5. Сучасний етап в розвитку політичної економії як науки

Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій і шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три основні напрями:

1. Неокласична економічна теорія.

2. Інституціонально-соціальний напрям, або інституціоналізм.

3. Кейнсіанство та неокейнсіанство.

Об’єктом дослідження неокласичної економічної теорії є поведінка “людини економічної”, яка як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму свої витрати (чи зусилля).

Інституціоналізм (з лат. – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ ст. Він заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові чинники. Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих в управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій.

Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж. Кейнса. Кейнс усвідомив, що без активного втручання держави в розвиток соціально0економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати.

Посткейнсіанство – один із напрямів розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів. Значну роль посткейнсіанці відводять існуванню грошей та грошово-кредитних інститутів, грошового попиту та грошової пропозиції на процес відтворення, виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки. Широкого розвитку в сучасних умовах набув також монетаризм, засновником якого вважають М. Фрідмена.

Суттєвий внесок у розвиток світової економічної науки зробили й українські вчені, такі як С.Ю. Десницький, М.А. Балудянський, І.В. Вернадський, Є.Є. Слуцький, М.В. Птаха.

Розвитку економічної теорії, в тому числі політичної економії, присв’ячено спеціальну науку “Історія економічних вчень”.

6. Економічна суть виробництва та його фактори

Виробництво є процесом суспільної праці. Виробництво – це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Праця і виробництво – це нетотожні поняття. Виробництво – це процес праці, яка має завершений, результативний характер.

Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення – засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер. Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них.

У певний момент виробництво є одночасно процесом створення благ і здійснення витрат ресурсів.

Виробництво має ще два важливі аспекти: воно одночасно є взаємодією людини з природою і відображає відносини між людьми.

Результатом виробництва є продукт. Виробництво у своєму розвитку пройшло кілька технологічних етапів:

-ремісничої технології;

-машинної технології;

- сучасного автоматичного виробництва.

Кожен етап має певний рівень розвитку елементів процессу виробництва. Структура виробництва може розглядатись як: матеріальне і нематеріальне, тобто як виробництво благ та виробництво послуг.

Сукупність галузей, що обслуговують виробництво, становить виробничу інфраструктуру – транспорт, торгівлю, зв’язок, фінансово-кредитну сферу, інформацію, рекламу, консультації з управління.

Галузі, які надають особисті послуги людині, задовольняють її соціальні і духовні потреби, становлять соціальну інфраструктуру.

Процес виробництва завжди є результатом використання ресурсів, які в політекономії називають чинниками виробництва. Останні поділяються на речові та особисті. До речових чинників відносять землю, капітал і природні ресурси. До особистих – працю (людські ресурси) та підприємницьку здатність.

Капітал – являє собою майно, засоби виробництва, що належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення товарів і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимсь нагромаджений і створений.

Ресурс праця – це робоча сила, тобто здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, які використовуються людиною в процесі виробництва. Робоча сила є властивістю людського організму і невід’ємна від живої особистості. Здатність до праці і сама праця – виключне досягнення людини. У процесі праці людина змінює не тільки речовину природи, а й свою власну природу, тобто розкривається

сама. Трудова діяльність допомагає накопиченню знань, досвіду, навиків і підвищенню кваліфікації.

Робоча сила – головний чинник виробництва. Тільки людина може бути носієм нових перспективних ідей, і лише вона може їх реалізувати. Засоби виробництва (чинник речовий) і робоча сила (чинник особистий) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, тобто силами дії людей на природу з метою створення благ. Проте їх функції відмінні. Функція робітника як особистого чинника виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці, що спрямована на зміну предметів та сил природи з метою задоволення власних потреб. Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії робітника на предмети й сили природи. Засоби виробництва складаються із предметів праці і засобів праці.

Предмети праці – це все те, на що спрямована праця людини

Те, чим людина діє на предмет праці, називають засобами праці.

У розвитку виробництва особлива роль належить науці.

Земля як чинник виробництва відіграє особливу роль.