48. Створення історико-культурних заповідників в історичних містах. Типологія міських заповідників.

У 70-ті рр. розпочався перехід до комплексної охорони культурної спадщини, охорони міст.

1976р. – м. Львів отримало титул заповідника-міста (площа Ринок, церковні пам’ятки – Успенська церква 16-17 ст., будівлі 40-х рр. 17ст.).

1977р. – Кам’янець-Подльський заповідник – місто.

1978р. – Чернігів, Новгород Сіверський.

1979р. – Переяслав-Хмельницький (нині Переяслав).

80-ті рр.: 1981р. – Остріг; 1985р. – Луцьк; 1986р. – Путивль, 1987р. – Керчь, Київ.

У 1990-ті рр.: Бахчисарай – 1990; Батурін, , Дубно – 1992; Галич, Одеса, Корсунь-Шевченків та ін. – 1994/1996 рр.

Міські заповідники діляться на 3 типи:

1) заповілник-ансамбль – який створено на основі одного видатного ансамблю чи комплексу пам’яток. Наприклад, Путівль – Мовчанський монастир (16-19 ст.); Збараж – Збаражський замок (початок побудови 1620-1631рр.); Корсунь-Шевченківський – битва Б. Хмельницького;

2) заповідник-місто створене на основі всього історичного центру міста (Львів, Кам’янець-Подільський, Глухів, Луцьк, Дубно, Бутурин);

до проміжного типу відносяться пам’яки міст (Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький, Бахчисарай, Остріг, Керч).

49. Сучасний стан пам'яткознавчої та пам'яткоохоронної роботи. Позитивні зміни в історико-заповідний справі (90-ті рр. Хх ст. - поч. Ххі ст.)

Якщо в перші роки незалежності ця сфера надто політизувалась – масово зносились навіть художньо вартісні пам'ятники комуністичним вождям, знімались з обліку пам'ятки історії радянського періоду, то наприкінці 90-х вона стала надто комерціалізованою. Внаслідок нового будівельного буму, особливо в столиці та багатьох обласних центрах, знесено значну кількість пам'яток архітектури та містобудування. Все більшого розмаху набуває мансардна лихоманка – в результаті втрачається первісний архітектурний образ пам'яток. Нове будівництво ведеться на заповідних територіях у межах історико-архітектурних заповідників, внесених до Списку всесвітньої культурної спадщини. Внаслідок грабіжницьких розкопок нищаться археологічні пам'ятки. Щорічно «чорними археологами» руйнуються близько 1,5 тис. археологічних об'єктів. Уперше за останні десятиліття кількість зареєстрованих у державі пам'яток почала різко скорочуватись. За даними Мінкультури зі 150 тис. у 2000 році їх кількість зменшилася до 130 тис. на даний час.

Незважаючи на те, що в Україні створено нарешті єдиний державний орган охорони пам'яток, занепокоєні реальним станом культурного надбання громадяни, фахівці все частіше звертаються до громадських організацій, в тому числі і до Товариства. Водночас органи влади на місцях у переважній більшості випадків ігнорують думку громадськості.

Виходячи з реального стану речей, засновники журналу, а серед них разом з Товариством є й Центр пам'яткознавства НАН України і Товариства, бачать його як науково-популярне видання, яке з суто об'єктивних, принципових позицій висвітлюватиме стан пам'яткоохоронної справи в Україні, самих пам'яток історії і культури, зміст державної політики в цій важливій галузі сучасного життя, роль громадськості в охороні культурної спадщини. Поряд з аналітичними матеріалами наукового характеру в кожному числі ми намагатимемося подавати оперативну інформацію про світ пам’яток: пошуки і знахідки, ремонт, реставрацію, відтворення об'єктів культурної спадщини.

50-51. Типологія музеїв. Історико-краезнавчий музей як осередок досліджень та поширення знань з історії.

У Законі України “Про музеї та музейну справу” від 29 червня 1995 року зафіксовано таку класифікацію музеїв за профілем: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо.

Закон також передбачає, що на основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватися історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Окрім профільної класифікації, у музеєзнавстві використовується також типологічна класифікація. Тобто музеї поділяють на типи відповідно до їхнього суспільного призначення та мети діяльності на науково-освітні, науково-дослідні, навчальні.

Науково-освітні (масові, або публічні) – призначені для широких мас

Науково-дослідні, або академічні – призначені для спеціалістів. Створюються при академіях наук, науково-дослідних інститутах, мають вузькоспеціальний характер

Навчальні – призначені для учнів та студентів. Створюються при школах, спеціальних та вищих навчальних закладах з освітньою .

Окрім типології музеїв за суспільним призначенням, існують і інші, зокрема поділ музеїв на типи за способом виконання ними функції документування. При цьому музеї поділяють на музеї колекційного типу і музеї ансамблевого типу.

Музеї колекційного типу працюють за традиційною системою збирання речових, писемних та художніх матеріалів, які відповідають їхньому профілю. Функцію документування вони виконують шляхом комплектування і збереження фонду музейних предметів.

Діяльність музеїв ансамблевого типу полягає у вивченні пам’яток архітектури з їхнім інтер’єром, прилеглою територією, природним середовищем. Функцію документування вони

виконують шляхом збереження або відтворення ансамблю нерухомих пам’яток і властивого їм оточення (музей під відкритим небом, палац-музей тощо).

Особливу типологічну групу творять меморіальні музеї, створені з метою увічнити пам’ять про видатних людей або події. Необхідним компонентом меморіальності вважається достовірність місця: меморіальний будинок, де збережена і відтворена на документальному підґрунті меморіальна обстановка, в якій мешкала людина або відбувалася подія. Профіль меморіального музею залежить від змісту події або сфери діяльності людини, якій він присвячений.

Критерієм класифікації музеїв може бути адміністративнотериторіальна ознака – поділ на республіканські, обласні і районні, а також за належністю (юридичним становищем) – на

державні, громадські та приватні.

З вищезгаданих профільних груп музеїв провідне значення для краєзнавства мають краєзнавчі музеї. Вони збирають, зберігають, досліджують та експонують матеріали, що містять інформацію про флору і фауну певного краю, історію та культуру його мешканців. На думку дослідників, характерною особливістю краєзнавчих музеїв є те, що вони експонують матеріальні пам’ятки та свідоцтва, зібрані на певній, відносно невеликій території, і репрезентують її краєзнавчу спадщину, а також те, що експозиції таких музеїв можуть бути доволі

різноманітними за змістом і поєднувати особливості музейних установ різного профілю (історичного, меморіального, природничо-наукового та ін.).

Краєзнавчі музеї проводять значну науково-дослідну та освітньо-виховну роботу. Науково-дослідна робота полягає у вивченні колекцій, збиранні матеріалу внаслідок археоло-

гічних розкопок та науково-дослідних експедицій, архівнопошукової діяльності. Результати досліджень публікують у науковій та науково-популярній літературі, місцевій пресі.

Важливою функцією краєзнавчих музеїв є освітньо-виховна. Вона реалізується шляхом проведення екскурсій, читання лекцій, залучення молоді до краєзнавчо-пошукової роботи, у процесі якої відбувається спілкування з учасниками або очевидцями минулих подій. Важливим завданням краєзнавчих музеїв є популяризація історії рідного краю на сторінках місцевих засобів масової інформації.