Розділ 3 Організаційно-педагогічні умови роботи початкових шкіл

3.1. Організація навчального процесу у народних школах

Народна школа другої половини ХІХ століття проходила шлях становлення, розвитку та пошуку нових організаційних і методичних форм роботи. Підпорядкованість початкових шкіл різним відомствам значно стримувала процес розвитку народної школи. У той же час демократичні реформи другої половини ХІХ ст. сприяли активному розвитку народної освіти. Свідченням цього є „Положення” та „правила” про освіту 1864, 1872, 1874, 1884, 1891 років, які, незважаючи на свою реакційність у цілому, формулювали завдання освіти та основні напрямки поширення грамотності серед народу ⁵¹⁸, ⁵¹⁹, ⁵²⁰, ⁵²¹, ⁵²². Ці положення та правила визначали основні навчальні дисципліни: закон Божий, читання книжок цивільного й церковного друку, перші чотири арифметичні дії, письмо, церковні співи (якщо можливо). Проте загальним недоліком „Положень” була відсутність у них навчальних програм, які б сприяли чіткій організації навчального процесу, регламентації занять, полегшували роботу вчителя на уроках і виховання учнів.

Першою спробою Міністерства народної освіти кардинально вплинути на шкільний навчальний процес була розробка та впровадження навчальних програм для зразкових народних училищ у 1869 році ⁵²³, ⁵²⁴, ⁵²⁵. Інші початкові навчальні заклади залишалися поза увагою. У тому ж році „Циркуляр з управління Одеським учбовим округом”, № 5 (травень) опублікував приблизний розподіл уроків для народного початкового училища. Позитивним було те, що цей документ чітко визначав розподіл навчальних годин на тиждень і на кожний день у трьох відділеннях. Навчальний тиждень тривав шість днів, щоденно, крім суботи, повинно було проводитися 6 уроків з 8 год. ранку до 15 год. 15 хв. ⁵²⁶. Зазначимо, що основним навчальним предметом у народних школах ХІХ століття був закон Божий, а всі інші розглядалися як допоміжні⁵²⁷. Тому спеціальною комісією була терміново розроблена програма вивчення закону Божого, методичні вказівки, що пояснювали молитви і богослужіння православної церкви. 27 вересня 1869 р. Святіший Синод ухвалив програму викладання закону Божого в сільських школах, яку створило Міністерство народної освіти⁵²⁸. Програма передбачала при терміні навчання до шести місяців у кожному відділенні три уроки на тиждень, тобто до 72 години на рік, з яких 64 призначалися для вивчення нового матеріалу, а 8 – для повторення пройденого. Зважаючи на це, трирічний курс мав такий програмний розподіл: на першому році навчання вивчалися церковні молитви, історичні події Старого та Нового Завітів, які були необхідні для розуміння молитов і процесу богослужіння; другий рік передбачав вивчення подій Старого Завіту у порівнянні з Новим і детальне знайомство з подіями новозавітними. На третьому році пояснювалося богослужіння православної церкви, таїнства й обряди ⁵²⁹.

З розвитком народної школи постала нагальна проблема створення програм для всіх типів народних шкіл незалежно від відомчого підпорядкування. Активний розвиток земських шкіл сприяв активізації цього процесу. Уже в 70-80-х роках народні школи отримали свої перші навчальні програми, які розроблялися діячами земства (М.О. Корф, 1870 р.)⁵³⁰, інспекторами народних училищ (Ф. Соловйов, 1872 р., Херсонський повіт)⁵³¹, комітетами грамотності (м. Миколаїв)⁵³², окремими педагогами та церковними діячами (В.П. Рождественський, Д. Тихомиров)⁵³³. В основному програми пропонували порядок та методику викладання окремих предметів і призначалися для земських шкіл (1870 р.) і церковнопарафіяльних (1889 р.).

На особливу увагу заслуговує праця М.О. Корфа „Русская начальная школа” (1870 р.), у якій автор дав детальні рекомендації щодо організації роботи початкової школи, визначив роль громад, вчителя, батьків у житті школи, процес створення шкільної матеріальної бази. А також особливу увагу звернув на навчальний процес, методичне забезпечення уроку, викладання окремих навчальних предметів, розклад, пропонував впровадити у навчання українську мову ⁵³⁴, ⁵³⁵. Таким чином, можна сказати, що барон Корф заклав програмні основи формування навчально-виховного процесу у громадській та земській школі другої половини ХІХ ст.⁵³⁶.

Положення про міські початкові школи від 31 травня 1872 р. дало поштовх до формування шкіл для міського населення, упорядкування їх діяльності, визначило зміст навчання⁵³⁷. У березні 1877 р. були опубліковані програми предметів навчального курсу цих шкіл⁵³⁸.

Положення 1884 р. про церковнопарафіяльні школи було результатом подальшої цілеспрямованої царської політики Російської держави щодо впровадження церковності у життя суспільства засобами освіти ⁵³⁹. Діяльність цих училищ суворо регламентувалася урядом і Святішим Синодом. В основному, вони стосувалися організації навчання, але методичне забезпечення їх було недостатнім. До того часу викладання закону Божого, основного предмету церковної школи, проводилося згідно з рефератом „Про викладання закону Божого у початкових училищах” священика В.П. Рождественського (1872 р.) ⁵⁴⁰. Лише через п’ять років (1889 р.) після виходу „Положення” 1884 р. викладач Могилівської духовної семінарії Д. Тихомиров опублікував „Збірник правил і програм для церковнопарафіяльних шкіл”. Позитивним було те, що автор розглядав церковну школу у комплексі: висвітлив правила про церковнопарафіяльні школи, подав інструкцію училищній раді, укази Святішого Синоду й основну увагу приділив навчальним програмам, у яких детально описав викладання кожного навчального предмета в кожному з трьох відділень та їх обсяг. Особлива увага приділялася релігійним дисциплінам ⁵⁴¹. Але, незважаючи на те, що навчальна програма церковнопарафіяльних шкіл мала здебільшого церковно-релігійний напрям, вона сприяла розвитку пам’яті учнів, виховувала моральність, віру в добро, формувала навички читати й писати (переважно російською мовою), рахувати. Про це свідчить розклад уроків церковної школи⁵⁴².

