§5. Розвиток Європейського Союзу в 1994–2006 роках.

33. Четверте розширення. Наприкінці 1980-х років розпочався один з центральних процесів, що визначив подальший розвиток Союзу аж до сьогоднішнього дня, – розширення його членського складу. Заявки на вступ були подані Туреччиною (1987), Австрією (1989), Кіпром, Мальтою (1990), Швецією (1991), Фінляндією, Швейцарією і Норвегією (1992). Крім того, в результаті об’єднання Німеччини в 1990 р. дія установчих дого­ворів Співтовариств поширилася на територію колишньої НДР.

Проте переговори про приєднання розпочалися тільки з Австрією, Норвегією, Фінляндією і Швецією. Вони швидко завершилися підписанням 24-25 червня 1994 р. Договору про вступ. Але з 1 січня 1995 р., коли він набув чинності, до Союзу приєдналися лише три з них⁵¹, довівши кількість держав-членів до п’ятнадцяти.

На цьому процес розширення не завершився: у 1994–1996 роках до вже поданих заявок про вступ додалися заявки десяти східноєвропейських країн.

34. Реформування Союзу: Амстердамський договір. Безпрецедентний характер ЄС і форс-мажорні умови створення зумовили необхідність його вдосконалення. В самому Маастрихтському договорі (ст. N) було заплановано проведення міжурядової конференції вже в 1996 р.

На відміну від попередніх реформ цього разу основна увага була зосереджена не розширенні повноважень Союзу, а на впорядкуванні існуючих механізмів, посиленні його ефективності й легітимності. Насамперед це зумовлювалося необхідністю підготовки ЄС до приєднання країн Центрально-Східної та Південної Європи, який був узгоджений на Копенгагенській Європейській Раді в червні 1993 р. Значне збільшення кількості держав-членів (майже вдвічі – до 27), зростання різниці у рівні їх розвитку і розмаїтті інтересів загрожувало паралізувати діяльність Союзу. Тому було заплановано провести інституційну реформу (зміни у членському складі політичних інституцій, представництві в них окремих держав-членів, порядку прийняття рішень) і запровадити гнучкість, що дозволяла б певним групам держав-членів реалізовувати інтеграційні проекти, в яких вони зацікавлені.

Особливістю міжурядової конференції, що відкрилася 29 березня 1996 р. в Турині (Італія), було залучення до її роботи представників громадянського суспільства і відкритість для громадськості робочої документації. Конференції завершилася підписанням 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі договору про внесення змін до установчих договорів Союзу і Співтовариств, який набув чинності з 1 травня 1999 р.

Договір містить два умовні блоки. Перший – зміни технічного характеру з метою спрощення установчих договорів⁵²: раціоналізовано структуру договорів, скасовано норми, які вже втратили практичне значення, змінено нумерацію статей Договору про Європейський Союз⁵³ та Договору, що створює Європейське Співтовариство⁵⁴.

Другий блок – це змістовні зміни. Відзначимо такі найпомітніші галузеві трансформації. Проголошена нова ціль Союзу – розбудова його як «простору свободи, безпеки і справедливості». У зв’язку з цим значна кількість питань, які раніше охоплювалися третьою опорою Союзу (імміграція, візи, притулок, вільне пересування осіб), були перенесені до першої опори, а Шенґенські домовленості увійшли до правопорядку Союзу. Так само було інтегровано до Співтовариства соціальну політику, що стало можливим завдяки приходу лейбористів до влади у Сполученому Королівстві. Крім того, компетенцію Співтовариства поширили на політику зайнятості, а також запровадили принцип ґендерної рівності. Також були внесені зміни в порядок розроблення і реалізації спільної закордонної і безпекової політики, зокрема, запроваджено посаду Високого представника з питань СЗБП, а також посилено роль Західноєвропейського Союзу в розвитку СЗБП.

Концепцію гнучкості було реалізовано в новому розділі ДЄС, присвяченому «тіснішому співробітництву», який дозволяв більшості держав-членів здійснювати інтеграційні проекти, в яких не були зацікавлені окремі держави. Після Амстердамського дого­вору стало зрозуміло, що різношвидкісна інтеграція стала одним з головних методів співробітництва в рамках ЄС, тоді як до цього головна увага зосереджувалась на централізації і гармонізації.

Але головне завдання – кардинальна реформа інституційної системи – виконане не було. Хоча деякі зміни відбулися. Зокрема, було значно розширено використання процедури спільного прийняття рішень, посилено повноваження Комітету регіонів і Рахункової палати. Отже, інституційна реформа залишилася на порядку денному.

35. Запровадження єдиної валюти та інші події кінця 1990-х – початку 2000-х років. У рамках побудови ЕВС 1 січня 1999 р. була запроваджена єдина валюта (екю), яка стала офіційною валютою одинадцяти держав-членів⁵⁵. Це означало передання у спільне відання держав-членів, що створили єдину валютну систему, однієї з ключових сфер здійснення державного суверенітету. Функціонування єдиної валютної системи забезпечує створений у 1998 р. Європейський центральний банк. З 1 січня 2002 р. дванадцять⁵⁶ держав-членів запровадили в готівковий обіг єдину валюту – євро, що поступово замінила національні грошові одиниці. ЄЦБ здійснює емісію банкнот і момент євро, а також забезпечує стабільність курсу євро.

Також слід відзначити дві важливі події. У березні 1999 р. Комісія, очолювана Жаком Сантером, подала у відставку. Це трапилося вперше за всю історію Союзу. Цей крок був викликаний загрозою висловлення Європейським парламентом недовіри Комісії. Призначені Парламентом незалежні експерти підтвердили звинувачення проти членів Комісії у фінансових зловживаннях, неналежному управлінні й кумівстві. Ця подія ознаменувала остаточне перетворення Парламенту на впливового гравця в політичних процесах в ЄС.

