2) Співіснування двох центрів виконавчої влади

Оновлена інституційно-політична модель ЄС спирається на два центри виконавчої влади. З одного боку, Голова Європейської Ради, якого обирають голови держав чи урядів на термін 2,5 року (з правом переобрання на один термін), виконуватиме функції головування, підготовки нарад і узгодження позицій держав-членів у Європейській раді та представлятиме ЄС на міжнародній арені разом з Високим представником Союзу із зовнішніх справ. Водночас Голова Єврокомісії, якого обирає Парламент на основі пропозиції Європейської ради, зосереджуватиметься на управлінні поточними внутрішніми справами Союзу. У цьому контексті Європейська рада набуває офіційного статусу інституції ЄС як його керівний політичний орган. Запровадження посади постійного голови цієї євроінституції посилює її функцію загального політичного спрямування та координації діяльності Євросоюзу, а також відкриває нові можливості для проведення ефективної зовнішньої політики ЄС на міжнародній арені;

3) Правові основи розподілу компетенції між Європейським Союзом та державами-членами.

З самого початку свого формування (ще у період ухвалення Договору створення Європейського співтовариства вугілля і сталі 1951 року) інституційно-політична модель Євросоюзу базується на поділі або спільному здійсненні повноважень між європейським і національними рівнями влади й фактично дозволяє співіснування суверенної влади Євросоюзу та держав-членів ЄС (щоправда у різних сферах співробітництва такий поділ може отримувати різні форми).

Слід зазначити, що до набуття чинності Лісабонським договором питання визначення компетенції Європейського Союзу було надзвичайно складним. Як відомо, Маастрихтським договором про створення Європейського Союзу 1993 року не передбачався чіткий розподіл повноважень між державами-членами ЄС та Союзом. Це пояснювалося кількома причинами. Передусім складною правовою природою ЄС, яка є синтезом наднаціонального урядування та міжурядового співробітництва. Різний ступінь передачі суверенних прав у різних сферах, а отже і різний характер співпраці держав, зумовили складну «трьохопорну структуру ЄС», де в кожній з опор (стовпів) держави по-різному вирішували питання своєї співпраці. Крім того спірним інколи виявлявся розподіл повноважень між Союзом та Співтовариствами (зокрема, щодо повноважень інституцій у межах опор.) У т.з «першій опорі», яка була представлена первинно у вигляді трьох (а згодом двох) співтовариств (Європейське співтовариство з вугілля і сталі 1952-2002р.р., Європейське економічне співтовариство (з 1993 – 2009р.р. Європейське співтовариство), Євратом, створений у 1957 році, а з 2009 р. виконує функції агенції ЄС), ступінь передачі суверенних прав від держав-членів на користь ЄС був найвищим. Таким чином, Європейські співтовариства у певних питаннях, які вирішувалися у межах «першої опори» і, що входили до їх компетенції, мали виключне право діяти від свого імені. При цьому не всі питання, які входили до компетенції співтовариств були віднесені до їх виключної компетенції. Щодо деяких із них держави-члени залишали за собою право вирішувати питання самостійно. Що стосується двох інших опор (Спільна зовнішня політика та політика безпеки та Співробітництво правоохоронних органів у кримінальній сфері), де держави використовували міжурядові методи співпраці, то тут ступінь передачі суверенних прав державами-членами на користь Союзу був найменшим, а отже держави повністю не втрачали своїх прав діяти самостійно. Хоча такий спосіб пояснення є достатньо спрощеним. Оскільки, як відомо у межах Союзу були такі сфери співпраці, що відносилися до двох опор одночасно (наприклад, свобода пересування осіб регулювалася як у межах першої, так і третьої опор). В Установчих договорах до 2009 року тільки шляхом їх ретельного тлумачення можна було з’ясувати, які саме питання віднесені до паралельної, виключної та спільної компетенції (саме такі види компетенції виділяли у той час) держав-членів та європейських співтовариств, Європейського Союзу.

На сьогоднішній день, оновлений Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу визначають правову основу розподілу компетенції (принцип наділення повноваженнями) та засоби її реалізації (принципи пропорційності і субсидіарності) (ст. 5 ДЄС), а також види компетенції (ст.ст. 2- 6ДФЄС). На сьогоднішній день існує три категорії компетенції Союзу:

1. виключна компетенція ЄС¹¹ (ст. 3 Договору про функціонування ЄС);

2. спільна компетенція ЄС та держав-членів ЄС (ст. 4 Договору про функціонування ЄС);

3. допоміжна (доповнююча) компетенція (ст. 6 Договору про функціонування ЄС).

1. Виключна компетенція ЄС охоплює коло питань, з яких держави-члени суттєво обмежують право діяти від свого імені або колективно, і передають ці повноваження інституціям ЄС. Іншими словами, у випадках, коли Установчі договори надають Союзу компетенцію у певній сфері, то тільки інтеграційне утворення може займатися створенням або ухваленням обов’язкових нормативно-правових актів, а держави-члени не можуть самостійно здійснювати подібні дії, окрім як у випадку, якщо вони уповноважені на це Союзом, або з метою втілення в життя актів Союзу (ч. 1ст.2 ДФЄС). Виключна компетенція ЄС може розглядатися як заборона державам-членам приймати національні нормативно-правові акти або ж заборона державам-членам приймати на себе зобов’язання, які можуть впливати на норми права Союзу, або змінювати їх сферу дії, у тих галузях, які охоплені повністю регулюванням з боку ЄС. У сферах виключної компетенції ЄС держави-члени мають право діяти самостійно, «лише якщо вони отримали від Союзу належні повноваження, чи щоб виконати правові акти, що їх ухвалив Союз» (ст. 2 п.1 ДФЄС).

