція збільшується. Відсоткова ставка (кредитний відсоток) в комерційних банках падає. Інвестиційні витрати фірм зростають. Реальний обсяг випуску, доходу збільшується на величину, що дорівнює добутку росту чистих інвестицій і мультиплікатору інвестицій. |
Центральний банк продає облігації, збільшує норму обов’язкових резервів або збільшує облікову ставку. Надлишкові резерви комерційних банків зменшуються. Грошова пропозиція зменшується. Відсоткова ставка (кредитний відсоток) в комерційних банках зростає. Інвестиційні витрати фірм скорочуються. Рівень інфляції зменшується.
|
Таким чином, належить забезпечити політику дешевих грошей, тобто низьких відсоткових ставок для вирішення проблеми ефективного попиту.
Однак послідовники Кейнса вважали, що механізм впливу грошей на інвестиції через відсоткові ставки є малоефективним, принаймні, в умовах депресії. Вони доводили, що у період депресії відсоткові ставки досягають деякого мінімального рівня, нижче якого їх падіння вже неможливе. При цьому попит на гроші стане надзвичайно еластичним. В результаті в період депресії схильність людей до нагромадження ліквідних активів буде перешкоджати зниженню відсоткових ставок, стримуючи економіку, тому що високий рівень відсоткових ставок не сприяє збільшенню планових інвестицій.
Кейнсіанці все ж допускають, що гроші впливають на економіку, коли населення і фірми коригують розміщення своїх портфелів активів, при деякому збільшенні кількості грошей в обігу, наприклад, вкладаючи гроші в цінні папери, які приносять фіксований відсотковий дохід, наприклад, облігації. Це приведе до підвищення цін на цінні папери і зниження номінальної і реальної ставки відсотка, що, в свою чергу, сприятиме розширенню інвестицій і стимулюватиме сукупний попит.
Кейнсіанська монетарна політика має як переваги, так і недоліки. До переваг слід віднести швидкість і гнучкість, адже Центральний банк може кожного дня приймати рішення щодо купівлі-продажу цінних паперів і впливати на пропозицію грошей та відсоткову ставку. В той же час кейнсіанський підхід до здійснення грошово-кредитного регулювання має низку обмежень і в практиці стикається з деякими ускладненнями:
(1) надлишкові резерви, які з’являються у результаті політики дешевих грошей, можуть і не використовуватися комерційними банками для розширення пропозиції кредиту;
(2) політика дорогих грошей може слабко впливати на скорочення інвестицій і, відповідно, сукупного попиту, якщо економіка знаходиться у фазі підйому;
(3) падіння виробництва може підірвати ділову активність, в результаті чого попит на чисті інвестиції і політику дешевих грошей буде зведено нанівець.
Іншій підхід щодо здійснення грошово-кредитного регулювання запропонували представники сучасного монетаризму.
Засновник монетаризму М. Фридман і його однодумці вважають, що гроші займають провідне місце у системі господарських зв’язків, а тому монетарні дії Центрального банку є найбільш ефективними інструментами економічного регулювання взагалі, та проведення антиінфляційної політики зокрема.
Монетаристи виступають за пріоритет жорсткої грошово-кредитної політики, що не залежить від кон’юнктури і направлена на обмеження інфляції. Головна функція такої політики – контроль за випуском грошей в обіг відповідно до певних правил, тобто рівня, відповідного довгостроковому темпу зростання економіки.
Серйозну небезпеку монетаристи вбачають у неконтрольованому маніпулюванні грошовою масою. Вони вважають, що центральні банки повинні проводити рівномірне збільшення грошової маси в міру зростання обсягів виробництва. На думку М. Фридмана, орієнтація не на короткочасні, а на довготривалі тенденції у динаміці грошового обігу найкращим чином сприяють підтримці оптимальних темпів зростання економіки.
Монетаристи розробили сучасну кількісну монетарну теорію, яка модернізувала класичні канони. Вона розглядає швидкість обігу грошей як стабільну величину при незначних коливаннях і дозволяє передбачати поведінку цієї величини. Монетарною теорією розглядається відсоткова ставка і очікуваний темп інфляції як два основні фактори, які визначають швидкість обігу грошей. Теорія допускає асинхронність взаємозв’язку між грошовою масою, номінальним ВНП, реальним ВНП і абсолютним рівнем цін. Монетаристська сучасна теорія дає ключ до розуміння впливу грошової політики на стан економіки.
