72. Історія Полтавщини

Освоєння земель території сучасної Полтавщини припадає на добу стародавнього кам'яного віку - пізнього палеоліту (35-11 тис. р. до н.е.). На цей час місцеве населення вже досягло відносно високого рівня обробки каменю для виготовлення знарядь праці, воно займалося збиральництвом та колективним полюванням, згодом - землеробством, скотарством і рільництвом. На початку нашої ери Полтавщина входила до земель розселення стародавніх східнослов'янських племен. Унаслідок археологічних досліджень знайдені залишки їх поселень та пам'яток матеріальної культури. Проте на території області зустрічаються сліди перебування неслов'янських народів. За часів Київської Русі територія Полтавщини входила до складу Переяславської землі, яка пізніше стала князівством. Вона була заселена племенами сіверян і полян. За великого князя Володимира Святославовича (980-1015) на території краю розпочалося будівництво низки фортець, які склали Посульську оборонну лінію. У давньоруських літописах ХІ-ХІІІ століть згадуються: Хорол, Говтва, Лубни, Горошин, Пісочин, Пирятин, Луком'є, Лохвиця та інші укріплені міста. Полтава вперше згадується під назвою Лтава у 6682 р. У перерахунку на наш сучасний січневий календар це означає 1173 р. Економічний і культурний розвиток Переяславщини, як і інших земель, в ХІІІ ст. був перерваний монголо-татарською навалою. Вірогідно, тоді ж монгольські завойовники зруйнували і Лтаву (Полтаву), бо тривалий час в історичних документах відомості про неї не зустрічаються. Упродовж ХІV-XVІ ст. територія Полтавщини знаходилася під владою литовських, а пізніше - після Люблінської унії 1569 р. - польських феодалів. На карті України, складеній у другій половині ХVІ ст. французьким інженером Бопланом, який перебував на польській службі, в межах сучасної Полтавщини позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Це свідчить про значне заселення цих місць. Жорстока експлуатація і національне гноблення з боку литовських та польських феодалів упродовж тривалого періоду викликали відчайдушний опір у місцевого населення. Не витримуючи знущань, найактивніша частина селянства прямувала за межі польських володінь, утворюючи за Дніпровськими порогами Запорізьку Січ, брала участь у збройних виступах проти своїх гнобителів. Так, найбільшими виступами населення проти польської шляхти на Полтавщині стали повстання: Тараса Трясила (1630), Павла Павлюка (1637), Якова Острянина (1638). У ході Визвольної козацької війни під проводом Б.Хмельницького Полтавщина не виступала головною ареною військових подій. Лише на початковому етапі війни, у травні 1648 р., селянсько-козацькі загони, що діяли на теренах Полтавщини, розгромивши шляхетсько-польські війська, визволили Переяслав, а згодом (на початку червня) і Лубни, де містилася фортеця Яреми Вишневецького. Упродовж найближчих років - це один із головних регіонів Лівобережжя, який став надійним тилом, звідки черпалися людські резерви та йшло постачання (продовольством, порохом) для армії Б.Хмельницького. Першими паростками української державності у ході Визвольної війни ставали нові військові та адміністративні органи управління. На заклик Б.Хмельницького з 1648 р. на Лівобережній Україні почали утворюватися адміністративно-політичні та судові органи влади: певна територія виставляла декілька сотень повстанців, які об'єднувалися в полк. На теренах Полтавщини було створено 7 таких полків - Переяславський, Кропивенський (Іркліївський), Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький (Зіньківський), Полтавський. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти. Кровопролитні війни, в яких брало участь місцеве населення, закінчилися Андрусівським перемир'ям 1667 р., за яким Лівобережна Україна залишилася у складі Росії. Згодом ця домовленість була підтверджена «Вічним миром» 1686 р. Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв (Київського, Чернігівського, Катеринославського) та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року - Малоросійська), у 1801 році - до Малоросійського генерал-губернаторства. Згідно із указом Сенату від 27 лютого 1802 р. була створена Полтавська губернія Під час Першої світової війни відбувалося катастрофічне погіршення становища населення, що призводило до його активної участі у революції 1917-1921 рр.

