32. Психологічні наслідки техногенних катастроф.

Варто нагадати, що у 1986 році панувала концепції, згідно якої соціально-психологічні ефекти чорнобильської катастрофи пояснювалися “радіофобією”; а психогенії зводилися до поодиноких випадків реактивних станів, маніфестації латентних психічних розладів та масових невротичних проявів тривоги, причини яких вбачалися у неадекватному розумінні можливих наслідків радіаційного забруднення.

Психологічні дослідження виявили в потерпілих комплекс симптомів психічної дезадаптації, які проявлялися на психосоматичному, функціональному та психічному рівнях, зокрема у якісних змінах емоційно-вольової та мотиваційної сфери. Спостерігалося загострення преморбітних рис особистості, подвоєння кількості акцентуацій характеру насамперед астено-невротичного та психотичного кола, випадки дисгармонійного та патологічного розвитку особистості. Ці зрушення були більш виразні у дівчат, ніж серед юнаків

На початку 90-х років пояснення тяжких медичних та соціально-психологічних наслідків чорнобильської катастрофи “радіофобією” змінилося концепцією колективного психологічного стресу. Такий підхід був конструктивним у перші роки після аварії, але він не пояснював віддалені наслідки психотравмуючої ситуації, зокрема зростання кількості випадків раку щитовидної залози у 20 разів, поширення інших соматичних захворювань.

Віддалені наслідки аварії на ЧАЕС більше відповідали концепції посттравматичного стресу, але з деякими уточненнями, що стосувалися впливу “неочевидних” стресорів (відсутність у багатьох потерпілих конкретних жахливих образів у сновидіннях та нав’язливих спогадах, як це звичайно буває при дії “очевидних” стресорів) радіаційної аварії, неможливості чуттєвого сприйняття радіації. За даними Н.В.Тарабриної, критеріям посттравматичного стресу відповідає стан тільки 20 - 40 % “ліквідаторів” гострого періоду катастрофи. Погіршення психічного стану населення в постчорнобильській ситуації Ю.О.Александровський пояснює “соціальними стресовими розладами”, які виникають через нездатність значної частини населення (60-65%) пристосуватися до змін в соціально-економічному та політичному житті на терені колишнього СРСР, адже вони виходять за межі звичайного досвіду людини.

Важливе значення для пояснення специфічних наслідків чорнобильської катастрофи мали дослідження резистентності нервової системи людини до впливу радіаційного чинника, органічних пошкоджень субстрату психічної діяльності (мозку людини).

Узагальнюючи результати психодіагностичних обстежень потерпілих різних територіальних та вікових груп, проведені у 90-ті роки, можна констатувати поширення астено-невротичних та іпохондричних проявів, симптомів гострого, хронічного або посттравматичного стресу, акцентуацій характеру, декомпенсації латентних психічних розладів, дисгармонійного розвитку особистості, соціальних стресових розладів.

Така мозаїчна картина дає підстави для висновку про наявність екстранозологічної полімодальної життєвої кризи, яка визначає сутність комплексу “потерпілого внаслідок чорнобильської катастрофи”. ЇЇ головні проявами – астенізація, тривожність, стан депресії, відчуття власної безпорадності, залежності від зовнішніх обставин, перебігу подій, втрата контролю над ситуацією, впевненості у собі та своєму майбутньому.

Ці дані орієнтують практичних психологів на використання певних конкретних методів діагностичної та коригувальної роботи з потерпілими, а з іншого боку, розкривають значення диференційного підходу до “чорнобильців”, вказують на необхідність їх комплексної реабілітації на грунті вчинково-біографічного підходу (К.О.Абульханова-Славська, Л.Ф.Бурлачук, Є.І.Головаха, О.О.Кронік, В.О.Моляко, В.А.Роменець, С.Л.Рубiнштейн, Л.В.Сохань, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко).

Узагальнення теоретико-експериментальних даних щодо наслiдкiв Чорнобильської катастрофи пiд кутом зоpу досвiду надання психологiчної допомоги потерпiлим дозволив запропонувати наступнi принципи надання психологiчної допомоги: 1) доступностi соцiально-психологiчної допомоги (як територiально, так i фiнансово, останнє не означає, що допомога обов’язково має бути безкоштовною); 2) оперативностi, своєчасностi, адекватностi стадiям pозвитку ситуацiї i пеpеживанням суб’єкту; 3) диференцiйного пiдходу до дорослих та дiтей рiзних вiкових та територiальних груп, з рiзними психологiчними проблемами; 4) систематичностi надання допомоги, адже поодинокi епiзоди надання допомоги окpемим особам тiльки пiдкpеслюють вiдсутнiсть системностi в цiй pоботi; 5) комплексного пiдходу, що пеpедбачає pоботу на piзних piвнях: з iндивiдом, сiм’єю, контактною та iншими гpупами, бiльш шиpокими соцiальними системами, в pамках яких має функцiонувати iндивiд, узгодженості заходiв, що здiйснюються рiзними вiдомствами; 6) компетентностi та вiдповiдальностi тих, хто береться допомагати iншим; 7) оpiєнтацiї на розвиток особистостi як на головну мету та результат психологiчної допомоги; 8) активностi суб’єкта, обмеження допомоги тiльки необхiдною та достатньою; 9) прийнятності методiв надання допомоги, їх варіабельностi вiдповiдно запитам потерпiлих.