Таблиця 4.2
Монетаристський підхід до монетарної політики
Політика дешевих грошей |
Політика дорогих грошей |
Ситуація спаду виробництва і безробіття |
Ситуація інфляції |
Центральний банк купує облігації, знижує норму обов’язкових резервів або облікову ставку. Надлишкові резерви комерційних банків збільшуються. Грошова пропозиція збільшується. Сукупний попит на всі товари і фінансові активи зростає. Номінальний ВНП зростає. |
Центральний банк продає облігації, збільшує норму обов’язкових резервів або збільшує облікову ставку. Надлишкові резерви комерційних банків зменшуються. Грошова пропозиція зменшується. Сукупний попит на всі товари і фінансові активи знижується. Рівень інфляції зменшується. |
Основна рекомендація монетаристів відносно стратегії грошово-кредитної політики полягає у проведенні постійної передбачуваної грошової політики. Постійне зростання грошової маси в обігу, що приблизно дорівнює трьохвідсотковому рівню зростання реального обсягу виробництва, характерному для довгострокових інтервалів, є найкращою, з точки зору монетаристів, грошовою політикою.
Отже, з точки зору кейнсіанців, в основу грошово-кредитного регулювання треба покласти певний рівень відсоткової ставки, а з точки зору монетаристів – саму пропозицію грошей.
Однак спроби підвести сучасні стратегії центральних банків різних країн під традиційні концепції грошової політики продемонстрували, що ні монетаризм, ні теорії державного регулювання Кейнса в чистому вигляді не знаходять свого підтвердження на практиці впливу на економіку країни. В перспективі можна розраховувати на компромісний варіант вибору стратегії Центрального банку. При цьому в теперішній час пріоритет надається ринковим механізмам у зрівнянні з адміністративними методами регулювання.
Для здійснення грошово-кредитного регулювання Центральний банк має набір засобів, які часто називають інструментами грошово-кредитної політики. Ці інструменти в основному впливають або на кількість грошей, головним чином у формі банківських депозитів, або на ставки відсотків.
Інструменти і методи, що має у своєму розпорядженні Центральний банк, розрізняються, перш за все, за об’єктами впливу. Об’єкти впливу – це пропозиція грошей і попит на них. В залежності від конкретних цілей грошово-кредитної політики вони або стимулюють кредитну емісію (кредитна експансія), або стримують її (кредитна рестрикція). Кредитна експансія збільшує зайнятість і сприяє підйому виробництва, а кредитна рестрикція запобігає "перегріву" кон’юнктури, що має місце у періоді економічного підйому, або знижує темпи інфляції.
Всі інструменти можна охарактеризувати за допомогою таких критеріїв.
1. Традиційні або нетрадиційні. К першим відносяться, наприклад, операції з державними цінними паперами, а до других – операції "своп" у межах валютної політики, арбітраж в межах політики відкритого ринку.
2. Кількісні або якісні. За допомогою кількісних інструментів здійснюється вплив на стан кредитних можливостей комерційних банків, а отже, і на грошовий обіг у цілому. Якісні інструменти є варіантом прямого регулювання вартості банківських кредитів.
3. Короткострокові, середньострокові або довгострокові. Під довгостроковими інструментами розуміють такі, які можуть застосовуватися від одного року до кількох десятиліть, наприклад, фінансова стабілізація, економічне зростання. До короткострокових відносять інструменти впливу, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики, наприклад, подолання фінансової кризи у країні.
4. Загальні або селективні. Загальні впливають практично на всі параметри грошово-кредитної сфери, впливають на ринок позичкового капіталу в цілому. Селективні – на регламентацію окремих форм кредиту, умов кредитування і т. п. Основними загальними інструментами грошово-кредитної політики є зміни облікової ставки и норм обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку.
Методи, тобто прийоми і способи здійснення впливу на грошово-кредитну систему, які використовує Центральний банк, можуть бути адміністративними (прямі) і ринковими (непрямі). Між інструментами прямого і непрямого регулювання існує суттєва різниця. Адміністративні методи мають форму директив, інструкцій, вказівок, що їх надає Центральний банк, і спрямовані на стримування сфери діяльності кредитних установ. Під непрямими методами, ринкового характеру мають на увазі засоби впливу Центрального банку на грошово-кредитну сферу за допомогою формування певних умов на грошовому ринку і ринку капіталу.
