Розділ 1 Історіографія, джерела та методологічна основа дослідження

1.1. Науковий стан розробки теми

Процес становлення і розвитку початкової освіти на Півдні України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. належить до маловивчених проблем. Дослідження цього питання на регіональному рівні проводилося лише за окремими напрямками, що не давало змоги отримати цілісного уявлення про стан, систему функціонування, проблеми, особливості діяльності народних училищ південного регіону з 1861 до 1917 року. Існують різні погляди на організацію навчально-виховного процесу, кадрове, фінансове і матеріальне забезпечення дореволюційної початкої школи. Вивчення даної теми показало, що початковою школою накопичений значний позитивний досвід роботи щодо поширення писемності серед населення Херсонської губернії, який заслуговує на предметне, незаангажоване дослідження та висвітлення. Тому виникла потреба на дисертаційному рівні дослідити процес розвитку народної освіти на Півдні України.

У розвитку історіографії проблеми автор виділяє три періоди:

1) дореволюційний: 1861-1917;

2) радянський: 1917-1991;

3) сучасний: 1991-2007 рр.

У дореволюційний період праці присвячені переважно вивченню та осмисленню процесу розвитку початкової освіти у загальноросійському масштабі, спрямовані на аналіз та узагальнення досвіду роботи народних шкіл, визначенню їх місця у системі освіти Російської імперії. У цьому плані показовими є роботи М.В. Чехова¹, О.С. Тонконогова², П.Ф. Каптерева³, Е. Левассера⁴, Л.М. Толстого⁵, С.В. Рождественського⁶, С.А. Князькова, Н.І. Сербова. ⁷

Найбільш ґрунтовною є праця російського вченого М.В. Чехова⁸, який дав розгорнуту характеристику стану народної освіти в Російській імперії з 60-х років ХІХ до початку ХХ ст. Він з історичної точки зору проаналізував діяльність парафіяльних, громадських, земських, міністерських, церковних шкіл, визначив їх роль у поширені писемності серед народу, розглянув основні етапи розвитку народної освіти, систему фінансування, підготовку кадрів, відзначив труднощі і перешкоди у роботі початкових шкіл, звернув особливу увагу на місце і роль Міністерства народної освіти, земств, церкви, сільських громад у розвитку шкільної освіти. Проаналізовані М.В. Чеховим документи царського уряду дають можливість досліднику сформувати уявлення про ставлення держави, церкви та земства до школи. Але дослідник не приділив уваги процесу розвитку народної освіти окремо в Україні, хоча було проаналізовано освітню справу майже у всіх національних окраїнах Російської імперії (Польша, Литва, Вірменія, Грузія, Дагестан, Крим, Казань, Калмикія та інші), а також систему навчання за кордоном. Очевидно, автор відносив Україну до загальноросійської території і не розглядав її як „національну окраїну”.

Шкільництву присвячена монографія російського історика С.В. Рождественського ⁹, якому вдалося проаналізувати діяльність земства, церкви і міських громад стосовно освітянської справи. Автор вважав шкідливим для держави відсторонення земств від управління народною школою, виступав за ліквідацію непорозумінь між земствами, Міністерством народної освіти і церквою з питань впливу на школу. Дослідник критикував Міністерство народної освіти за довготривалу відсутність у початкових школах навчальних програм, неспроможність держави розв’язати кадрові проблеми, незадовільний контроль за роботою народних училищ. На жаль С.В. Рождественський не подає цифровий, порівняльний та аналітичний матеріал, присвячений самим початковим школам. У роботі переважає описовість, насиченість історичними датами і подіями „навколо школи”. Відсутня чітка авторська позиція стосовно державної політики у шкільній справі. У той же час праця містить зачну кількість цікавого історичного матеріалу і загальну характеристику початкових навчальних закладів.

О.С. Тонконогов¹⁰ сконцентрував значну увагу на ролі держави у розвитку народної освіти, ставленні суспільства до школи. П.Ф. Каптерев¹¹ розглядав народну школу з позицій виховання та загальної початкової освіти, проаналізувавши діяльність земської та церковної школи, проблеми національних шкіл. Е. Левассер¹² відзначив неточність церковної звітності стосовно кількості народних училищ Святішого Синоду.

Детальний розгляд роботи народної школи ХІХ ст. знаходимо у праці В.Я. Стоюніна¹³, який розглядає проблеми відносин „школа – держава”, „сім’я – школа”, „школа – церква”, аналізує педагогічні погляди М.І. Пирогова. Разом з тим, автор залишив поза увагою організаційно-управлінські проблеми початкової школи, торкнувшись лише проблем жіночої освіти. питання підготовки вчителів. Також дослідник надав необґрунтовано великої перспективи середнім закладам освіти.

Цікавими, на наш погляд, є „записки” М.Ф. Бунакова¹⁴, в яких він на автобіографічному матеріалі розповідає про шляхи розвитку народної школи в Росії. Робота написана у вигляді щоденника, містить багато корисних прикладів з життя школи.

Велику зацікавленість у автора дисертаційного дослідження викликала праця Харківської спілки поширення грамотності „Народная эциклопедия научных и прикладных знаний”, в якій з історичної точки зору проаналізована реформа 1861 р. та її вплив на народну освіту, детально описана робота Міністерства народної освіти, царські укази щодо освіти, адміністративне керівництво народними школами, аналізувалася навчальна програма, кадрові проблеми учбових закладів, фінансове забезпечення шкіл. Автори праці акцентували увагу на становості освіти, її класовому характері, відзначена роль царського дому в розвитку освіти у Росії, наголошували на релігійності виховання, прихильником якої був Микола І. Цікаві статистичні дані, що містяться в праці, дозволяють створити певне уявлення про стан освіти у ХІХ ст., рівень виховної та навчальної роботи. Разом з тим, дослідження не позбавлене недоліків, наприклад, докладно розкриті проблеми навчальних закладів, які існували для панівного класу, проте недостатньо розглянуті питання народної освіти, початкових навчальних закладів, а також провідна роль у розвитку народної освіти надавалася російським імператорам, керівникам уряду, Святішому Синоду ¹⁵.

