Періодизація історії України:

1) давня історія України: з найдавніших часів до IX ст.;

2) князівський період: IX – 40_і роки ХIV ст.;

3) литовсько_польський період: 40_і роки XІV – середина XVII ст.;

4) козацько_гетьманський період: середина XVII ст. – 1764 р.;

5) імперський період: 1764–1917 рр.;

6) революційний період: 1917–1920 рр.;

7) радянський період: 1920–1991 рр.;

8) період незалежності – з 1991 р.

1 .Дисципліна «Історія України» як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база.

Історія України – наука, що вивчає розвиток людського суспільства на теренах україни та його закономірності; вивчає життя і розвиток соціуму.

Історіософія – теорія історії, філософське розуміння історичного процесу, схем, періодизацій.

Історіографія – займається розвитком історії, відповідає на запитання: «Як історія сприймається її творцями (істориками)?»

Історична методологія – вчення про методи, прийоми, історичні дослідження.

Принципи вивчення історії

1. Історизму – передбачає, щоб кожне історичне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи проходило в розвитку, вплив на нього інших явищ, взаємодія з ними, і результат його розвитку на момент вивчення.

2. Об’активності – значення справжнього змісту історичного процесу, що відбувалося незалежно від волі, теорій і мрій інших осіб.

Історичні джерела

• Письмові

• Усні

• Речові

• Антропологічні

• Етнографічні

• Розвиток мови

• Фотодокументи

2.Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон» та характеристику основних етапів формування українських історико-етнографічних регіонів.

Історико-етнографічний регіон – територіальне утворення в рамках всього українського народу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність інших подібних східностей.

Етапи формування українських історико-етнографічних регіонів

1. (6-10ст.) – формування племінних утворень, зафіксованих у самоназвіх населення: сіверяни, поляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці…

2. (10-14ст.) – дроблення давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля – територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям княжого столу, поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були: Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги.

Отже, перший етап формування історико-етнографічних регіонів на території сучасної України охоплює період УІ –Х ст. і пов’язаний з етноплемінними утвореннями, зафіксованими у їх етнонімах і самоназвах. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду українського етногенезу стає етнонім «русь», «русичі».

3.Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

В історичній літературі чітко простежуються три основні історіософські концепції виникнення українського народу.

1. Російсько-державна шовіністична – започаткована у працях російських дворянських істориків. ЇЇ основи заклав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель, автор праці «Київський синопсис». Монархічні шовіністичні ідеї викладені у цій праці знайшли подальший розвиток в працях В. Щербакова, С. Соловйова та В. Клочевського, з них випливало, що історія Російської імперії почалася із Київської Русі, а від неї переходить до великого князівства Литовського, з якого починалася Московська держава і Російська імперія. Ще більш шовіністична була теорія, випущена у 1865 році російського історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Надніпрянщини до середини 18 століття жило тільки великоруське населення, яке під тиском татар перемістилося на північ. Українці ж мігрували на Надніпрянщину після татарської навали.

2. Радянська концепція – полягає в спільності трьох східнослов’янських націй. Теорія триєдинства підтримувалася ще Катериною ІІ, і офіційно визнавалася. Ця концепція була викладена і опублікована у 1954 році в «Тезах про 300 річчя возєднання України з Росією». Підтримували цю теорію мавродін, Рибаков, Моця.

3. Автохтонна-автомістична – концепція полягає в тому, що український народ автохтонний. Створення цієї концепції належить автору «Історія Русів» М. Грушевському. Під впливом цієї історик Маркович написав п’ятитомну «Історію Малоросів». Він твердив, що укр. народ утворився з давніх-давен з ранньослов’янських племен (антів), незалежно від північно-східньої Русі. Розвинув думку Маркевича Костомаров у праці «Дві русські народності».

4.Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави Антів.

Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.). Анти – група слов*янських племен, що проживали на теренах України з 4 – 7ст.

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

^ Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

^ Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.

Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управлінням.

Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.

З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.

Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.

Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.

^ Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.