Наприкінці ХІХ ст. з метою упорядкування педагогічного керівництва школами, розширення змісту навчального процесу шляхом включення природничих знань Міністерство народної освіти у 1897 р. затвердило „Приблизні програми предметів, які викладаються у початкових народних училищах відомства Міністерства народної освіти” ⁵⁴³. Програми були складені на основі „Положення про початкові народні училища” 1874 р. і дещо відрізнялися від програм церковних шкіл. Заняття розподілялися наступним чином (див. таблицю 3.1.1.)

Таблиця 3.1.1.

Навчальні предмети початкових шкіл Міністерства

народної освіти⁵⁴⁴, ⁵⁴⁵, ⁵⁴⁶

Навчальні предмети	Кількість годин на тиждень
	У одному відділенні	За три роки
Закон Божий	6	18
Церковнослов’янська грамота	3	9
Російська мова	8	24
Чистописання	2	6
Арифметика	5	15
Загалом	24	72

Таким чином, основними навчальними дисциплінами залишалися закон Божий і російська мова. 45% загальної кількості навчального часу відводилося на предмети релігійного змісту ⁵⁴⁷. На церковні співи і гімнастику як на навчальні предмети, які проводилися за наявності відповідних умов, виділялися додаткові години, зокрема на церковні співи виділялося 3 год. на тиждень протягом усіх років навчання⁵⁴⁸.

Програма викликала критичні зауваження з боку педагогів, земських діячів, але їх пропозиції у майбутньому так і не були враховані. Міністерство народної освіти, посилюючи тиск на народну школу, ігнорувало пізнавальні та розвиваючі завдання для учнів, акцентуючи увагу переважно на релігійному навчанні та вихованні. Система навчання в основному спиралася на зубріння, заучування. Вивчення молитов, релігійних текстів, закону Божого ґрунтувалася лише на запам’ятовуванні. Не розвивалося логічне мислення та культура мови. Обмежувалися реальні знання про явища природи, життя суспільства: особисті пояснення вчителя стосовно цих питань мали робитися лише з дозволу директора народних училищ. На думку М.В. Чехова „приблизні програми” сковували ініціативу вчителів, надзвичайно регламентували роботу з учнями на уроках ⁵⁴⁹. Реагуючи на „приблизні програми”, повітові училищні ради зі свого боку посилили контроль за діяльністю початкових закладів освіти. Свідоцтвом тому є спеціальні рекомендації Єлисаветградської повітової училищної ради щодо проведення випускних іспитів у народних однокласних школах, які визначали перелік навчальних предметів і питань для контролю знань учнів. Присутність інспектора на іспитах була обов’язковою ⁵⁵⁰. Дирекція Херсонських народних училищ вимагала від повітових земств вчасного забезпечення шкіл навчальними програмами ⁵⁵¹. Але ця вимога тривалий час не виконувалася. Про це свідчать скарги вчителів Єлисаветградського повіту, які протягом тривалого часу не мали навчальних програм і будували навчальний процес на свій розсуд⁵⁵².

Приблизні навчальні програми 1897 року вимагали значного доопрацювання. А.С. Пругавін, аналізуючи їх, зауважив, що треба збільшити обсяг навчання, розширити його додатковими відомостями і рекомендував за жодних обставин не зменшувати програмний матеріал ⁵⁵³.

На нашу думку, „приблизні програми” були в цілому позитивним документом у галузі освіти, адже спрямовувалися на подальший розвиток початкової освіти. Це була перша спроба на рівні держави упорядкувати навчальний процес у народній школі, визначити мінімум знань, умінь і навичок учнів. Програми у деякій мірі визначали політику уряду відносно освіти у царській Росії.

Початок ХХ ст. у початковій освіті знаменувався виходом у світ навчальних програм для церковнопарафіяльних шкіл, які повинні були і надалі сприяти подальшому релігійному вихованню народу. А.С. Пругавін, розглядаючи „Програми навчальних предметів для церковнопарафіяльних шкіл” висловив думку, що школа при церкві є найкращим засобом вразити серця дітей основними істинами віри⁵⁵⁴. А автори „Збірника методичних пояснень з предметів, які викладаються у школах церковнопарафіяльних і грамоти” (1903 р.) наголошували, що церковнопарафіяльна школа повинна бути переважно церковною ⁵⁵⁵, що, на нашу думку, свідчило про посилення державного тиску на народну школу.

Зазначені програми складалися для шкіл, в яких діти навчалися протягом трьох років і не менше як шість місяців на рік, не враховуючи свят. Стільки часу було достатньо для опанування основних знань⁵⁵⁶. Програми досить суворо регламентували обсяг відомостей, які повинні були отримати школярі, навчаючись у трьох відділеннях початкової школи. Скорочувати або кардинально змінювати програми заборонялося, але передбачалося у деяких випадках їх розширювати додатковими відомостями з особливого дозволу директора училищ. Програмою пропонувався приблизний розподіл навчального матеріалу за предметами, і вчитель мав право визначати порядок і послідовність його вивчення. Навчальний тиждень мав 24 години. Розклад занять, погоджений з інспектором, складався вчителем таким чином, щоб важкі уроки проходили першими, а легкі – в останні години навчального дня. Законовчителеві надавалося право вибирати ті дні і години, які були для нього зручнішими ⁵⁵⁷.