Січень 1918 – захоплення Полтавщини більшовиками, березень-квітень – німцями, січень 1919 р. – більшовиками, серпень – білими, листопад-грудень - більшовикамию У 1923-37 роках було проведено кілька адміністративних реформ, остання з яких привела 22 вересня 1937 року до створення Полтавської області. Величезних матеріальних та людських втрат зазнала Полтавщина в період Великої Вітчизняної війни. 18 вересня 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Полтаву, а 13 жовтня окупували всю область. Новий окупаційний режим тривав довгих 2 роки. 73. Подніпров*я та Запоріжжя

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ 

—  адм.-тер. одиниця в складі України. Утворена 10 січ. 1939. Розташов. на пд. сх. України. На пд. омивається Азовським м. Межує на зх. з Херсонською областю, на пн. зх. і пн. — з Дніпропетровською областю,  на  сх.  —  з  Донецькою областю. Тер. 27,2 тис. км² (4,5 % тер. України).

Тер. З.о. заселена з часів палеоліту пізнього. В 19—17 ст. до н. е. на р. Молочна містився гол. осередок інгульської культури — однієї з провідних к-р катакомбної культурно-історичної спільноти. Від 7 ст. до н. е. до 13 ст. н. е. у степових р-нах жили скіфи, сармати, печеніги, половці та ін. З 16 ст. край почав заселятися укр. селянами-втікачами. В 2-й пол. 16—18 ст. пн. ч. сучасної З.о. належала до Вольностей Війська Запорозького низового. 1649—59 Запорожжя входило до Укр. козац. д-ви, а потім номінально визнавало зверхність рос. царя і польс. короля. За «Вічним миром» 1686 відійшло під владу Рос. д-ви. У військ. відношенні Запорожжя поділялося на 38 куренів запорозьких, а в територіальному — на 5 (згодом 8) паланок (тер. З.о. входила до складу Кодацької паланки — на пн. зх., Самарської паланки — на пн. — та Кальміуської паланки — на пн. сх.). Пд. ч. тер. З.о. в 15—18 ст. перебувала у володінні Кримського ханства, після російсько-турецької війни 1768—1774 та ліквідації Крим. ханства 1783 приєднана до Російської імперії. 1783—97 тер. сучасної З.о. входила до Катеринославського намісництва, 1797—1802 — Новоросійської губернії. Від 1802 пн. ч. цієї тер. належала до Катеринославської губернії, а пд. — до Таврійської губернії. 1920 утворено Олександрівську (від 1921 — Запоріз.) губ. 1922 вона була приєднана до Катериносл. губ. 1923 на тер. сучасної З.о. було утворено Запорізьку округу, Мелітопольську округу і Бердянську округу. 1932 тер. сучасної З.о. ввійшла до Дніпропетровської області. В цьому ж році розпочався новий етап у розвитку місц. пром-сті у зв’язку з пуском Дніпрогесу. 1939 утворено З.о. у складі 29 р-нів. Кількість р-нів не раз змінювалася (1946 — 23, 1963 — 10, 1966 — 17, від 1993 — 20).

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 на окупованій гітлерівцями тер. області (жовт. 1941 — лют. 1943) діяли партизан. загони (Добровільна організація патріотів, «Ревком»). Тер. області остаточно була звільнена військ. частинами Червоної армії (див. Радянська армія) в результаті Запорізької наступальної операції 1943.

З.о. — одна з найбільш урбанізованих областей України, великий пром. регіон. У структурі пром-сті провідне місце займають: електроенергетика, металургія, машинобудування, металообробка. Діє одне з найбільших підпр-в України — «Запоріжсталь».

В області народилися: правозахисник П.Григоренко, теоретик та ідеолог укр. націоналізму Д.Донцов, кер. укр. анархістів Н.Махно, співак І.Паторжинський, живописець, етнограф і мистецтвознавець О.Сластіон, поет М.Нагнибіда (с. Попівка, нині с. Смирнове Куйбишевського р-ну).