Значну кількість статистичного матеріалу та цифрової інформації про стан початкової освіти у Російській імперії та зокрема у Херсонській губернії містять праці членів „Імператорської вільної економічної спілки” Г. Фальбока і В. Чарналуського¹⁶, ¹⁷, ¹⁸, ¹⁹, що дало можливість зробити порівняльний аналіз розвитку початкової освіти у Південному регіоні із загальнодержавним, а також отримати відомості про народні училища, пояснення державних законів та законодавчих актів царського уряду, навчальних програм, „Положень” про освіту.

Особливо цікавою є література сучасників становлення початкової школи середини ХІХ ст. Цей період характеризувався пошуком шляхів розвитку народної школи, формуванням її задач та засобів їх реалізації. Поява земської, зміцнення позицій церковної школи значною мірою породили протистояння між ними. Цьому сприяла і реакційна політика держави відносно народної освіти, яка значно посилилася наприкінці 60-х років і тривала до 90-х років ХІХ ст. Зусилля передових педагогів, земських діячів були спрямовані на подальше вдосконалення діяльності початкових училищ. Авторами таких робіт є М.І. Пирогов ²⁰,²¹, В.І. Фармаковський²²,, П. Борзаковський, А. Конощенко²³, Є. Стрельцов²⁴, О.А. Штевен²⁵. Зазначені роботи містять значний фактичний матеріал, аналізують розвиток початкових шкіл, подають структуру управління навчальними закладами, статистичні відомості, висвітлюють проблеми та перспективи розвитку народної освіти на Півдні України, акцентують увагу на кадровому забезпеченні шкіл, ролі органів місцевого самоврядування та держави в освітянському процесі, носять відтінок особистих вражень про роботу народних училищ. Разом з тим, у працях переважають занадто позитивні оцінки ролі земств, місцевої влади у розгортанні шкільної мережі, забезпеченні та фінансуванні шкіл, а також поза увагою залишаються питання методичного та програмного забезпечення шкіл.

Багатою є творча спадщина попечителя Одеського учбового округу М.І. Пирогова²⁶, яка презентує інформацію про систему і порядок управління народними училищами на регіональному рівні, підготовку вчительських кадрів, проблеми методичного забезпечення навчальних закладів. Водночас, слід зазначити, що М.І. Пирогов акцентував основну увагу на роботі середніх і вищих закладів освіти та надзвичайно мало приділяв уваги початковим школам, не мав чіткої позиції щодо організації внутрішнього життя школи. На нашу думку, його педагогічні ідеї не відрізнялися внутрішньою цілісністю, інколи були суперечливими, у той же час прогресивні погляди М.І. Пирогова мали великий вплив на формування суспільних поглядів на народну школу.

Надзвичайно важлива роль у теоретичному обґрунтуванні та створенні народної школи належить відомому земському діячеві М.О. Корфу²⁷, який справедливо вважається засновником і теоретиком земської школи. На основі власного досвіду він розробив методику створення земської школи, визначив головні напрямки її роботи, термін навчання, працював над підвищенням ролі та авторитету учителя, склав рекомендації використання на уроках звукової методики. Дослідник запропонував власні програми навчання дітей молодшого шкільного віку. Робота Корфа „Русская начальная школа” у другій половині ХІХ ст. для багатьох земств стала своєрідним методичним посібником при організації навчального процесу в народних школах України, у тому числі й Херсонської губернії.

Окремі повіти з дозволу Херсонського губернського земства друкували аналітичні та підсумкові матеріали про роботу народних шкіл повітів. Показовою з цього приводу є робота єлисаветградського історика А.Н. Пашутіна „Исторический очерк г. Елисаветграда”²⁸, в якій підбиваються підсумки роботи народних міских шкіл за положенням 1874 р. з моменту їх створення до 1897 року. Робота містить велику кількість історичного та цифрового матеріалу, статистичних відомостей про кількість шкіл, учнів, простежує розвиток окремих міських та повітових училищ. У той же час, автор значно менше приділяє уваги парафіяльним школам, в їх характеристиці переважає описовість та позитивізм, недостатньо досліджені фінансові, організаційні, кадрові та учбові проблеми початкових шкіл. Але незважаючи на недоліки праця дає цілісне уявлення про стан народної освіти в місті.

У пореформенний період початкова школа відчувала різку нестачу вчителів, низький професіональний рівень їх підготовки, відсутність державної турботи про педагогів. Про це свідчать аналітичні праці С. Миропольського²⁹, М.О. Корфа³⁰, С. Рачинського³¹, Л.М. Толстого³², ³³. Особливо авторів турбував суспільний авторитет вчителя, його матеріальний стан, методичне забезпечення. С. Миропольський наголошував на необхідності створення системи курсової підготовки вчителів, позитивно ставився до педагогічних з’їдів, вважаючи їх хорошим засобом розширення знань вчителів. З точки зору релігійного виховання розглядав школу С. Рачинський³⁴, що заважало йому, на нашу думку, визначити основну задачу народної школи– поширення грамотності серед населення, пропаганду знань у народі. У той же час система релігійного виховання заслуговує на подальше вивчення та висвітлення.

Організаційні питання роботи народних шкіл середини ХІХ ст. у своїх працях аналізували М.О. Корф, В.В. Фармаковський, М.І. Борисов, А.І. Обухов, А.Н. Коридалин, В. Єлисєєв та інші³⁵, ³⁶, ³⁷, ³⁸, ³⁹. Автори, поряд з позитивними організаційно-педагогічними моментами, вказували на зростання тиску держави на народну школу, що уповільнювало прогресивні тенденції в управлінні народними школами, ставило початкову школу, вчителів у залежність від місцевих чиновників, духовенства, а також відзначали посилення релігійного впливу на життя народної школи. Свідченням тому є праці С. Рачинського, М. Весселя, Д. Тихомирова, В. Рождественського ⁴⁰, ⁴¹.