Години закону Божого вчитель розподіляв порівну між першим, другим і третім відділеннями. Уроки читання повинні були проводитися щоденно по півгодини, особлива увага приділялася другому і третьому відділенням. На вивчення церковнослов’янської грамоти зверталася особлива увага. Протягом другої половини півріччя навчального року два рази на тиждень давалися уроки церковнослов’янського читання.

Навчальний рік у початкових школах (земських, міністерських, церковних) розпочинався у вересні–жовтні і закінчувався в квітні або травні. Початок та кінець навчального року визначався спеціальними документами, які надходили до школи від губернської, повітових та єпархіальних училищних рад ⁵⁵⁸. Навчальних днів у початковій школі було близько 120, їх кількість постійно коливалася залежно від різних причин⁵⁵⁹. Відсутність нормального приміщення, часті хвороби дітей і вчителя, негода, низький рівень відвідування учнями школи і т. ін. вимагали від вчителя правильної організації проведення річного навчального процесу, за короткий термін навчити дітей читати, писати, чотирьом арифметичним діям, закону Божому, прищепити навички самостійної роботи, виховати старанність, чесність, порядність, релігійність, шанобливе ставлення до церкви і людей та багато інших позитивних якостей характеру.

Середній вік дітей при вступі до школи дорівнював вісьмом рокам ⁵⁶⁰. В основному школу закінчували діти, яким виповнювалося 12-14 років. Як правило, до школи приходили діти, які зовсім не вміли читати і писати, лише дехто з них знав азбуку, вмів читати по складах. Вивченню азбуки у школах передували вступні уроки з учнями, на яких готували їх до вивчення грамоти і письма. Дітей знайомили з класною обстановкою, назвами навчальних предметів, навчальними приладдями, якими потрібно було користуватися – грифелем, грифельною дошкою, крейдою, класною дошкою. На першому уроці проводилася бесіда на релігійну тематику, виявлявся рівень загального розвитку учнів, мови, спостережливості, уявлення і т. п. На наступних уроках могли продовжуватися бесіди з учнями, задаватися запитання, вивчався рівень розумового розвитку дітей. Через декілька уроків розпочиналося вивчення грамоти ⁵⁶¹.

Вчитель народного училища одночасно працював з трьома відділеннями, навчаючи дітей новому матеріалу і закріплюючи пройдений, що було передбачено програмою. Для якомога швидшого вивчення російської мови програма пропонувала дещо більше часу приділяти молодшому відділенню, а в другому і третьому розподілити час порівну. Важливо було формувати в учнів правильний і красивий почерк, навички грамотного письма, тому вчитель початкової школи мав навчати дітей чистописанню двічі на тиждень, звертаючи значно більше уваги першому та другому відділенню.

Враховуючи цей факт, пропонувалася проста методика організації роботи з великою кількістю учнів. „Поки вчитель дає уроки одному відділенню, учні інших відділень займаються самостійно тим, що вказано буде вчителем, до того ж зручніше дати роботу з того навчального предмета, яким вчитель займається в одному з відділень, хоч безумовно, можуть бути і винятки. Молодше відділення, для якого важко передбачити багато самостійних занять, може бути відпущено додому раніше за інших, але за умови, щоб діти залишалися в школі не менше як три годин щоденно” ⁵⁶². У цей період вчитель привчав дітей до самостійних занять, це було надзвичайно важливо. Працюючи протягом уроку з трьома відділеннями, вчитель не мав можливості приділити увагу всім дітям. Тому учні привчалися працювати самостійно: писали палички на грифельній дошці, малювали по клітинках з першої частини „Рідного слова” К.Д. Ушинського ⁵⁶³.

Перші два-три місяці діти ознайомлювалися з алфавітом, потім читали за букварем окремі слова і вирази. Після цього вчитель видавав їм „Першу книгу для читання”. У другому півріччі учні починали читати невеличкі і прості за змістом статті і переказувати їх зміст. Загалом у школах другої половини ХІХ ст. переважали словесні методи навчання і це підтверджує на основі аналізу урядових „положень” про освіту і навчальних програм харківська дослідниця Т.О. Довженко⁵⁶⁴.

До кінця першого року навчання вчитель повинен був навчити учнів писати без помилок під диктовку, передавати своїми словами усну розповідь екзаменатора письмово (на п’ять рядків), а також писати цифри від 1 до 10 ⁵⁶⁵.

Учні другого року навчання у процесі вивчення мови повинні були свідомо і самостійно читати, зв’язано переказувати прочитане. Учні вчилися читати і писати щоденно. Протягом річного періоду навчання продовжувалося формування практичних навичок читання⁵⁶⁶. Учителям рекомендувалося при спілкуванні з учнями використовувати прості, доступні для їх розуміння слова, уникати „безглуздих словосполучень”, спілкуватися з дітьми зрозумілою для них мовою. Але на практиці було зовсім інакше: „Учителі були все пани, балакали з нами по-панському і треба було добре дослухатися, щоб зрозуміти, чого хоче від тебе „господин учитель”. І балакали ми з ними якимось „язичиєм”, псували й рідну, й чужу мову”, – писав колишній вчитель земської школи А. Конощенко ⁵⁶⁷.

Для покращення грамотності, формування навичок письма учням пропонувалися самостійні заняття: знаходження і підкреслення букв у книжці; складання слів з букв, продиктованих вчителем, або написаних на дошці прописними буквами, або вказаних у книжці; складання слів за завданням вчителя з розрізної азбуки; повторювальне читання слів, які виставлені на планці або надруковані в книзі; придумування слів за заданою буквою і складання їх; складання фраз із окремих слів.