Осн. істор. пам’ятки: курган Солоха, курганна група Товста Могила, Гостра Могила, Три кургани; урочище «Середній стог» (4—2 тис. до н. е., Запоріжжя), козац. фортеця (15—18 ст., о-в Мала Хортиця), залишки Петровської фортеці (1770, с. Новопетрівка Бердянського р-ну); архіт. пам’ятки: собор св. кн. Олександра Невського (19 ст., Мелітополь); Свято-Миколаївський кафедральний собор (1886, село, пізніше смт Верхня Хортиця); історико-культ. заповідник (1965, о-в Хортиця, — обидва нині в межах Запоріжжя); істор.-археол. заповідник «Кам’яна Могила» (див. Кам’яна Могила), худож. музей Й.Бродського (Бердянськ).

Дніпропетровщина

має багату і славну історію, яка сягає у сиву давнину століть і тисячоліть. Перші сліди пралюдини, знайдені тут, відносяться ще до епохи раннього кам’яного віку, вже 150 тисяч років тому давні люди почали заселяти береги Дніпра.

У VIII столітті до нашої ери у степові райони Дніпропетровщини прийшли скіфські племена і в цей час виникають перші залізодобувні рудні Криворіжжя.

В восьмому – дев’ятому століттях до нашої ери на території області знаходився центр держави – Великої Скіфії.

З тих часів в області було створено 9,5 тисяч курганів – місць захоронення древніх скіфів.

Знахідки археологів, серед них всесвітньовідомі золоті пектораль з Товстої Могили та гребінь з кургану Солоха, свідчать не тільки про високий рівень матеріальної культури племен, населявших Придніпров’я, а й про їх високу духовну культуру.

За часів Київської Русі (IX-XII століття) Придніпров’я межувало з кочівниками і мало з ними активні торговельні контакти. Дніпром пролягав знаменитий торговельний шлях світового значення “Із варяг у греки”. Дніпром вели на Візантію свої дружини київські князі.

Яскравою сторінкою історії краю були часи козацтва та виникнення однієї з перших у світі демократичних республік – Запорізької Січі.

У 1783 році, згідно з указом Катерини II про ліквідацію Січі, територія області увійшла до складу Катеринославського намісництва.

Великі зрушення в житті краю пов’язані з відкриттям наприкінці ХІХ століття значних родовищ корисних копалин - вугілля, залізної та марганцевої руд, тощо. В цей час Катеринославська губернія швидко перетворюється на центр промисловості Півдня Російської імперії.

В ті часи Дніпропетровщину називали Новою Америкою – краєм промислової революції та індустріалізації, який приваблював до себе людей.

У жовтні 1802 року була створена Катеринославська губернія, до складу якої увійшла і територія сучасної Дніпропетровської області.

На початку 20 століття область посідала одне з перших місць в світі за рівнем концентрації промисловості.

У 1923-1925 роках у зв’язку з адміністративною реформою Катеринославська губернія була поділена на 7 округів, у тому числі Катеринославський, Павлоградський, Криворізький.

У 1926 році Катеринославський округ об’єднано з Павлоградським у Дніпропетровський.

27 лютого 1932 року на базі 5 округів була утворена Дніпропетровська область. Пізніше, в 1938 та 1939 роках, частина її території увійшла до складу новостворених Запорізької, Миколаївської та Кіровоградської областей, і Дніпропетровська область набула сучасних кордонів.

74. Слобожанщина (південь Сумської, Харківська, північ Луганської областей + території в РФ)

До 17 століття – східна Слобожанщина – кочовики, західна – Дике поле

З 30-х рр. 17 століття – козацька колонізація

1654 – заснування Харкова.

До 1765 – 5 козацьких полків, що підпорядковувались Бєлгородському воєводі.

1765-1780 – Слобідсько-Українська губернія

1780-97 – Харківське намісництво

1797-1835 – відновлення губернії

1835 – перейменування на Харківську губернію.

Грудень 1917 – проголошення радянської влади

1919-34 – Харків – столиця УСРР

27 лютого 1932 – утворення Харківської області