Вивчення історіографічного матеріалу показало, що політика царського уряду у період реакції була спрямована на посилене впровадження у навчально-виховний процес початкових шкіл релігійної і церковної тематики. У 1880-90 роках виходить друком значна кількість робіт релігійно-церковної тематики, де розглядалися релігійні системи виховання у різних народів (Л.М. Модзалевський), процес церковного виховання (М.І. Демков), програмного забезпечення викладання Закону Божого (Д.І. Тихомиров, В.П. Рождественський). Автори акцентували увагу на ролі церкви у суспільному житті, релігійному вихованні учнів ⁴², ⁴³, ⁴⁴, ⁴⁵.

Зазначених проблем стосувалися також роботи А.С. Тонконогова⁴⁶ і М.В. Чехова ⁴⁷, які подали детальну характеристику діяльності церкви у освітянській справі, порівняли діяльність церковних і земських шкіл.

Відомий український історик Н.Д. Полонська-Василенко у своїй роботі відзначила важливе місце церкви у культурному житті України. Вона розглядала школу у нерозривному зв’язку із церквою, аналізувала діяльність навчальних закладів з точки зору релігійного виховання, вважаючи Києво-Могилянську академію „зразком православного християнського життя”, позитивно ставилася до роботи недільних шкіл, важливого значення надавала земствам у справі поширення освіти серед народу ⁴⁸.

Відродженню та подальшому розвитку недільної школи у середині ХІХ ст. сприяла просвітницько-педагогічна діяльність Х.Д. Алчевської (1841-1920). Її посібник „Книга для дорослих”, методико-бібліографічний порадник „Що читати народові?” відіграли провідну роль у розвитку недільних шкіл в Україні. В історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоті⁴⁹. Праця Х.Д. Алчевської „Передуманное и пережитое” – безцінний матеріал для вивчення, аналізу та використання під час дослідження початкової освіти другої половини ХІХ ст.

Питання освіти для дорослих у праці „Воскресные школы и повторительные классы” розкрив В.П. Вахтеров⁵⁰, у якій дав характеристику недільних шкіл, історію їх виникнення, розвитку, організації роботи, структуру та підпорядкованість. Розкрив роль Міністерства народної освіти в керівництві шкіл цього типу. Разом з тим, перебільшив роль земства у сприянні створення та розвитку недільної освіти. Цінна також думка видатного українського історика М.С. Грушевського про позитивні дії української інтелігенції в організації роботи недільних шкіл та використанні української мови у початковому навчанні ⁵¹.

Загальнодержавну задачу народної освіти у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., на наш погляд, вдало охарактеризували російські історики С.А. Князьков і Н.І. Сербов, які відзначали, що народна школа була зброєю політики царату і метою якої було: „всіма досяжними методами служити створенню в училищах і учнів благонадійного політичного духу, який відповідає даному політичному і соціальному устрою”⁵². Отже, народні школи використовувалися царатом як засіб активного впливу на український народ для розв’язання далекоглядних політичних завдань.

Тривалий час народна школа була основним джерелом знань для простого народу, завдяки їй значна кількість дітей і дорослих навчилися читати й писати. Дослідження показали, що процес підвищення авторитету школи був тривалим. Такої думки дотримується М.Ф. Бунаков, який показав шляхи розвитку початкової школи, її вплив на формування свідомості сільського населення і поступове підвищення її авторитету серед простого люду⁵³.

Завершуючи огляд літератури дореволюційного періоду, можна зробити висновок, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. авторами висвітлювалися різні аспекти діяльності початкових шкіл. Особлива увага приділялася організації роботи народних училищ, створенню навчально-методичного і програмного їх забезпечення, підготовці педагогічних кадрів, формуванню громадської думки, ролі громад в утриманні і забезпеченні шкіл, їх фінансуванні. Окремі праці присвячувалися загальному аналізу участі діяльності уряду, земств, церкви у розвитку освіти для народу. Критично оцінювалися роль і місце держави в освітянському процесі, акцентувалася увага на переломних моментах розвитку освіти. Разом з тим, у працях не аналізується процес розвитку початкової освіти на регіональному рівні, окраїнах Російської імперії, що дає змогу стверджувати, що царат не приділяв уваги народній школі неруських народів, у тому числі й Південному регіону України.

За радянських часів розпочався новий етап вивчення історії дореволюційної школи. У 20-30 роки з’являються наукові праці описового та мемуарного характеру, які мали на меті підкреслити переваги радянської школи над тою, що існувала до 1917 року. Аналіз основних етапів та тенденцій розвитку дореволюційної народної школи знаходимо у працях С.А. Каменєва, Є.І. Мединського ⁵⁴, ⁵⁵.

Характерною з цього приводу є праця одеського історика П.М. Нестеренко⁵⁶, який розглядав систему дореволюційної початкової освіти як таку, що призначалася лише для простого народу і, підкреслюючи становість освіти, помилково вважав, що стара школа нікого не задовольняла, що на наш погляд є помилковим твердженням, адже, як свідчить подальший матеріал, основним контингентом земських, церковних шкіл і шкіл грамоти були діти з селянських, міщанських та робітничих сімей. Відзначаючи позитивну роль М.О. Корфа, як засновника і організатора початкової освіти в Україні, автор зазначив, що з одного боку, барон Корф виступав за проведення занять з дітьми українською мовою, з іншого, наголошував на тому, що його школа була засобом русифікації місцевого населення. П.М. Нестеренко не зміг без ідеологічного „нальоту” проаналізувати процес розвитку школи ХІХ ст., політична заангажованість завадила йому зробити об’єктивні висновки.