До сфер виключної компетенції ЄС віднесені зокрема такі: митний союз; встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку; монетарна політика – для держав-членів, валютою яких є євро; збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики в сфері рибальства; спільна торгівельна політика.

Союз також має виключні повноваження укладати міжнародні угоди, якщо укладання таких угод передбачене законодавчим актом Союзу або є необхідним для надання Союзу можливості здійснювати свої внутрішні повноваження, або тією мірою, якою їх укладання може вплинути на спільні правила або змінити їхній обсяг (ст.3 ДФЄС). Якщо виключна компетенція стосовно укладання міжнародних договорів, може бути зафіксованою у внутрішніх правових актах, вона повинна підпорядковуватися чітко визначеній внутрішній компетенції, яка закріплена в Установчих договорах.

Слід зазначити, що важливу роль у справі уточнення визначення меж виключної компетенції (та і власне усіх суперечок, що можуть виникати стосовно розмежування компетенції між ЄС та його державами-членами) відіграє Суд Європейського Союзу. Зокрема рішення суду можуть полегшити застосування на практиці положень Установчих договорів та інших джерел права ЄС.

Необхідно також вказати, що, якщо раніше, до ухвалення Лісабонського договору, виключна компетенція Європейського співтовариства означала неможливість для держав-членів повернення переданих Співтовариствам повноважень, то нині відкликання повноважень із сфери виключного відання ЄС стало можливим.

2. Переважна більшість комунітарних компетенцій належить до категорії спільних. Спільними є ті компетенції, які реалізовуються Союзом разом з державами-членами, в залежності від сфери та способу регулювання окремих питань.

У межах спільної компетенції Союзу і держав-членів «держави-члени застосовують свої компетенції в обсязі, в якому Союз не застосував чи ... вирішив припинити застосування своїх компетенцій» (ст. 2 §2 ДФЄС). До сфер спільної компетенції належать: внутрішній ринок, соціальна політика в аспектах, визначених у частині ІІІ ДФЄС; економічна, соціальна та територіальна згуртованість; сільське господарство і рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів; довкілля; захист прав споживачів; транспорт і трансєвропейські мережі; енергетика; простір свободи, безпеки та справедливості; спільні проблеми безпеки у сферіохорони здоров’я (ст. 4 ДФЄС).

Варто звернути увагу на те, що паралельне застосування одних і тих самих повноважень державами-членами ЄС та самими органами ЄС не допускається. У разі виконання даної функції одним із них, його візаві зобов’язаний утримуватися від дублювання даних функцій. Таке правило сприяє злагодженості та гомогенності системи європейського права, дозволяє запобігти конфліктам у сфері розподілу повноважень між державами-членами і Союзом та дозволяє ефективно застосовувати зацікавленим сторонам принцип правової певності.

Вимогу про неприпустимість дублювання компетенції національними і союзним органами відносно легко виконати при врегулюванні кола питань виключної компетенцій. Однак справа виглядає значно складніше, коли йдеться про спільні компетенції, адже непросто знайти саме ту межу, коли союзний орган повинен «зупинитися» і надати можливість діяти відповідній національній інстанції, і навпаки. Дане питання досить часто стає предметом судових спорів відповідних зацікавлених сторін, однак, в загальному вирішується шляхом застосування принципу субсидіарності, що де-факто, надає певний пріоритет саме національним органам перед союзними, зобов’язуючи останні до дій виключно у випадках, коли вони будуть більш ефективними та потрібними, аніж відповідні дії внутрідержавних органів.

3. Додаткова (доповнююча) компетенція означає, що Союз має повноваження вживати дій для підтримки, координації та доповнення дій держав-членів. Сферами таких дій на європейському рівні є: охорона та здоров’я людини; промисловість; культура; туризм; освіта, професійне навчання, молодь та спорт; цивільний захист; _{адміністративне співробітництво.}

Названі три види компетенції стосуються внутрішніх справ Союзу. При цьому Договір про ЄС визначає ще зовнішні повноваження Союзу. Вперше запроваджено положення щодо солідарності (колективної оборони) – ст. 222 Договору про функціонування ЄС. Якщо держава-член зазнала терористичного нападу або природного чи антропогенного стихійного лиха, Союз та держави-члени діють спільно у дусі солідарності. Союз мобілізує всі засоби, що перебувають в його розпорядженні, включаючи військові ресурси, що надаються державами-членами.

Для того, щоб дії на міжнародній арені були злагодженими та задля кращого захисту інтересів та цінностей Союзу за кордоном вводиться посада Верховного представника ЄС із закордонних справ та політики безпеки, який водночас є Віце-президентом Європейської Комісії .

Також створено посаду Голови Європейської Ради (його ще називають Президентом, як це пропонувалося у Конституційному договорі) (ст.15 ДЄС). Європейська Рада обирає Голову на термін 2,5 роки. Мета створення нової посади полягає в забезпеченні постійності та узгодженості у здійсненні Європейською Радою своїх функцій. Це робить також більш прозорою та послідовною діяльність усього ЄС. Голову Європейської Комісії обирає Європейський Парламент за пропозицією Європейської Ради.

Установчі договори ЄС, дають можливість виокремити також спеціальну компетенцію Союзу. Спеціальна компетенція Європейського союзу не відноситься до тих категорій, назви яких спеціально згадуються у Лісабонському договорі. Вона стосується сфер, які хоча і визначені в Установчих договорах, однак не входять до виключної, спільної і додаткової компетенції.

Спеціальною компетенцією ЄС наділений у сфері координації економічної політики держав-членів і політики у сфері зайнятості. Для здійснення такої координації Союз може ухвалювати головні орієнтири та інші заходи (ч. 2 ст.3 та ст.5 Договору про функціонування ЄС).