Інструменти грошово-кредитного регулювання не повинні обов’язково використовуватися окремо один від іншого. Навпаки, зазвичай використовуються відразу два або більше інструментів, щоб відповідні ефекти взаємно посилювали один одного. Засоби такого роду часто називають комплексною політикою.
Ефективність кожного інструменту і методу грошово-кредитного регулювання залежить від безлічі факторів, умов, які у поточному періоді є характерними для держави. Центральний банк повинен враховувати існуючу ситуацію і визначати пріоритетність кожного з методів регулювання для поточного часу.
Однак можна назвати вимоги, які висуваються до інструментарію Центрального банка будь-якої розвинутої країни. Мова йде насамперед об інструментах, які повинні мати максимальну дієвість. Не менш важливою вимогою є рівномірність впливу на конкурентоспроможність окремих груп або всіх кредитних інститутів.
Одні країни інструменти грошово-кредитного регулювання, що використовуються Національним банком, закріплюють законодавчо. Інші воліють конкретно не вказувати інструменти, якими може користатися Центральний банк (наприклад, в Англії). В будь-якому випадку до традиційних інструментів грошово-кредитного регулювання, якими оперує Центральний банк, відносять:
встановлення обов'язкової норми резервних вимог;
регулювання офіційної облікової ставки;
операції на відкритому ринку.
У здійсненні грошово-кредитного регулювання Центральний банк важливе значення надає встановленню нормативів резервних вимог. Це один із найстаріших й найбільш розповсюджених інструментів регулювання грошово-кредитної сфери. Вперше норми обов’язкових банківських резервів було введено у США у 1863 р.
Норматив резервних вимог являє собою встановлене в законодавчому порядку процентне співвідношення суми мінімальних резервів до абсолютного чи відносного показника пасивних чи активних операцій. Використання нормативів може мати як тотальний характер (установлення до всієї суми зобов'язань чи позичок), так і селективний (визначення певної частини).
Резервні вимоги означають, що комерційні банки зобов’язані держати певну частину залучених депозитів у Центральному банку, який відіграє роль резервного фінансового інституту країни і може використовувати нагромаджені таким чином ресурси для підтримки стабільності фінансової системи, страхування певної частини вкладів та надання кредитів комерційним банкам у надзвичайних обставинах. З цією метою Центральний банк відкриває для кожної кредитної установи резервно-кореспондентський рахунок, у тому числі й у своїх регіональних установах. Норматив діє за допомогою визначення мінімальної величини залишків коштів на даному рахунку. Основною передумовою для цього служить стан грошового обігу в країні.
Норми обов’язкових банківських резервів виконують дві основні функції: по-перше, створюють умови для поточного регулювання банківської ліквідності, являючи собою інструмент "жорсткого регулювання", по-друге, обмежують кредитну емісію, причому значення цієї функції постійно зростає, оскільки центральний банк перевагу віддає більш гнучкому інструменту регулювання.
Історично в зарубіжних країнах відрахування в централізований фонд здійснювалися банками на добровільній основі. Після світової кризи 30-х рр. у ряді провідних країн з ринковою економікою резервні вимоги встановлюються в офіційному порядку.
Норми обов’язкових резервів неоднакові в різних країнах. Найбільш високий рівень спостерігається в Італії (25%) і Іспанії (17%). В умовах високої інфляції в Південній Кореї в окремі періоди норма резервних вимог на приріст банківських депозитів збільшувалася на 100%. В Японії, навпаки, норма мінімальних резервів в останні роки складала 2,5%. Банк Великобританії, який практично не використовує такий інструмент грошово-кредитної політики, встановлює норму на рівні 0,45% обсягу зобов’язань в комерційних банках.
Як правило, норми обов’язкових резервів диференціюються за ступенем ліквідності різних компонентів грошової маси. У більшості випадків на депозити до запитання встановлюється більш висока норма резервних вимог порівняно з терміновими та ощадними депозитами. Але і в такий політиці можуть бути виключення. В деяких країнах (Великобританія, Італія, Південна Корея) в останні роки діяли єдині норми мінімальних резервних вимог.
Оскільки встановлення нормативу мінімальних резервів служить непрямим інструментом впливу, реакція ринку на його застосування уповільнена і не завжди адекватна. Підвищення нормативу може і не викликати зниження обсягу грошової маси при перевищенні на ринку пропозиції вільних кредитних ресурсів над попитом на них. Так, якщо банк має власні чи позикові ресурси, загальний розмір позичок, а відповідно і депозитів при цьому може не змінитися. Важливо відзначити, що коливання нормативів впливають, насамперед, на розмір кредитів, виданих за рахунок залучених коштів, і необов'язково викликають зміни величини депозитної емісії.