Цікавим є рукопис, що зберігається в Одеській науковій бібліотеці ім. М. Горького, одеського професора А.Г. Готалова-Готліба „Материалы для истории народного образования в Одессе”⁵⁷. У праці неупереджено, на основі великої кількості архівного матеріалу, без ідеологічного нашарування простежується процес становлення та подальшого розвитку освіти в дореволюційній Одесі. Робота насичена цікавими прикладами, містить неупереджений аналіз подій, пов’язаних з економічним і соціальним розвитком міста. На жаль, у праці мало порівняльно-статистичного та аналітичного матеріалу, переважає описовість, простежується намагання автора зайняти позицію стороннього спостерігача, концентрується значна увага навколо осіб високого рангу (дається довга за змістом характеристика діяльності М.І. Пирогова як попечителя Одеського учбового округу), які мали вплив на народну освіту у державі, спостерігається відхилення від основної теми дослідження, концентрується увага на проблемах, які мають побічний вплив на школу. Проблеми освіти у місті автором розглядаються крізь призму міської думи, попечителя Одеського учбового округу, Міністерства народної освіти, періодичних видань. Таким чином, народна школа із своїми проблемами залишилася у автора на другому плані. До того ж, залишилася незрозумілою застосована автором періодизація викладення матеріалу та її критерії.

Таким чином, у 1920-30 рр. радянськими вченими вивчалося надбання народної школи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Незважаючи на те, що авторами в основному описувалися переваги соціалістичної школи, у цей період накопичувався фактичний матеріал з життя дореволюційної школи, проводилася його обробка, узагальнення, аналіз, що на нашу думку в цілому сприяло вивченню історії освіти.

Особливий інтерес у 1940-60-ті роки викликають праці радянських вчених, які детально аналізували реформи середини ХІХ ст. та їх вплив на початкову освіту, розвиток передової педагогічної думки. До таких робіт можна віднести моногорафії М.А. Константинова, В.Я. Струминського⁵⁸, В.З. Смирнова⁵⁹, Є.Н. Мединського, М.Ф. Шабаєвої⁶⁰, М.А. Прокоф’єва⁶¹. Автори відзначають половинчастість та протирічність „Положень” про початкову школу, незацікавленість царату у поглиблені реформ в освіті, незадовільний рівень поширення писемності серед народу, особливо на селі. За переписом населення 1897 року були неграмотними більше за 76% селян. Ними звертається увага на церковність шкіл, релігійність виховання, використання дитячої робочої сили у церковному господарстві. У той же час, вказують на позитивну роль земства у розвитку освіти. Разом з тим у монографіях мало статистичних відомостей про різні типи початкових училищ, детально не розглядаться система контролю за роботою початкових закладів освіти.

Тієї ж думки, що дореволюційна школа давала обмежені знання, дотримуються А.М. Алєксєєв, М.П. Щербаков, М.І. Анісов⁶², М.К. Гончаров⁶³. Наводячи цифровий матеріал про те, що три чверті населення країни були неписьменними, а також наголошуючи на становості освіти, вказують на той факт, що народна школа використовувалася царатом як засіб ідеологічного впливу на жителів України, була духовним та класовим поневоленням народу (38,3 % від загальноі кількості народних шкіл знаходилися у підпорядкуванні церкви). М.С. Гриценко⁶⁴ у свою чергу також розглядає народну школу, як таку, що не відповідала вимогам часу, посилаючись на її злиденний стан, низький рівень охоплення навчанням дітей шкільного віку (4,7%), але звертає увагу на той позитивний факт, що у Херсонській губернії освіченість народу була дещо вищою ніж в інших регіонах країни (25,9%) і пояснює це тим, що у Херсонському й Одеському повітах була значна кількість німецьких колоністських шкіл, у яких початкове навчання було обов’язковим⁶⁵. М.М. Грищенко, А.Д. Бондар, О.Г. Дзверін, О.Р. Мазуркевич, В.І. Масальський⁶⁶ вважають, що початкова школа була основним навчальним закладом у країні, адже в ній навчалася переважна кількість дітей шкільного віку.

Отже, у 1940-50-х роках радянські історики спрямували свої дослідження на визначення ролі і місця держави, царського уряду у проведенні освітянських реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Починаючи з 1970-х років минулого століття друком вийшла значна кількість праць, у яких на прикладі діяльності видатних педагогів ХІХ – початку ХХ ст. розглядалися організаційно-педагогічні процеси, що відбувалися у дореволюційній школі, проблеми початкової освіти, перспективи її розвитку. Автори приділяли значну увагу змісту шкільної освіти, ставили питання пошуку позитивного у діяльності дореволюціних народних шкіл. До таких слід віднести праці Ш.І. Ганеліна⁶⁷, В.А. Попова⁶⁸, М.С. Гриценка⁶⁹, С.Ф. Єгорова ⁷⁰, ⁷¹ та ін.

Але важливо зазначити, що праці радянських вчених мали певну ідеологічну спрямованість. У цьому контексті характерна праця А.В. Ососкова⁷², який, на нашу думку, справедливо вважав дільність царського уряду в галузі народної освіти реакційною. Уряд насильно впроваджував церковність у навчання, цілеспрямовано брав під опіку училища духовного відомства, не давав розвиватися національним школам, забороняв навчання рідною мовою. На основі значної кількості цифрового матеріалу автор проаналізував діяльність різних типів шкіл, порівняв їх зі школами європейських країн, відзначив позитивну роль земства у поширенні писемності серед народу. Але вчений недостатньо приділив уваги фінансовому забезпеченню народних шкіл різних типів, не простежив систему державного нагляду за роботою народних училищ.

Детальний фактичний матеріал про початкові народні школи ми знаходимо у багатотомному виданні кінця 1960 – початку 70-х років „Історія міст і сіл Української РСР” (Херсонська, Одеська, Миколаївська, Кіровоградська області). Авторський колектив зібрав, систематизував і проаналізував надзвичайно велику кількість архівних і літературних матеріалів, що дало змогу на високому науковому рівні викласти матеріал, в якому важливе місце належить освітянській проблемі, історії розвитку початкової освіти, зокрема у зазначених областях. Позитивним є те, що матеріал надзвичайно конкретизований, наведені факти зародження, розвитку та діяльності народних шкіл у кожному населеному пункті України⁷³,⁷⁴, ⁷⁵,⁷⁶.