Після того, як учні вивчили азбуку, навчилися читати по складах починався процес вдосконалення техніки читання⁵⁶⁸. Якщо учень припускався помилки під час читання, то за вказівкою вчителя, ці помилки виправлялися або самим читачем, або учнями класу⁵⁶⁹. Той самий текст читався учнями в класі декілька разів і задавався учням для домашнього читання. Таким чином формувалися навички читання вголос і правильне виразне читання. Поступово читання ускладнювалося, що позитивно впливало на техніку читання. Досвідченому вчителеві дозволялося на початковому етапі вивчення грамоти застосовувати хорове читання⁵⁷⁰.

Учителям рекомендувалося вибирати для читання дітям статті різноманітного змісту, які б позитивно впливали на їх світогляд. Учитель привчав школярів до читання виразного і розумного, спокійного й уважного, зосередженого і вголос. При читанні вголос у деяких школах застосовувалася так звана „американська метода” навчання грамоті, яка полягала у тому, що діти читали по звуках „врозтяжку” ⁵⁷¹.

Для формування навичок письма учні виконували вправи двох типів: на засвоєння елементарних правил орфографії та пунктуації, а також формування стилістично правильної побудови тексту. Перші вправи називалися „вправами низького порядку”, другі – „вправами високого порядку”⁵⁷².

Під час вивчення грамоти учням пропонувалося виконати прості письмові роботи: написати своє ім’я, по батькові, прізвище, домашню адресу, перелічити дні тижня, місяці, міри, які найбільше використовувалися, предмети домашнього вжитку. Учні повинні були написати імена членів сім’ї, назви диких і свійських тварин. З часом робота ускладнювалася і вже вимагалося виписати з книги слова, які означали предмети (живі і неживі), якість і дію предмета, написати назви предметів, зображених на картині, змінити однину на множину і навпаки ⁵⁷³.

Для покращення грамотності вчителями народних шкіл активно використовувалася диктовка, яка називалася попереджувальною. Її метою було попередження помилок у правописі⁵⁷⁴. Тексти диктантів вибирав сам педагог. Вчитель підкреслював неправильно написані слова, а учні самі виправляли помилки. При використанні диктовки вправи поступово ускладнювалися, наступне базувалося на попередньому. Учитель уважно повинен був спостерігати за роботою слабких та учнів, що відставали.

У процесі роботи з учнями за методом диктовки вивчалися правила правопису. Час від часу учитель проводив диктанти, за результатами яких можна було спостерігати за рівнем грамотності учнів, засвоєнням правил орфографії та пунктуації. Учитель повинен був стежити за тим, щоб текст, який диктується, був дітям зрозумілим ⁵⁷⁵.

Для розвитку пам’яті учні за вказівкою учителя списували з підручника вправи. У програмі для початкових училищ, які були затверджені міністром народної освіти 7 лютого 1897 р., у розділі, присвяченому російській мові, зверталася увага на роботу учнів з книгою. Списування з книжки розглядалося як процес формування грамотного письма. Спочатку діти уважно під керівництвом вчителя читали текст. Потім читали самостійно і лише після цього приступали до списування тексту з книжки⁵⁷⁶. Практикувалося написання невеликих творів, листів, інших самостійних робіт. Після закінчення вправи написане перевірялося учителем.

Письмо давалося учням значно важче, ніж читання, тому вміння писати забирало у вчителя значну частину уроку. Велика увага протягом усіх трьох років навчання зверталася на формування гарного почерку. Чистописання вимагало старанності від учнів і належного контролю з боку учителя, який повинен був стежити за кожним рухом учнів і не дозволяти їм ні найменшого відступу від правил (як сидіти, як тримати перо і зошит тощо). На початковому етапі навчання уроки чистописання були короткими, тому що діти швидко втомлювалися, але з часом їх тривалість збільшувалася і до кінця першого півріччя сягали 20-30 хвилин. Учитель власноручно показував кожному учневі написання кожної букви. Діти вивчали терміни чистописання: волосна лінія, натискування, кут і т. ін. Учні писали красиво не лише у зошитах, але й на дошці крейдою і за цим процесом стежили учні всього класу, роблячи зауваження своєму товаришу та вказуючи на помилки ⁵⁷⁷.

Для правильного нахилу букв при письмі використовувалися спеціальні транспортири. Інспектор Ф. Соловйов особисто забезпечував ними школи Херсонського повіту⁵⁷⁸. Зауважимо, що писали учні лише на грифельних дошках, частіше гусячим пером та розведеною крейдою, бо грифель був дуже дорогий (5 копійок за штуку) ⁵⁷⁹.

Працюючи одночасно з трьома відділеннями, вчителеві доводилося застосовувати різні засоби організації роботи учнів на уроці. Значного поширення в першій половині ХІХ століття в школах Півдня України набула так звана „ланкастерська метода”, суть якої полягала у тому, що вчитель організовував роботу одночасно з усіма трьома відділеннями. Перед уроком педагог проводив інструктаж здібних учнів-помічників з нової теми уроку, давав їм завдання для роботи з учнями нижчих відділень або з тими, хто не встигав. Таким чином, вчитель охоплював роботою всі три відділення, сам виступав у ролі спостерігача та консультанта ⁵⁸⁰. Ось як описує роботу вчителя Нововоронцовської народної школи Г.Г. Герценштейн у 1871 р.: „Учні розподілені на дві групи: перша, що складається з 13 учнів, які вступили на початку академічного року, вивчає звуки і лічбу до 10, пише на грифельних дошках слова, складені зі звуків раніше ними засвоєних; друга, в якій 12 учнів, читає „Книгу для читання Паульсена”. Статті вибираються учителем найлегшого змісту. Пишуть у зошитах з прописами, а також під диктовку. Для цього береться вчителем стаття, яка до того прочитана учнями і свідомо ними засвоєна” ⁵⁸¹.