Введення обов'язкового резервування частини залучених банками коштів обумовлює їхній поділ на дві основні групи:
(1) що обертаються децентралізовано;
(2) що обертаються централізовано (та частина залучених банками коштів, що потім резервується в Центральному банку і використовується останнім за своїм розсудом).
Центральний банк, встановлюючи і переглядаючи норматив резервних вимог, має можливість регулювати величину і динаміку кожної з цих груп. Таким чином він впливає на структуру і обсяг залучених ресурсів комерційних банків і їх вартість, а також на обсяг позичок, облікових, факторингових і інших дохідних активів. Регулюючи норму резервування, центральний банк одночасно впливає на рівень прибутковості комерційних банків, підвищуючи або знижуючи вартість ресурсів, обсяг кредитів і депозитів. Змінюючи розміри кредитно-депозитної емісії, Центральний банк маніпулює величиною і темпами зміни грошової маси.
В країнах зі відносно стабільною економікою не виникає потреби регулювати банківську діяльність за допомогою зазначеного інструменту, а тому обов’язкові резерви відіграють незначну роль в управлінні грошовим ринком. В Україні за недостатності реальних ринкових перетворень, відсутності відповідних фінансових інструментів, наявності проблем структурного та фіскального значення обов’язкові резерви, починаючи з 1992 р. до нинішнього часу, є домінуючими серед сукупності механізмів і інструментів монетарної політики.
Іншим інструментом грошово-кредитного регулювання, що використовується центральними банками, є ставка рефінансування (облікова ставка).
Принципова спроможність Центрального банку впливати на вартість грошей визначається його роллю як суб’єкта кредитної емісії, а також наявністю фіксованого співвідношення багатьох видів банківських ставок і ставок центрального банку.
Центральні банки регулюють рівень і структуру процентних ставок такими двома способами:
(1) через пряме встановлення ставок за кредитами центрального банку під час проведення різних видів операцій рефінансування, в тому числі шляхом встановлення облікової ставки;
(2) через контроль за окремими ставками кредитних установ.
Облікова ставка – це відсоток, під який Центральний банк надає позики комерційним банкам, виступаючі як кредитор в останній інстанції. Причому Банк надає ці кредити не всім бажаючим комерційним банкам, а лише тим, хто має міцний фінансовий стан, але переживає тимчасові труднощі.
Облікова ставка втілює в собі рівень плати за кредитні ресурси, надані Центральним банком іншим кредитним установам і банкам. За кількісним значенням відсоткова ставка рефінансування вище офіційної дисконтної ставки на 0,5 процентних пунктів. Однак перевищення залежить від поточної ситуації на фінансових ринках, стану ліквідності комерційних банків.
Перевищення ставки рефінансування над офіційною дисконтною ставкою пояснюється тою обставиною, що такі позичкові операції банків, як ломбардний кредит, контокорентний кредит й ін., більш дорогі у порівняні з торгово-комісійними операціями – покупкою цінних паперів. Тому кредитні установи прибігають до одержання кредитів від Центрального банку, міжбанківських кредитів тільки після того, як використані всі можливості по переобліку цінних паперів.
Центральні банки можуть установлювати як одну, так і кілька офіційних облікових ставок у залежності від терміну, надійності й інших параметрів.
Офіційна облікова ставка є орієнтиром для банківських ставок по кредитах. Чим вище рівень офіціальної облікової ставки, тим вище вартість кредитів рефінансування ЦБ. Саме тому політика зміни облікової ставки являє собою варіант регулювання якісного параметру грошового ринку – вартості банківських кредитів.
Підвищення офіційного облікового відсотка ускладнює комерційним банкам можливість одержувати кредити у центральному банку. У результаті скорочуються можливості розширення банківських операцій із клієнтурою банку. Зміна дисконтних ставок інтенсивно практикується центральними банками ринкових країн в умовах порушення грошового обігу, рівноваги платіжного балансу, а також в умовах валютних криз. Країни, що гостро потребують валюту, прагнуть залучити іноземний капітал за допомогою підвищення офіційної ставки облікового кредиту. Цьому сприяє також падіння курсу національної валюти, нейтралізація інфляційних тенденцій.