У 1980-х роках інтерес до початкової освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. продовжує зростати. Свідченням цього є праці П.А. Лебедєва, М.П. Каленіченко⁷⁷, ⁷⁸, ⁷⁹, у яких чільне місце відводиться дореволюційній народній школі. Антології цікаві значною кількістю документального матеріалу (маніфести, укази, Положення, урядові розпорядження, статути навчальних закладів та ін.), що відображає дії уряду, Міністерства народної освіти, Святішого Синоду в освітянській справі. Авторами детально проаналізовані суспільно-політичні процеси, які сприяли демократичним перетворенням у Росії у другій половини ХІХ – на початку ХХ ст. На думку дослідників народна школа вимагала особливої уваги: підготовка вчителів, створення нових методик організації уроку, залучення до навчання більшої кількості дітей шкільного віку. Тому автори критично оцінюють міністерські положення про початкову школу, які були покладені в основу всієї системи освіти, зазначають половинчастість та консерватизм урядових реформ, реакційну політику царату, яка підтверджується посиленим впровадженням у школи релігійного виховання, спробою обмежити дії земства у реорганізації початкової школи. Цікава авторська характеристика кадрового складу вчителів, аналіз їх роботи націленої на пошук прогресивних систем навчання. У цьому контексті ними репрезентовані постаті видатних педагогів дореволюційного періоду К.Д. Ушинського, М.І. Ільмінського, В.І. Водовозова, В.Д. Сиповського, М.І. Демкова, В.М. Бехтерева та ін.

За підрахунками С.Ф. Єгорова ⁸⁰ у народних училищах різного відомчого підпорядкування навчалося 94% дітей шкільного віку від загальної кількості учнів. Але попри низький рівень знань учнів, погану якість та застарілі методи навчання загалом початковою школою розв’язувались основні задачі щодо ліквідації неписемності серед народу.

Таким чином, можна стверджувати, що незважаючи на політичну заангажованість більшості робіт радянського часу, у дослідженнях поданий детальний аналіз урядової освітянської політики, системи роботи початкових шкіл, розвиток передової педагогічної думки, матеріальний стан закладів початкової освіти тощо. У цілому вчені вважають характер дореволюційної освіти негативним, хоча у відзначають позитивний внесок видатних педагогів, діячів земств і уряду у розвиток народної освіти.

Проголошення незалежної України стимулювало наукову діяльність у багатьох напрямках історичної науки, у тому числі й у вивченні історії освітянської справи. Про це, зокрема, свідчать сучасні дисертаційні дослідження О.О. Драч, Т.М. Кравченко, Л.В. Корж, І.Ф. Шумілової, Т.О. Довженко, Н.М. Коляди, І.М. Петренко та інших.

Дисертаційне дослідження О.О. Драч присвячене розвитку початкової освіти в Україні з 1861 до 1917 року⁸¹. Автором детально розглянута діяльність народних шкіл в Україні, зокрема була вивчена робота міністерських та церковних училищ, визначені їх типи, проведена характеристика шкіл, висвітлений суспільний статус учителя, поданий цікавий аналіз учнівського контингенту та методичне забезпечення навчального процесу. Дослідниця у загальних рисах показала процес розвитку початкової освіти у всіх регіонах України. Проте автор мало звернула увагу на фінансове забезпечення народних шкіл, їх матеріальний стан, акцентувавши увагу на організаціно-педагогічних, кадрових та методичних питаннях.

Останнім часом українські дослідники приділяють особливу увагу вивченню дореволюційної народної освіти в окремих регіонах України. Свідченням цього є праці Т.М. Кравченко, Л.В. Корж, І.Ф. Шумілової, в яких досліджено питання розвитку початкової освіти в окремих регіонах України (Харківщина, Приазов’я) у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.⁸², ⁸³, ⁸⁴. Автори проаналізували історичні умови становлення і розвитку початкової освіти в регіонах, охарактеризували діяльність громадських, земських установ, духовенства, Міністерства народної освіти у ліквідації неписемності народу. На основі значної кількості архівного матеріалу розглянули процес створення шкільної мережі, організацію роботи з педагогами, підвищення їх професійної майстерності. Разом з тим, у дисертаціях недостатньо розкрито питання методичного забезпечення навчального процесу, методи роботи з учнями на уроках, роль педагогічних з’їздів та курсів у підготовці вчителів, підвищені їх фахової підготовки, фінансового забезпечення народної освіти.

На тлі економічного зростання процес розвитку початкової освіти в ХІХ – початку ХХ ст. у Миколаєві відобразив у своїй магістерській роботі А.С. Панасик ⁸⁵. Автор показав роботу училищ різних типів, динаміку їх зростання, роль місцевої влади у сприянні поширення грамотності серед жителів міста. Але робота, яка в цілому носить описовий характер, не дає цілісного уявлення про стан освіти, соціальний стан учнів, забезпеченість шкіл вчителями.

Впровадження нових, прогресивних форм і методів навчання базується на досягненнях минулого, тому увага сучасних дослідників зросла до вивчення методики роботи з учнями на уроках у початкових школах дореволюційного періоду. Цю проблему вивчала Т.О. Довженко⁸⁶. Висвітлюючи питання словесних методів навчання у початкових школах України в другій половині ХІХ ст., вона звернула увагу на педагогічний аспект у народних школах, дала обґрунтування словесним методам навчання та зробила детальний аналіз навчальних планів і програм початкової школи. Дисертація містить велику кількість аналітичних матеріалів, прикладів, коментарів і висновків автора. Актуальність дисертації полягає в акцентованому висвітлені значущої навчально-педагогічної проблеми.