Косівська криза, що призвела до бомбардування сербських військових підрозділів військами НАТО в березні–червні 1999 р., вкотре примусила ЄС переоцінити своє бачення рівня співробітництва в другій опорі.

36. Друга спроба реформувати Союз: Ніццький договір. У червні 1999 р. Європейська рада вирішила скликати чергову міжурядову конференцію з метою реформування Союзу, а також схвалила розробку Хартію основних прав – документу, який би містив перелік основних прав і свобод, які підлягають захисту в ЄС. Міжурядова конференція розпочала свою роботу 14 лютого 2000 р. в Брюсселі. За результатами її роботи 26 лютого 2001 р. в Ніцці (Франція) був підписаний договір про внесення змін до установчих договорів Союзу і Співтовариств. Він набув чинності з 1 лютого 2003 р.⁵⁷

У цілому головне завдання, інституційна реформа, було виконане: визначено кількісний склад і представництво держав-членів в інституціях і органах ЄС після завершення розширення; значно розширене ухвалення рішень кваліфікованою більшістю; проведено реформу судових органів Співтовариств для посилення ефективності їхньої діяльності. Але деякі проблеми лишилися. Тільки завдяки дуже сильному тиску були ухвалені рішення щодо членського складу Комісії та щодо розподілу голосів у Раді для визначення кваліфікованої більшості.

Відзначимо ще один результат Ніццького договору: було врегульовані наслідки закінчення строку дії установчого договору ЄСВС, що був укладений на 50 років. 23 липня 2002 р. це Співтовариство припинило існування, його права і обов’язки перейшли до Європейського Співтовариства.

37. Хартія основних прав. Паралельно відбувався ще один важливий процес, покликаний посилити легітимність владних повноважень Союзу, – прийняття документу, що визначав би ставлення Союзу до прав людини і основних свобод. Такий документ був розроблений спеціально створеним для цієї мети Конвентом на чолі з колишнім президентом ФРН Романом Герцоґом. До роботи цього органу були залучені не лише держави-члени та інституції Союзу, але й держави – кандидатки на вступ, інші органи ЄС та представники громадянського суспільства.

7 грудня 2000 р. на Ніццькій Європейській раді глави Європейського парламенту, Ради ЄС та Комісії урочисто проголосили Хартію основних прав Європейського Союзу. Хоча документу не було надано юридичної сили, але три політичні інституції ЄС зобов’язалися дотримуватися у своїй діяльності вміщеному в ньому каталогу прав людини.

38. Європейський конвент. Не встиг набути чинності Ніццький договір, а вже в грудні 2001 р. на Європейській раді в Лаакені (Бельгія) була ухвалена Декларація про майбутнє Європейського Союзу, якою було заплановане скликання Конвенту для підготовки наступної міжурядової конференції. Вже в лютому 2002 р. в Брюсселі розпочав роботу Конвент щодо майбуття Європейського Союзу з метою розробити і запропонувати наступній міжурядовій конференції нову редакцію установчого договору ЄС, покликаного регулювати діяльність Союзу після завершення його розширення.

Конвент мав нетиповий для міжнародної практики склад членів, що мало забезпечити майбутньому документу легітимність і підтримку громадян ЄС. 105 членів Конвенту представляли глав держав і урядів держав-членів і держав – кандидаток на вступ, національні парламенти держав-членів, а також Європейський Парламент і Європейську Комісію. Крім того, важливу роль відігравали представники організованого громадянського суспільства – неурядових організацій, наукових установ, профспілок і асоціацій окремих галузей економіки. Головою було обрано Валері Жискара д’Естена, колишнього президента Франції.

Робота Конвенту завершилася 10 липня 2003 р. консенсусним схваленням проекту Договору про запровадження Конституції для Європи⁵⁸. Головне завдання договору, що мав замінити установчі договори Співтовариств і Союзу, – спрощення структури Союзу, посилення легітимності Союзу та наближення його до громадян. Проект був схвально оцінений главами держав та урядів держав-членів.

39. П’яте розширення. 1 травня 2004 р. відбулося безпрецедентне за масштабом розширення кількісного складу ЄС, коли набув чинності Договір про вступ десяти держав Центрально-Східної і Південної Європи (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), укладений 16 квітня 2003 р. в Афінах.

Набуття членства Болгарії і Румунії було відкладено на більш пізній строк.

40. Європейська Конституція. Міжурядова конференція розпочала роботу в жовтні 2003 р. в Римі й завершилася 18 червня 2004 р. затвердженням тексту Договору про запровадження Конституції для Європи (далі – Конституційний договір) на Європейській раді в Салоніках (Греція).

29 жовтня 2004 р. в Римі представники 25 держав-членів урочисто підписали текст Конституційного договору. Держави-учасниці запланували завершити ратифікаційні процедури протягом двох років, щоб він набув чинності вже з 1 листопада 2006 р. У більшості держав-членів Договір має бути ратифікований національними парламентами. Проведення референдумів передбачено в десяти державах⁵⁹.

Станом на 19 травня 2006 р. завершили ратифікаційні процедури п’ятнадцять держав-членів⁶⁰. Референдуми були проведені лише в 4 країнах. Позитивні – в Іспанії (20 лютого 2005 р.) і Люксембурзі (10 липня 2005 р.).

Негативні результати референдумів у Франції (29 травня 2005 р.) і Нідерландах (1 червня 2005 р.), спричинили призупинення процесу ратифікації у решті держав-членів. У зв’язку з цим Європейська рада, що відбулася в червні 2005 р., ухвалила рішення про призупинення ратифікаційного процесу до середини 2007 р.