З появою інспекторів учителі народних шкіл мали змогу отримати професійні педагогічні поради, інструкції щодо покращення навчального процесу. Так, стало нормою складання інспектором Одеського учбового округу 5-го району письмових рекомендацій вчителям, що стосувалися організації уроку, викладання окремих навчальних предметів, позакласної виховної роботи ⁵⁸².

Наприкінці навчального року в початкових школах Херсонської губернії після погодження з інспектором проводилися іспити. Вчителем визначалися іспитові завдання з навчальних предметів ⁵⁸³.

Учителі народних шкіл Херсонської губернії як методичні посібники використовували книжки „Русская начальная школа” М.О. Корфа, „Родной язык” М. Бунакова, „Беседы о наглядном обучении” Малиніна, „Методика обучения письму” С.  Миропольського та ін. На заняттях з письма та читання застосовувались „Русская грамота” І.  Добровольського, „Родное слово” К. Ушинського, „Книга для первоначального чтения” В.  Водовозова, Наш друг” М.  Корфа, „Грамматика” Д.  Тихомирова ⁵⁸⁴.

У 80-х роках ХІХ ст. для проведення народних читань і на уроках почав використовуватися один з перших технічних засобів навчання – проекційний апарат, який дістав назву „чарівний ліхтар”, що сприяло кращому засвоєнню навчального матеріалу, формуванню інтересу до знань ⁵⁸⁵, ⁵⁸⁶, ⁵⁸⁷. На початку ХХ століття до школи прийшов кінематограф. У 1914 році кіноапарат „Кок” мали 15 шкіл Єлисаветградського повіту. Кількість глядачів лише за один навчальний рік склала п’ять-шість тис. чол. Показ кінострічок носив в основному розважальний характер ⁵⁸⁸.

У середині ХІХ ст. основною системою навчання учнів була буквоскладальна методика, яка давала змогу завчити стільки складів, скільки зустрічалося різних сполучень букв у словах⁵⁸⁹ і при роботі по якій багато часу витрачалося на вивчення того, чого діти не розуміли, навчання переходило «в зубрячку», тому зміст прочитаного залишався для учнів малозрозумілим. Іноді вивчення письма протягом декількох років не мало позитивного результату – більшість дітей не вміла свідомо читати й писати. Були випадки, коли учень, який швидко й голосно читав, зовсім не розумів прочитаного ⁵⁹⁰. Тому навчання дітей грамоті було для дітей надзвичайно важким, тривалим, спиралося на пам’ять учнів, зовсім не розвивало логічне мислення і розум дитини.

Одним із основних завдань початкової школи було навчити дітей писати щоб «довести до вміння користуватися письмом, як зброєю для правильної і розумної передачі думок на папері», що означало: навчити писати згідно з правилами орфографії та пунктуації, викладати думки логічно і послідовно простою, чистою, ясною і точною мовою ⁵⁹¹.

Крім того, серед педагогів початкових шкіл не було єдиного погляду на те, як вчити дітей краще. У звіті Херсонської повітової училищної ради за 1869 рік подавалася інформація про школи, в яких вивчення написання букв не йде паралельно, як це потрібно, з вивченням азбуки, а починається не раніше, як діти навчаться читати. Тобто діти вчилися спочатку читати, потім писати ⁵⁹². Вчителі церковних шкіл, маючи досвід навчання грамоті дітей за звуковою методикою, вважали, що коли навчання читанню ведеться окремо від навчання письму, то протягом першого уроку грамоти діти вільно, без перевантаження пам’яті, заучують усі букви, які входять до слова «мама»⁵⁹³. При одночасному навчанні письму і читанню надзвичайно багато часу йшло на написання літер, а не на читання. Тому вчителі вважали, що краще проводити окремо навчання читанню і письму так, щоб діти на уроках читання читали, а на уроках письма писали ⁵⁹⁴.

Значну увагу формуванню навичок письма та розумному викладанню думок на папері надавав М.О. Корф, який відзначав, що слова, які пише учень, він повинен не лише грамотно і красиво писати, але й розуміти і «міг прочитати по написаному те слово, яке написано… Свідомим письмо може бути лише за звукового методу»⁵⁹⁵. Цю думку поділяли й автори збірника статей „Частный почин в деле народного образования», які вважали найкращим методом навчання грамоті звуковий метод спільного вивчення читання і письма як найбільш швидкий і природний ⁵⁹⁶. В.С. Костроміна рекомендувала паралельно з вивченням письма вчити учнів читати і «тим дати їм зброю для самостійного розвитку”⁵⁹⁷. На думку А.С. Пругавіна, було б доцільним надати вчителеві право з друкованого чи рукописного шрифту розпочинати вивчення азбуки, або вести окремо навчання читанню і письму ⁵⁹⁸. За нашими дослідженнями, ця форма навчання мала своїх прихильників і отримала значне поширення у початкових школах Херсонської губернії.