Боротьбу за впровадження української мови у навчання в народних школах України, і зокрема в Херсонській губернії, у своїй дисертації розкрила В.І. Андріяш⁸⁷, яка побудувала свою дисертацію на дослідженні політичного внеску М.М. Аркаса у розвиток суспільно-політичної думки України⁸⁸. Незважаючи на те, що освітянське питання не було головним у роботі автора, їй вдалося показати позитивну роль М.М. Аркаса у створенні однокласних народних шкіл у селах (Богданівна, Христофорівка) Херсонської губернії, впровадженні навчання дітей українською мовою, формуванні громадської думки стосовно освіти селянських дітей. На жаль, дисертантка не показала динаміку розвитку цих шкіл, систему навчання та національного виховання, на якому нагалошував засновник шкіл.

Особливої уваги заслуговує дисертація Н.М. Коляди, в якій досліджено розвиток недільних шкіл в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.⁸⁹. Автор охарактеризувала недільні школи як центри залучення учнів до надбань української культури. Дисертантка визначила завдання недільної школи, принципи роботи, форми та методи навчання, навела характеристику вчительського складу, відмітила специфіку роботи недільних шкіл, труднощі матеріального плану, проблеми фінансового забезпечення. У дисертації розкрита тема діяльності початкових закладів освіти для дорослих, показані позитивні моменти у роботі шкіл даного типу, нові педагогічні ідеї, які знайшли втілення в роботі недільних шкіл. Разом з тим, автором недостатньо показана позитивна роль земств, православної церкви у своренні та розвитку недільних шкіл в окремих регіонах України.

Складовою частиною системи народної освіти в ХІХ ст. були церковні школи, які відіграли важливу роль у розповсюдженні писемності серед населення України. Тому дисертація І.М. Петренко, в якій цілеспрямовано і детально досліджуються церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої урядової політики, починаючи з 1884 до 1917 р., становить для нас значний інтерес⁹⁰. Автором детально висвітлено загальний стан наукової проблеми в контексті початкової освіти у ХІХ ст., досліджено процес створення загальної шкільної мережі і місце в ній церковнопарафіяльних шкіл, наведено характеристику учительського й учнівського контингентів. У роботі вивчено навчальний процес, використання нових на той час методик, відзначена роль духовенства у поширені писемності серед народу України. Таким чином, автором досліджено проблему церковної освіти на значній території країни, визначено подальші напрями наукового дослідження.

Теми церковної школи і ролі духовенства у справі освіти торкалися і миколаївські історики О.П. Тригуб⁹¹ та О.О. Федорчук⁹². Так, О.П. Тригуб, досліджуючи історію Херсонської єпархії, висвітлив питання освітньої діяльності духовенства, дав детальну характеристику церковним початковим закладам освіти, простежив процес формування вчительських кадрів для церковнопарафіяльних шкіл, навів цікаві статистичні дані про кількість шкіл та учнів у них, а також дослідив організацію навчального процесу, методичного забезпечення шкіл, вказав на позитивну роль духовенства у розвитку початкової освіти у Південному регіоні. О.О. Федорчук у свою чергу відмітила превалювання релігійної тематики у початкових школах підпорядкованих Святішому Синоду, відставання учнів від загальноосвітнього рівня, формальне ставлення певної частини вчителів до своєї роботи, русифікацію навчального процесу. Вона також відзначила стійку тенденцію зменшення кількості церковних шкіл на початку ХХ ст. Але автори мало приділили уваги порівняльному аналізу у діяльності училищ духовного відомства з іншими типами народних шкіл, їх фінансовому забезпеченню. Цінність дисертацій полягає в тому, що вони є першими дослідженнями церковної освіти на Півдні України.

Для формування загального уявлення про стан початкової народної освіти в досліджуваний цікавими є праці російських істориків. На монографічному рівні заслуговує на увагу робота А.С. Джуринського, який проаналізував документи царського уряду в галузі освіти, окремі типи початкових шкіл, навів приклади роботи народних училищ⁹³. Варто згадати авторів посібників з історії педагогіки, педагогічної думки та освіти А.І. Пискунова, В.І. Вендеровської, В.І. Клариної⁹⁴, Б.М. Бім-Бада⁹⁵, Г.Б. Корнетова⁹⁶, які досліджували історію розвитку народної освіти у дореволюційні часи, розробили методику вивчення історії освіти у ХІХ – початку ХХ ст.; а також українських вчених М.В. Левківського, О.А. Дубасенюка ⁹⁷, О.Д. Бойка ⁹⁸, Л.Ф. Гайдукова, В.Ю. Крушинського⁹⁹ та інших, які розглядають народну освіту в контексті економічних, соціально-культурних, політичних проблем українського народу. Автори з національно-культурних позицій аналізують питання освіти у досліджуваний нами період, подають характеристику ролі держави, земств, Святішого Синоду у ліквідації неписьменності серед жителів України. Позитивним є також те, що дослідники характеризують розвиток народної школи в окремих регіонах нашої країни. Висвітлюють проблеми використання української мови у навчальному процесі, підготовки вчительських кадрів, вказуються об’єктивні причини недостатнього охоплення навчанням дітей шкільного віку. Наведено цікавий цифровий матеріал про кількість навчальних закладів, матеріальний стан шкіл.

З критичної точки зору до народної школи підходять у своїх дослідженнях автори підручника „Педагогіка: теорія та історія” В.М. Галузинський і М.Б. Євтух, які справедливо вважають, що дореволюційна початкова школа не відповідала вимогам часу, а держава, у свою чергу, не прагнула забезпечити народові елементарну освіту¹⁰⁰. У той же час висвітлення авторами питання народної освіти не є достатньо повним і носить скоріше оглядовий характер. Так, не змальовується життя народної школи, не показана динаміка зростання чисельності учнів, кардинальні позитивні зрушення у зміцненні кадрів вчителів наприкінці ХІХ ст. силами земств, немає навіть короткої характеристики окремих типів шкіл, що, на нашу думку, значно збіднює історичний матеріал про соціальні та культурно-освітні процеси в країні.