Встановлення й оголошення Центральним банком рівня офіційних ставок відсотка для кредитних установ є одним з головних індикаторів їхньої діяльності на фінансових ринках.
За допомогою маніпулювання обліковою ставкою в залежності від пріоритетів розвитку Центральний банк впливає на стан не тільки грошового, але й фінансового ринку. Так, збільшення офіційної облікової ставки тягне за собою зростання ставок по кредитам і депозитам на грошовому ринку, що, у свою чергу, обумовлює скорочення попиту на цінні папери й збільшення їх пропозицію. Попит на цінні папери падає з боку як небанківських установ, оскільки більш привабливими стають депозити, так і кредитних інститутів, оскільки при дорогих кредитах більш вигідним стає пряме фінансування. Пропозиція цінних паперів зростає у зв’язку з тим, що вони дешевшають. За певних умов учасники фінансового ринку можуть скуповувати іноземну валюту, як це неодноразово спостерігалося в Україні, особливо в періоди загострення фінансової кризи, що спонукає центральний банк ще вище підняти ставку рефінансування. Зниження облікової ставки здешевлює кредити і депозити, що призводить до зростання попиту на цінні папери, зменшенню їх пропозиції, зростанню ринкового курсу.
Таким чином, облікова політика Центрального банку являє собою механізм безпосереднього впливу на ліквідність комерційних банків за допомогою зміни вартості кредитів рефінансування.
Центральний банк може використовувати ще один різновид регулювання облікового відсотка: надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така операція кредитування отримала назву обліку (дисконту) векселів.
У банківській практиці такий обліковий відсоток являє собою виражену у відсотках різницю між сумою векселя і сумою, що сплачується Центральним банком при покупці векселя до настання терміну платежу. Відсоток, що стягується Центральним банком з кредитних установ при переобліку комерційних векселів, короткострокових державних цінних паперів, облігацій і інших активів, є офіційною дисконтною ставкою. Комерційні банки, здійснюючи операції з комерційними векселями промислових і торгових фірм, можуть одночасно застосовувати кілька облікових ставок (часткових дисконтних ставок), рівень яких розрізняється в залежності від терміну, що залишається до оплати зобов'язань, ступеня надійності, забезпеченості векселя.
Процентній політиці особливо велике значення надавалося в 70-е роки ХХ ст., коли в умовах розширення міжнародного руху капіталів лише процентні ставки надавали змогу впливати на валютний курс, а через нього і на стан грошово-кредитного ринку всередині країни.
На нинішньому етапі розвитку загальна орієнтація монетарного регулювання на контроль за рівнем процентних ставок зберігається, і значення цього інструменту регулювання поступово посилюється.
Операції на відкритому ринку є офіційними операціями Центрального банку з купівлі державних цінних паперів у населення, фірм, банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропозицію грошей. Назва запозичена з практики функціонування Центрального банку США – Федеральної резервної системи.
До основних цінних паперів, з якими відбуваються операції на відкритому ринку, відносяться казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов'язання, облігації державної позики, короткострокові цінні папери. До операцій відкритого ринку не відносяться випадки, коли Центральний банк викуповує випущені цінні папери в емітента, а також угоди по купівлі-продажу цінних паперів, які він випускає не за свій рахунок, а за дорученням казначейства.
Традиційними засобами проведення політики відкритого ринку вважаються операції з державними цінними паперами на вторинному ринку. Такі операції характерні для ФРН, Франції, Італії, Греції і інших країн.
Механізм використання операцій на відкритому ринку як інструменту регулювання банківської діяльності полягає в наступному. Якщо Центральний банк покупає цінні папери у комерційних банків, то відповідні суми надходять на їхні кореспондентські рахунки і, отже, з'являється можливість розширення активних, у тому числі позичкових, операцій із клієнтурою. У випадку продажу Центральним банком цінних паперів комерційним банкам, навпаки, сума їхніх коштів зменшується, а в банківській системі в цілому відбувається скорочення кредитних ресурсів або підвищення їхньої вартості, що відбивається на величині загальної грошової маси. Таким чином, регулюючи попит та пропозицію на цінні папери, ЦБ впливає не тільки на величину резервів комерційних банків, їхню кредитоспроможність, але і на сукупний обсяг грошової маси в регіоні.
Операції на відкритому ринку, безперечно, є найважливішими з усіх знарядь монетарної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою. Наприклад, для Банку Великобританії операції на відкритому ринку є провідним інструментом економічного регулювання. Інші інструменти використовуються нерегулярно. Це пояснюється тим, що операції на відкритому ринку мають кілька наступних переваг.
