1960-1972 Рр. Налічувалося 975 осіб.

За даними Секретаріату Міжнародної амністії, на початку 80х років

кількість політв’язнів у СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких

у різний час українців налічувалося від 25 до 75 %. Громадяни республіки

широко не підтримували дисидентський рух, у свідомості значної час

тини суспільства панували апатія та пасивність. У діях дисидентів були

відсутніми або незначними конструктивні позитивні пропозиції.

Дисидентський рух складався з трьох основних напрямів, що іноді

зливались у єдине річище: правозахисний (демократичний), релігійний

та національно орієнтований. При цьому характерною рисою усіх трьох

напрямів було відстоювання інтересів українського народу, національ

ний чинник органічно включався у сферу їх діяльності. Дисидентський

рух був реальною опозиційною силою, проте не мав ні власних орга

нізаційних структур, ні цілісної загальної програми.

У Російській Федерації відомими представниками правозахисного

дисидентства були А.Сахаров, О.Солженіцин, а в УРСР вже згадувана

УГГ. Українські правозахисники ознайомлювали суспільство з Деклара

цією прав людини ООН, збирали докази порушення владою прав лю

дини, національних прав та застосування насильницької політики руси

фікації в Україні. Учасники УГГ намагалися встановити безпосередні

контакти України з іншими країнами, акредитацію в республіці пред

ставників закордонної преси. Незважаючи на те, що учасники цієї

правозахисної організації використовували легальні форми роботи та

діяли у достатньо поміркованому руслі, радянська влада не переставала

їх переслідувати. До 1980 р. близько 75 % учасників УГГ були ув’язнені

на строк від 10 до 15 років. Решті дозволили емігрувати.

Другий напрям дисидентства – релігійний – пов’язаний з боротьбою

за фактичне визнання свободи совісті. Представники цього напряму в

УРСР вели боротьбу насамперед за відновлення українських греко

католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності

протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії

були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

До національно орієнтованих дисидентів відносять тих, хто рішуче

засуджував шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифіка

цію, виступав на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в

боротьбі за кращі умови життя. Деякі представники цього напряму

підтримували ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом.

До цього напряму належали І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чор

новіл та ін.

У зазначений період політичний курс радянського керівництва відзна

чався вираженим консерватизмом. Однак, дисидентський рух в СРСР

загалом, й зокрема в Україні, не давав змоги неосталіністам повернутися

до відвертих форм терору. Дисидентство в УРСР було представлено

трьома головними течіями, які іноді зливались у єдине річище: право

захисне (демократичне), релігійне і національно орієнтоване. Опози

ційний рух у другій половині 60х – першій половині 80х років готував

засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80х – на

початку 90х років