У цьому аспекті є цікавим підручник з історії педагогіки М.В. Левківського, Дубасенюка О.А. який подає основні етапи розвитку вітчизняної освіти, історію навчання від стародавніх часів і до початку ХХ ст.¹⁰¹ Автори показали суспільно-політичне життя в країні, дали узагальнену характеристику системи освіти в Україні, громадсько-політичних рухів, які мали позитивний вплив на життя народної школи, а також подав творчий шлях визначних педагогів України. У той же час автори не змалювали цілісної картини розвитку народної освіти, не дали глибокої оцінки ролі держави, органів місцевого самоврядування, громад у створені та підтримці діяльності початкових шкіл. Залишені поза увагою такі важливі питання, як характеристика учнівського контингенту, забезпечення шкіл кадрами вчителів, фінансовий та матеріальний стан народних шкіл.

На окрему увагу заслуговує колективна праця „Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.)” Н.П. Калениченка, М.Д. Ярмаченка¹⁰² та ін. Автори розглядають процес становлення та розвитку освіти серед українського народу з часів Київської Русі до кінця ХХ ст. Істотне місце у роботі відведено другій половині ХІХ ст. Важливим є те, що дослідниками окремо розглядається південний регіон України. Подається коротка, але змістовна характеристика краю, його населення, розповідається про створення перших початкових шкіл, участі громад в їх житті. Ученими простежується пошук передовими педагогами минулого нових методів навчання, система підготовки вчителів для початкових шкіл. Книга має значну кількість статистичного та цифрового матеріалу. Але у праці відчувається недалеке радянське минуле (монографія вийшла з друку у 1991 році). Так, народна школа ХІХ ст. розглядається як школа „насилля та жорстокості”, „де себе вільно почували любителі різок”, говориться про її занедбаність, релігійність, наводяться завищені дані про кількість церковних шкіл, помилково вказуються на те, що у 1874 році духовенство взяло під своє керівництво початкові школи, не помічено різкого зростання у середині ХІХ ст. чисельності громадських шкіл, акцентується увага на зменшенні у цей період церковних шкіл, що, на нашу думку, було результатом завищених попередніх даних церковного керівництва про існування шкіл цього типу, а також недостатньо відзначена позитивна роль земства у розвитку народної освіти у країні.

Тема розвитку земської початкової освіти на початку ХХ ст. розкрита у навчальному посібнику „Нариси історії українського шкільництва (1905-1933)”¹⁰³. Авторами всебічно розглянуті проблеми народних шкіл, діяльність земств щодо розвитку початкових закладів освіти, боротьба інтелігенції за право існування україномовної початкової школи, а також виявлені тенденції і напрямки розвитку українського шкільництва. Дослідниками на конкретних прикладах показано умови роботи шкіл, їх матеріальний стан, навчальну та методичну роботу, програмне забезпечення. З дореволюційної історії школи робота охоплює лише початок ХХ ст. та питання лише земської школи, а щодо інших типів народних шкіл не подається навіть коротка їх характеристика, що не дає змогу провести з ними порівняння.

Історія української школи детально показана у навчальному посібнику О.О. Любара, М.Г. Стельмаховича, Д.Т. Федоренка¹⁰⁴. Авторським колективом розглянуті важливі напрямки і тенденції розвитку народної освіти в Україні, цікаво показані визначні постаті української школи (М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко), подані концепції розвитку школи й педагогіки України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У роботі наведені креслення типових земських сільських шкіл, наведені приклади роботи народних училищ Катеринославського повіту, що дає змогу зробити порівняльний аналіз зі школами Херсонської губернії, розглянуті педагогічні ідеї у творчості українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Л.І. Глібов, Т.О. Зінківський, П.А. Грабовський, Л. Українка, К.Д. Ушинський та ін.).

В останні роки історики звертають увагу на вивчення та дослідження значного фактичного та статистичного матеріалу стосовно освіти минулого. На нашу думку, кіровоградським дослідникам І.А. Добренському і В.В. Постолатію¹⁰⁵ вдалася спроба проведення порівняльного аналізу розвитку народної освіти в одному Єлисаветградському повіті з повітами п’ятьох губерній України (Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Київська), який надав досліднику змогу виявити тенденції розвитку початкової освіти у різних регіонах країни. Крім того, автори дослідили соціально-економічні передумови прискореного розвитку освіти справедливо вказуючи на інтенсивне піднесення економіки, сільського господарства, торгівлі у другій половині ХІХ ст. Позитивним у праці є те, що вчені постійно розглядають народну освіту з точки зору внутрішньої урядової політики, вказуючи на її реакційність, що значно гальмувала розвиток народної школи. Але є незрозумілим те, на основі яких даних авторам вдалося нарахувати близько 60 типів народних шкіл у Російській імперії (у той же час директор народних училищ Херсонської губернії, згодом чиновник Міністерства народної освіти В.І. Фармаковський, нарахував 30 типів), що на наш погляд є сумнівним.

На регіональному рівні значний інтерес викликають праці херсонських і миколаївських науковців С.Г. Водотики, Є.Г. Сінкевича¹⁰⁶, О.О. Федорчук¹⁰⁷, В.Д. Халамендика¹⁰⁸, Є. Луценко¹⁰⁹, А.Ф. Форостян¹¹⁰, дослідників рідного краю Л.Є. Пєтухової¹¹¹, В.А. Добровольської¹¹², А.С. Панасика¹¹³, М. Левченко, Г. Додонової¹¹⁴, Д.І. Заковоротнього¹¹⁵, ¹¹⁶ ,¹¹⁷ та інших, у яких на основі використання значної кількості історичних матеріалів та архівних джерел розглянуто широкий аспект діяльності початкових шкіл у південному регіоні: церковну та земську освіту, роботу шкіл Міністерства народної освіти тощо. Авторами відзначена вирішальна роль органів місцевого самоврядування у поширені початкової освіти, підготовці вчительських кадрів, формуванні матеріальної бази народної освіти, визначене місце громад в утриманні початкових училищ, висвітлене питання методичного забезпечення навчального процесу, наведені цікаві приклади з життя початкових шкіл Херсонської губернії.