По-перше, Центральний банк повністю контролює обсяг операцій на відкритому ринку, тоді як, наприклад, він може заохочувати брати дисконтні позики, але не може контролювати їхній обсяг.
По-друге, операціям на відкритому ринку притаманна гнучкість. Якщо виявлено помилки в проведенні операції на відкритому ринку, то центральний банк може негайно змінити цю операцію на протилежну. Крім того, державні цінні папери можна продавати у великих або малих кількостях, і вплив цього знаряддя на резерви банків буде негайним.
По-третє, операції на відкритому ринку порівняно зі зміною норми резервування працюють витонченіше. Річ у тому, що зміна норми резервування може різко позначитися на прибутках банків, тоді як операції на відкритому ринку не впливають помітно на прибутковість банків.
Однак операції на відкритому ринку мають також і слабкі сторони.
По-перше, коли Центральний банк продає цінні папери, багато чого залежить від того, купують їх банки чи приватні особи. Якщо їх купують банки, то вплив на їх коефіцієнт ліквідності буде незначним, оскільки більшість таких цінних паперів відноситься до ліквідних активів.
По-друге, важливо, наскільки близько банки підтримують свій коефіцієнт ліквідності до мінімально допустимого рівня. Якщо коефіцієнт ліквідності банку знаходиться близько до мінімально допустимого рівня, то йому прийдеться скоротити сумарні депозити або позики. Якщо розрив достатньо великий, то, щоб вплинути на банки, знадобиться продати цінні папери на величезні суми. В деяких країнах були часи, коли банки підтримували дуже високий рівень ліквідності активів саме для того, щоб перешкоджати уряду використовувати вище означений метод.
Розглянуті інструменти не вичерпують арсенал грошово-кредитного регулювання економіки. В деяких країнах центральні банки застосовують таки методи, як встановлення кредитних обмежень, лімітування рівня ставок відсотка по депозитах і кредитах комерційних банків, портфельні обмеження та ін. Вибір і поєднання грошово-кредитних інструментів залежать насамперед від задач, які вирішує Центральний банк на тому чи іншому етапі економічного розвитку.
Грошово-кредитна політика є основною складовою системи загальнодержавної економічної політики України. Її роль у розвитку економіки є вельми важливою.
Проведення в Україні власної грошово-кредитної політики почалося з набуття незалежності банківської системи України відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Грошово-кредитна політика України базується на прогнозній економічній та фіскальній політиці. На підставі прогнозних макроекономічних показників, Закону України "Про державний бюджет України" на відповідний період Національний банк України розробляє основні засади грошово-кредитної політики на відповідний рік.
Розглянемо еволюцію створення грошово-кредитної системи та проведення грошово-кредитної політики в Україні, яку можна умовно поділити на чотири етапи.
Перший етап охоплює 1991-1995 рр. Він характеризується створенням самостійної банківської і грошової системи України, кредитною підтримкою економіки, організацією внутрішньодержавних і міждержавних розрахунків, реформуванням монетарного менеджменту і статистики, започаткуванням співпраці з міжнародними фінансовими організаціями (МВФ, СБ, ЄБРР).
Слід враховувати, що в цей період Україна перебувала в рублевій зоні і як грошову одиницю використовувала російський рубль. Ця обставина перешкоджала проводити незалежну грошово-кредитну політику в інтересах української держави. Тому 7 листопада 1992 р. Президент України видав Указ "Про реформу грошової системи", яким передбачалося, що починаючи з 16 листопада 1992 р. єдиним законним платіжним засобом на території України стає український карбованець, представником якого у готівковому обігу виступає купон Національного банку України (НБУ).
Враховуючи рекомендації МВФ, Національний банк в період підготовки і після введення в обіг українського карбованця проводив грошово-кредитну політику, спрямовану на підтримку купівельної спроможності грошей шляхом обмеження зростання кредитних вкладень, виходячи з оптимального задоволення потреб економіки в грошах та підвищення рівня процентних ставок.
Однак, вище зазначених заходів виявилося недостатньо для підтримки стабільності національної грошової одиниці. У 1992 р. індекс інфляції в Україні перевищив 2100 відсотків, індекс оптових цін у виробництві збільшився порівняно з 1991 р. у 25 разів. Посиленню інфляції сприяли додаткові надходження грошей в економіку через кредитну систему. Кредитні вкладення банків України за 1992 р. зросли у 27 разів, а емісія готівкових грошей порівняно з 1991 р. – у 47 разів [9, с. 14]. У наступні роки подолати гіперінфляцію не вдалося.