Інколи перешкодою впровадження більш передових методик навчання був низький рівень підготовки самих вчителів. Після ретельної перевірки шкіл Херсонського повіту інспектор Ф. Соловйов у своєму звіті писав, що учні Качкарівської початкової школи «навчаються грамоті механічним способом» ⁵⁹⁹. У Покровському училищі успіхи з усіх предметів, крім чистописання, були слабкими. Малограмотність учителя, низький рівень підготовки й поінформованості не дозволяли йому розширити коло знань учнів ⁶⁰⁰. Член Херсонської повітової училищної ради фон Буксгевден висловлював незадоволення тим, що на території, яку він контролює, «лише у п’яти школах може бути прийнята метода барона Корфа», а це означало, що звукова методика навчання ще не знайшла свого місця у роботі вчителів 22 шкіл ⁶⁰¹. Тому інспектори народних училищ, члени училищних рад Херсонської губернії озброєні новими методиками навчання, відвідуючи школи і ознайомлюючись з рівнем викладання навчальних предметів, спрямовували роботу вчителів на використання більш прогресивних і раціональних систем роботи на уроці, переконували малограмотних учителів-азбучників залишити зубріння складів і застосовувати метод початкового навчання, більш простий і плідний. Учителеві народної школи надавалася можливість вибирати ті форми навчання, які він вважав доцільними ⁶⁰². З часом у цій справі почали спостерігатися позитивні тенденції. Підбивачи підсумки навчального року, Херсонська повітова училищна рада зазначала, що Тягинське, Нововоронцовське, Новобузьке, Станіславське, Дудчанське, Великоолександрівське, Новомиколаївське, Широкобалківське, Тернівське і Новодмитрівське училища відмовилися від старого і перейшли на новий метод навчання ⁶⁰³. У звіті директора народних училищ Н.І. Білого давався позитивний відгук про роботу вчителя Олександрійського парафіяльного училища Г. Гороса, який був «обізнаний у наочних засобах навчання і вчив грамотності за звуковою методою», тому 28 учнів читали вільно ⁶⁰⁴. Вивчення звуків проходило паралельно з вивченням алфавіту. Для роботи за звуковою методикою учителями Херсонської губернії широко використовувалася книжка М.О. Корфа „Руководства к обучению грамоте по звуковой методе” (1868 рік) ⁶⁰⁵, ⁶⁰⁶ та рекомендації педагога В.С. Костроміної ⁶⁰⁷.

Важлива роль під час навчання учнів грамоті у початкових школах ХІХ – початку ХХ ст. належала пояснювальному читанню⁶⁰⁸. Це, по-перше, було потрібно тому, що навчання дітей велося мало зрозумілою для них російською мовою і діти далеко не завжди розуміли зміст прочитаного; по-друге, учні могли з пояснень учителя отримати корисну для них інформацію. Тому окремі слова, вирази та цілі речення пояснювалися вчителем. Пояснювальне читання могло супроводжуватися демонстрацією наочних посібників, таблиць, схем, малюнків, гербаріїв, колекцій та ін. Наприклад, в Одесі під час читань, які тривали одну-дві години, вчителька пояснювала незрозумілі слова, показувала картини, обговорювала раніше прочитаний матеріал ⁶⁰⁹. У Мар’їнському земському училищі вчитель Пивоваров при ознайомленні дітей з новим текстом пояснював незрозумілі слова і прочитаний текст в цілому ⁶¹⁰. Основним недоліком пояснювального читання було те, що воно постійно переривало процес читання поясненнями вчителя.

Уміння переказати прочитане було одним з найважливіших завдань пояснювального читання. Існували дві протилежні точки зору: вимагати від учня переказувати зміст прочитаного своїми словами чи дослівно подавати текст. Більшість учителів народних шкіл ХІХ ст. схилялася до того, щоб діти робили переказ, по можливості, простими реченнями, зрозумілими словами. Учителем, як правило, виправлялися стилістичні помилки ⁶¹¹. Засобами формування свідомого ставлення дітей до матеріалу, який вони читали, були переказ, малювання, виліплювання, читання за ролями ⁶¹². На нашу думку, пояснювальне читання мало позитивний вплив на навчання дітей: формувалися навички швидкого читання, розуміння прочитаного, розширювалися знання, світогляд учнів.

Навчання дітей арифметиці у початкових школах, незалежно від відомчого підпорядкування, мало за мету навчити учнів свідомо виконувати дії над числами і розвивати в дітях навички використання отриманих знань для розв’язання задач. Про це свідчить пояснювальна записка до програми навчання арифметиці для церковнопарафіяльних шкіл ⁶¹³. Таким чином, вимагалося прив’язати вивчення простих арифметичних дій до їх практичного використання у повсякденному житті.

У дореформеній школі ХІХ ст. математику діти вивчали п’ять год. на тиждень. Учні навчалися чотирьом арифметичним діям – додаванню, відніманню, множенню і діленню. Особлива увага зверталася на правильність і швидкість виконання завдань. Але відсутність раціональних методик призводила до того, що діти, як правило, без розуміння заучували правила і, виконуючи арифметичні дії, інколи не розуміли прийомів обчислення. Така система навчання не розвивала логічного мислення і вміння на практиці використовувати отримані знання, тому завчене швидко забувалося ⁶¹⁴. Навчання базувалося на зучуванні матеріалу і не розвивало розумові здібності дітей ⁶¹⁵. Таку систему навчання барон Корф називав „дресируванням” і вбачав головну мету викладання арифметики в тому, щоб розвинути розумові здібності учнів ⁶¹⁶.

Член Херсонської повітової училищної ради Г.Г. Герценштейн, аналізуючи роботу початкових шкіл Херсонського повіту у 1874 році писав, що в миколаївських школах грамотності діти вивчали чотири арифметичні дії, але мали слабкі знання з цього предмета. Під час перевірки знань з математики в одній зі шкіл, виявилося, що в класі лише п’ятеро учнів із 16-ти вміють додавати, віднімати, множити та ділити, інші вивчилися лічити. У Калинівській школі арифметичні дії міг виконувати лише один учень, 9 – вивчали лічбу до десяти ⁶¹⁷.