На значному фактичному матеріалі побудувана монографія С.С. Валько¹¹⁸. Автором проаналізувана політика царського уряду відносно народної освіти та її вплив на розвиток початкової школи у південному регіоні, наведені типи училищ, показана організація їх роботи. Поданий статистичний матеріал дозволяє отримати певну картину розвитку початкової школи у досліджуваний період.

Одеський історик Н.В. Агафонова,¹¹⁹ розглядаючи питання становлення національної системи освіти в Україні у 20-30 роки ХХ ст., торкнулася і теми початкової освіти у ХІХ ст. Дослідниця звернула увагу на боротьбу передової інтелігенції за впровадження у навчання української мови, спроби організувати національні вчительські організації, спілки педагогів, назвала періодичні видання, на сторінках яких знайшли відображення проблеми народної школи, відзначила позитивну роль земств у спробі українізації школи. Автор стверджує, що саме в другій половині ХІХ ст. відбувся процес формування передової прогресивної учительської громадськості, зародження організованого освітянського руху, що сприяло посиленню демократичних змін у суспільстві ¹²⁰.

Заслуговує на увагу праця херсонського науковця В.В. Боброва¹²¹, який дослідив питання становлення середньої освіти у містах Півдня України (ХІХ – початок ХХ ст.). У ній розкриті актуальні соціально-економічні та політичні умови розвитку освіти в регіоні, становлення суспільно-педагогічної думки. Особливий інтерес викликає процес створення і розвитку початкової освіти Півдня України. Робота містить цікаві статистичні дані, приклади, таблиці, схеми, висновки. В.М. Сурін¹²² на тлі історичних подій, які мали місце у Херсоні, показав процес розвитку народної дореволюційної школи, дав характеристику навчальним закладам, навів дати відкриття перших шкіл.

Але найбільш повно історія розвитку початкової освіти в регіоні викладена в колективних монографіях миколаївських істориків І.С. Павлика, П.М. Тригуба, О.В. Білюка¹²³, ¹²⁴ Ю.С. Крючкова¹²⁵, В.П. Шкварця, М.Ф. Мельника¹²⁶, якими на основі значної кількості архівних джерел, спеціальної літератури, показана динаміка розвитку південного краю, визначені пріоритетні напрямки розвитку народної освіти, вплив суспільних процесів на життя початкової школи. Авторами особлива увага звернена на школи грамотності, міські та парафіяльні школи. А також зазначена роль держави у створенні народних шкіл, формуванні урядової політики, націленої не стільки на поширення писемності серед народу, скільки на русифікацію жителів Південної України. Дослідниками відзначається релігійність освіти, церковний напрямок всього освітянського процесу, показано управлінські аспекти керівництва народною школою. Статистичні дані дозволяють отримати цілісне уявлення про розвиток початкової школи на Херсонщині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Авторами показана позитивна роль військових градоначальників, влади у підтримці освіти. У той же час надзвичайно багато уваги надано розкриттю негативних тенденцій у розвитку народної школи, помилково вказано на перетворення міських шкіл грамотності у ремісничі училища (у 1912 році школи грамотності урядовим розпорядженням були перетворені у міські школи за Положенням 1874 року. – М.М.).

Південний край був багатонаціональним районом. Для навчання дітей неруської національності були створені німецькі, болгарські колоністські школи переважно з іноземними мовами навчання. Досліджуючи це питання, Е.Г. Плесецька-Зебольд¹²⁷ у фундаментальній праці „Одеські німці. 1803-1920” показала витоки зародження, становлення та розвитку колоністських шкіл, їх вирішальну роль у поширенні грамотності серед колоністів. Автор також відзначила вирішальну роль церкви у створенні та підтримці початкових закладів освіти, зміцненні їх матеріального стану, формуванні педагогічного складу. Управління церковної ради регулярно на своїх засіданнях обговорювало шкільні питання, що сприяло подальшому зміцненню народної освіти. Автором вказано на тривалу автономічність існування шкіл цього типу, незначного втручання держави в їх життя, сприяння місцевої влади розвитку колоністських шкіл.

Завершуючи історіографічний огляд, можна зробити висновок, що питання розвитку початкової освіти знаходило своє відображення у працях сучасників процесу становлення та розвитку початкової освіти, дореволюційних істориків. Дореволюційна історіографія насичена статистичними матеріалами і в основному відображала динамічні процеси, які відбувалися в освіті. Авторами зверталася особлива увага на роль держави, земств, церкви у розвитку народної школи, давалася характеристика вчительського й учнівського контингентів, матеріального та фінансового стану початкових училищ, що дозволяє дисертантові отримати уявлення про роботу земств, політику уряду, місцевої влади, Святішого Синоду у галузі освіти.

За радянського періоду дореволюційна народна школа, як правило, у працях радянських вчених розглядалася з класових та ідейних позицій. Але незважаючи на це, ними різнопланово висвітлювалися питання участі держави, земств, Святішого Синоду у становленні та розвитку початкової школи для народу, наводилися загальні цифрові дані про кількість шкіл, учнів в них, велика увага надавалася характеристиці матеріального стану училищ, суспільному та правовому становищу вчителя. Таким чином, радянські історики зробили значний внесок у дослідження освіти 1861-1917 років.

Сучасні наукові праці спрямовані на висвітлення досягнень народної школи у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Роботи мають значну кількість статистичного матеріалу, який дозволяє зробити порівняльний аналіз діяльності шкіл різних типів.

У той же час, на сьогодні не існує дослідження історії розвитку початкової освіти саме на Півдні України. Незважаючи на певну кількість робіт, у яких ця проблема висвітлена в певних аспектах, малодослідженими залишаються питання діяльності міських початкових шкіл та шкіл грамотності, сільських шкіл грамоти, училищ підпорядкованих єпархіальному відомству, система організації роботи та контролю діяльності народних шкіл, фінансування, не достатньо показана роль місцевих органів влади в освітянському процесі південного регіону. Тому постала нагальна необхідність ліквідувати цю прогалину в науці і на рівні дисертації дослідити процес становлення та розвитку початкової освіти на Півдні України 1861-1917 років.