Як свідчить практика, реалізувати грошово-кредитну політику на першому етапі її проведення було дуже складно. Головною причиною була асиметричність розвитку банківської системи і суб’єктів економіки, яких банківська система обслуговувала.
Другий етап розвитку грошово-кредитної політики в Україні охоплює 1996-1999 рр. Цей етап пов’язаний з проведенням грошової реформи і започаткуванням на її основі ринкових засад регулювання грошово-кредитного ринку.
Головними завданнями грошової реформи були заміна тимчасової грошової одиниці (українського карбованця) на національну валюту – гривню, зміна масштабу цін, створення стабільної грошової системи та перетворення грошей у важливий стимулюючий фактор економічного та соціального розвитку. Запровадження в обіг національної валюти гривні у 1996 р. означало закінчення формування грошово-кредитної системи України. Повноцінна національна грошова одиниця стала одним з атрибутів державності та інструментом управління економікою.
Крим того, для цього етапу проведення грошово-кредитної політики характерним було впровадження керованості валютного курсу в межах валютного коридору 1.7-1.9 гривні / 1 долар США з поступовими його змінами в подальшому [9, с. 16].
Третій етап розвитку грошово-кредитної політики (2000-2008 рр.) був пов’язаний з подальшим розвитком банківської системи та монетарних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, підтримкою цінової стабільності та на її основі сталого економічного зростання.
Протягом цього етапу Національний банк України розробив нормативні документи, що регламентують його відносини з банками під час регулювання грошово-кредитного ринку на всіх його сегментах – кредитному, валютному, фондовому. Ці документи можна звести до наступних офіційних положень: про формування банками обов’язкових резервів, про процентну політику, про регулювання ліквідності банків України, про регулювання діяльності банків України та багато інших.
З початком світової фінансової кризи у 2008 р. починається четвертий етап розвитку грошово-кредитної політики нашої держави. Особливістю її реалізації у кризовий період є нагальна потреба у сприянні відновленню економіки та стійкості банківської системи України, що зумовило зміщення пріоритетів грошово-кредитної політики НБУ. Зокрема, пріоритетом грошово-кредитної політики в останні роки є забезпечення стійкості фінансової системи, що має ключове значення для стабільності національної валюти, зниження темпів інфляції.
Особливістю реалізації грошово-кредитної політики в кризовий період є те, що НБУ змушений проводити операції, які не притаманні діяльності центральних банків у нормальних ринкових умовах.
Так, для забезпечення стійкості фінансової системи НБУ у кризовий період підтримує банківську систему довгостроковими кредитами рефінансування банків за програмами фінансового оздоровлення. За нормальних умов довгострокові монетарні операції не використовуються, оскільки вони послаблюють вплив Центрального банку на грошово-кредитний ринок.
Прикладами інших атипових операцій є рефінансування банків, які кредитують проведення окремих заходів, наприклад, Євро-2012, діяльності окремих галузей та підприємств, наприклад, НАК "Нафтогаз України", участь у рекапіталізації банків шляхом викупу державних облігацій України тощо. Очевидно, що зазначені операції є тимчасовими, а перехід до режиму, що базується на ціновій стабільності потребуватиме посилення незалежності Національного банку України, а також удосконалення інструментів грошово-кредитної політики.
Таким чином, грошово-кредитна політика в Україні в різні періоди розвитку її економіки здійснювалася адекватно до тих процесів, які в ній відбувалися. Монетарна політика сприяла економічному зростанню, зупиненню галопуючої інфляції, а також спрямовувалася на забезпечення стабільності національної валюти.
В Україні продовжує діяти різноплановий монетарний устрій, тобто визначається декілька цілей проведення грошово-кредитної політики, які пов’язані з рівнем обмінного курсу, рівнем інфляції, обсягами окремих монетарних агрегатів.
Реалізація грошово-кредитної політики забезпечується змішаним методом, частково з використанням ринкових інструментів, частково – адміністративних.
Для подальшого підвищення ефективності грошово-кредитного регулювання економіки Національний банк України має впроваджувати дієву монетарну політику, розроблену на основі довгострокового плану розвитку грошово-кредитних відносин в країні.