Низький рівень викладання математики був зумовлений слабкою методичною та загальною підготовкою вчителів ⁶¹⁸. У цей період гостро стояла проблема розробки та правильного використання нових прогресивних методик вивчення математики в народній школі. Кращі педагоги створювали власні методи роботи на уроці. У другій половині ХІХ ст. в народних школах практикувалися різні методики вивчення математики. Наприклад, у Новобузькій жіночій недільній школі, яка працювала за програмою початкового училища, арифметика викладалася за методиками Житкова, Гольденберга, Шохар-Троцького ⁶¹⁹.

Член херсонської училищної ради Г.Г. Герценштейн, аналізуючи систему роботи початкових шкіл Херсонського повіту (1864-1875 рр.), звернув увагу на те, як проходило вивчення математики. У перший шкільний рік діти вивчали лічбу до десяти. Вчителеві рекомендувалося для цього використовувати „видимі предмети” (палички, стільці, вікна, столи тощо). Таким чином, учні отримували наочне розуміння про додавання, віднімання, множення і ділення. Дітей знайомили з цифрами. Наглядно проходило знайомство з дробами (½, ¼, ¹/₈) ⁶²⁰. Член Херсонської повітової управи фон Буксгевден у своєму звіті, який він склав повітовим земським зборам у 1870 році, писав, що в Новобузькому училищі «було 120 душ, з них 10 уміють розв’язувати задачі простих і дробових чисел... і знають нумерацію чисел» ⁶²¹. Під керівництвом учителя учні вчилися рахувати від 1 до 100. Під час ознайомлення з кожним новим числом пропонувалося усно виконати нескладні практичні задачі на чотири арифметичні дії. На третій і четвертий роки навчання учні вивчали числа до мільйона. У процесі навчання використовувалися торгові рахівниці. Діти ознайомлювалися з мірами ваги, монетами, часом і т. ін. ⁶²². Вважалося доцільним відкласти навчання математиці до закінчення вивчення алфавіту ⁶²³. І справді значна кількість шкіл у період часу, який ми розглядаємо, приступала до вивчення арифметики після того, як діти вивчили букви і починали читати; цей процес починався не раніше другого півріччя.

Важлива роль при навчанні дітей усному рахунку, виконанню простих арифметичних дій відводилася використанню наочності. На думку А.І. Гольденберга („Методика початкової арифметики”) „початок наочності і принцип формального розвитку, які проголошені новою школою, змінили значною мірою і прийоми навчання початкової арифметики” ⁶²⁴.

Прикладом впровадження наочності у народній школі, була праця миколаївського педагога Олександри Ільїної, яка бачила завдання у тому, щоб „пояснити деякі практичні прийоми, що використовуються в школі при початковому ознайомленні дітей з арифметичними діями”. О. Ільїна вважала, що початком вивчення арифметики повинно бути порівняння величин, яке з часом поступово переходило у вимірювання. Для цього вона рекомендувала з першого заняття використовувати наочні посібники і для того, щоб полегшити вчителям їх вибір, пропонувала спеціальні конструкції (кубічні сажень, аршин, фут, вершок). ⁶²⁵

У другій половині ХІХ ст. вивчення математики в народній школі починалося з навчання дітей усній лічбі до десяти і проводилося це на спеціально підготовлених і випадкових предметах (кубиках, сірниках, прутиках і т.п.). Діти віднімали та додавали кубики в різному порядку і в різній кількості в межах першого десятка. Після того, як учитель впевнився, що у дітей сформувалося наочно-образне мислення і вони почали розуміти прості арифметичні дії, він пропонував учням писати паличкою рисочки на грифельній дошці, крейдою на класній дошці і лише після цього переходити до усних вправ з використанням наочних посібників та без них. Після засвоєння учнями понять додавання і віднімання, учитель пропонував школярам додавати і віднімати по декілька кубиків відразу (наприклад по два, по три). Виконання односкладних усних вправ формувало в дітей пам’ять, стимулював розумову діяльність. „Крім того, такі задачі давали матеріал і для вправ з рідної мови, збільшуючи запас слів, які вони мають, і знайомлячи з різними зворотами мови”, – зауважував Д. Тихомиров ⁶²⁶.

У процесі вивчення арифметики учні ознайомлювалися з новими назвами: аршин, сажень, фунт, пуд, четверик, відро, рік, місяць, година, день, тиждень, доба й ін., значення яких пояснював учитель. За усними вправами в межах першого десятка вчитель розпочинав виконувати з дітьми письмові арифметичні завдання. Учні мали запам’ятати, як пишуться цифри, арифметичні знаки – додати, відняти, дорівнює. Під керівництвом педагога школярі розпочинали писати цифри від одного до десяти.

Для вивчення арифметики у початкових народних училищах використовувалися підручники А.І. Гольденберга „Задачник” і „Збірник арифметичних задач”, Гіка „Задачник”, Євтушевського „Методика обучения арифметики” ⁶²⁷, А.Ф. Комарова „Методическое решение типичных арифметических задач” ⁶²⁸. „Збірник арифметичних задач для молодшого шкільного віку” розпорядженням Міністерства народної освіти рекомендувався як навчальний посібник у міських училищах ⁶²⁹.

До Миколаївської міської училищної ради надходили пропозиції авторів підручників придбати їх книжки для навчання дітей у початковій школі. У 1889 році така пропозиція надійшла від п. Кудрявцева про використання на уроках арифметики його підручника «Арифметика на счётах», в якому, на його думку, була детально опрацьована система наочного використання рахівниці в процесі вивчення дітьми лічби та виконання простих арифметичних дій. Згодом цей посібник стали застосовувати на уроках математики у початкових школах м. Миколаєва. Міська управа просила надіслати для потреб шкіл „10 примірників складеного ним посібника „Арифметика на счётах” ⁶³⁰. Для ознайомлення вчителів з новими методиками навчання, розширення загального світогляду у містах губернії створювалися центральні музеї наочних посібників ⁶³¹.

