4. Скасування «трьохопорної» будови єс

Серед цілей Лісабонського договору визначалися не лише демократизація інтеграційних процесів, «наближення» Союзу до громадян, а й зрозумілість будови ЄС. Тому серед реформ запроваджених Лісабонським договором була і ліквідація «трьохопорної» будови Союзу. «Опора» - це неформальна назва сфери співробітництва у рамках Союзу, яка відзначалася ступенем передачі суверенних прав від держав-членів на користь інтеграційного утворення, характером співпраці (наднаціональна (комунітарна) чи традиційна міжурядова), процедурою ухвалення рішень, роллю інститутів ЄС у здійсненні регулювання співпраці, видами рішень тощо. Найвищий ступінь передачі суверенних прав був характерним для першої, т.з. «соціально-екномічної опори», яка виступала у вигляді спочатку трьох (ЄСВС, ЄЕС, Євратом), а згодом (з 2002 р.) двох Співтовариств (Європейського співтовариства та Євратому). У рамках другої опори (спільна закордонна та без пекова політика) і третьої опори (співробітництво судових та поліцейських органів у кримінальній сфері) зберігалося міжурядове співробітництво, характерне для традиційних міжнародних міжурядових організацій.

Замість «трьохопорної» будови ЄС Лісабонський договір більш чітко прописав порядок розподілу компетенції між Союзом і державами членами (про це йтиметься нижче).

5. Правосуб’єктність Європейського Союзу

Договір про ЄС раніше не містив спеціального положення, що надавало Союзу правосуб’єктність, в тому числі право мати права та обов’язки згідно з міжнародним публічним правом. Відповідно, для реалізації завдань і повноважень Союзу в ІІ і ІІІ опорах міжнародні договори могли укладалися лише сукупністю держав-членів від їх власного імені, а в рамках І – від імені Співтовариств.

Відсутність у Договорі про ЄС норми щодо правосуб’єктності Союзу не була випадковою. У такий спосіб держави-члени намагалися запобігти «перебиранню» Союзом суверенних повноважень держав-членів у галузі зовнішньо політики.

Але Лісабонський договір чітко закріпив існування правосуб’єктності ЄС (ст. 47 ДЄС, Декларація 24 щодо правосуб’єктності Європейського Союзу). Ця норма тлумачиться як така, що надає ЄС міжнародну правосуб’єктність, тобто здатність мати права та обов’язки згідно з міжнародним правом (право укладати міжнародні договори від власного імені, брати участь у міжнародних організаціях, активне і пасивне право посольства тощо). Тому ЄС є суб’єктом міжнародного права, а саме міждержавною міжнародною організацією. Правосуб’єктність ЄС має похідний характер, а отже її зміст і обсяг визначені домовленістю держав-членів і обмежені виконанням покладених на ЄС завдань.

Договір про функціонування ЄС також визначає, що Співтовариство є суб’єктом національних правопорядків держав-членів. Згідно зі ст. 235 цього Договору: «У кожній державі-члені Союз має найширшу право- та дієздатність, надану юридичним особам згідно з законодавством держав-членів. Союз, зокрема, може набувати у власність рухоме та нерухоме майно та розпоряджатися ним, а також може бути стороною в судовому провадженні. З цією метою Союз представляє Комісія».

Крім того, відповідно до ст. 343 Договору про функціонування ЄС «Союз на території держав-членів користується такими привілеями й імунітетами, які необхідні для виконання ним своїх завдань». Ці привілеї та імунітети поширюються на майно ЄС, членів і службовців їхніх інституцій. Їх обсяг та умови надання встановлені у Протоколі про привілеї та імунітети ЄС від 8 квітня 1965 р., що є невід’ємною частиною Д про функціонування ЄС.

Таким чином, в національних правопорядках держав-членів ЄС бере участь.

Обсяг міжнародної правоздатності ЄС

ЄС активно реалізує надану йому міжнародну договірну правоздатність. Він є учасником величезної кількості двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів як з третіми державами, так і з міжнародними організаціями.

Міжнародні договори, що укладаються ЄС, прийнято іменувати угодами (англ. agreements, фр. accord), оскільки саме ця назва вживається в Договорі про функціонування ЄС. Слово «договір» (англ. treaty, фр. traité) застосовується лише до установчих договорів.

Загальною правовою підставою для укладання ЄС міжнародних договорів є ст. 218 Договору про функціонування ЄС. Крім того, установчий договір надає договірну правоздатність щодо окремих питань: в галузі спільної торговельної політики угоди укладаються на підставі ст. 207, угоди про допомогу країнам, що розвиваються, – ст. 211 Договору про функціонування ЄС, угоди про економічну, фінансову і технічну співпрацю – ст. 212 угоди про асоціацію – ст. 217. Окрему групу становлять угоди з питань валютного чи курсового режиму, що укладаються на підставі ст. 219 Д про функціонування ЄС.

Процедура укладання міжнародних угод ЄС визначена в ст. 218 Договору про функціонування ЄС. Переговори проводяться Європейською Комісією або Верховним представником Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки зі згоди Ради ЄС. Угоди укладаються Радою ЄС, але перед цим вона повинна провести консультації з Європейським Парламентом або отримати його згоду. На підставі ч. 11 ст. 218 Договору про функціонування ЄС Суд ЄС може надати висновок, чи є проект угоди сумісним з положеннями установчих договорів. Якщо висновок негативний, то угода може набути чинності тільки після внесення відповідних змін до установчого договору.

ЄС підтримує співпрацює з іншими міжнародними організаціями. Установчий договір містить спеціальну ст. 220 про відносини ЄС з окремими організаціями: ООН і її спеціалізовані установи, Рада Європи, Організація економічного співробітництва і розвитку.

Більше того, ЄС може бути членом інших міжнародних організацій. Так, воно є членом Організації ООН з питань продовольства і сільського господарства (ФАО) з 1991 р. та Світової організації торгівлі (СОТ) з моменту її створення в 1995 р. Але при цьому діє принцип, що кількість голосів, поданих разом ЄС і його державами-членами, не повинна перевищувати кількості держав – членів ЄС, що є членами такої міжнародної організації.

ЄС здійснює право посольства. На сьогодні більше 150 держав відкрили дипломатичні представництва при ЄС, що розташовуються в Брюсселі. Так, представництво України має назву «Постійне представництво (місія) при Європейському Союзі». Зі свого боку ЄС також відкриває свої місії у третіх країнах та міжнародних організаціях. Місії Союзу знаходяться під керівництвом Верховного представника Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки. Вони діють в тісній співпраці з дипломатичними та консульськими представництвами держав-членів.

Раніше до Лісабонського договору це були дипломатичні представництва, які мали статус делегації Європейської Комісії у відповідній державі. Наприклад, у Києві була «Делегація Європейської Комісії в Україні». Правовий статус цих делегацій був подібним до статусу дипломатичних місій. Їхні співробітники користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.