Таким чином, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. вивчення арифметики проводилося за новими методиками, які розвивали пам’ять, логічне та абстрактне мислення. На уроках використовувалася наочність. Педагогами-практиками для народних шкіл розроблялися та впроваджувалися нові підручники.

У другій половині ХІХ ст. урядом була зроблена спроба нав’язати школам ремісничий напрямок у навчальній роботі ⁶³². У грудні 1865 року новоросійський генерал-губернатор звернувся до Міністерства народної освіти з проханням відкрити ремісничі відділення у деяких парафіяльних училищах Одеси ⁶³³. Уже в 1869 році урядовим розпорядженням дозволялося створювати у початкових народних училищах ремісничі класи ⁶³⁴. У земських школах стали з’являтися навчальні предмети ремісничого характеру. З метою методичного забезпечення уроків директор народних шкіл Херсонської губернії В.І. Фармаковський розробив методику проведення занять з ручної праці, в якій він особливу увагу звертав на користь праці, виховання акуратності, уваги, самостійності, наполегливості. Запропонував план проведення занять, навів приклади моделей виробів. Це, на його думку, повинно було сприяти покращенню відвідування учнями школи ⁶³⁵. На допомогу вчителям у 1872 році була опублікована книга „Курс землеробства”⁶³⁶.

Вважалося, що уроки ручної праці тісно пов’язані з іншими уроками, такими, як малювання, арифметика, природознавство, адже на цих предметах використовується рахунок, вимірювання предметів, робота пензликом і олівцем, виготовляються моделі та наочні посібники для природничих уроків. Для роботи рекомендувалося використовувати картон, кольоровий папір, дощечки. Зверталася особлива увага на вміння користуватися ножем, робота з яким сприяла розвитку і зміцненню рук, що дозволяло з часом переходити до використання більш складних технічних знарядь: рубанок, свердло, долото ⁶³⁷.

На відведених для училища ділянках землі практикувалося травосіяння, садівництво, городництво, плодоовочівництво, а також шовківництво і виноградарство ⁶³⁸, ⁶³⁹. Керівництво Херсонської дирекції народних шкіл, демонструючи своє незадоволення рівнем фахової підготовки сільського вчителя, який мешкав і працював у віддалених та глухих селах, рекомендувало місцевим органам влади „проявити турботу про вчителя, допомогти влаштувати заняття різними ремеслами, які принесуть населенню велику користь” ⁶⁴⁰. 18 січня 1892 року з метою привернути увагу земств до професійної освіти у народних училищах Міністерство народної освіти видало циркуляр „Про звернення уваги земств на користь відкриття курсів садівництва та городництва для учителів, також влаштування при школах садів і городів” ⁶⁴¹, ⁶⁴². Це дало поштовх до того, що у 90-х роках департаментами землеробства та сільської промисловості, херсонською губернською владою, Єлисаветградським повітовим земством почали регулярно проводитися теоретичні та практичні заняття для вчителів народних шкіл з ремісничого навчання ⁶⁴³. Такі курси були організовані при Херсонській сільськогосподарській школі, при Херсонському земському сільськогосподарському училищі, Добровеличківському училищі Єлисаветградського повіту, що сприяло впровадженню у школах ручної праці, наприклад, кошикоплетіння, плодівництва, квітництва, бджільництва, шовківництва ⁶⁴⁴, ⁶⁴⁵, ⁶⁴⁶. Для організації у школах роботи на пришкільних земельних ділянках випускникам-курсистам були видані методичні посібники „Початкова сільськогосподарська книга для читання” і „Як влаштувати сади при народних школах”. Крім того, видавалися сільськогосподарські інструменти, які жеребкуванням були розподілені між вчителями ⁶⁴⁷. Циркуляр з управління Одеським учбовим округом від 24 січня 1894 р. рекомендував директорам народних училищ виписувати для учителів журнал «Плодоводство» ⁶⁴⁸. Для підвищення рівня сільськогосподарської підготовки вчителів, особливо сільських шкіл, у 1905 році в навчальний курс Херсонської вчительської семінарії було введено вивчення окремих галузей сільського господарства”⁶⁴⁹

Однак, запровадити на практиці отримані знання більшість вчителів шкіл не могла, адже народні училища не мали своїх земельних ділянок, на яких можна було б посадити сад чи городину. Такі ділянки мали лише десять шкіл Олександрійського повіту, одна – Ананьївського, вісім –Херсонського і дві – Одеського. Крім того, при одній школі Херсонського повіту було 50, другій – 25 десятин землі, яка знаходилася у користуванні вчителів цих шкіл ⁶⁵⁰. Та й без матеріальної допомоги земства, за висловом одного вчителя, „витрачені на нас кошти на слухання курсів пропали”, тому що забезпечити школи посадочним матеріалом, інструментом і землею було надзвичайно важко ⁶⁵¹. Для вирішення «земельного» питання Міністерство народної освіти у 1897 р. видало закон про надання сільським початковим школам ділянок з державного земельного фонду ⁶⁵². А у 1906 році були розроблені „Правила виділення сільським початковим училищам земельних від казни ділянок”, які говорили про безкоштовне забезпечення шкіл посадочним матеріалом і сільськогосподарським інструментом та складений рекомендований перелік необхідного обладнання для рукодільних класів ⁶⁵³, ⁶⁵⁴.

Загалом початкових шкіл, в яких викладалося садівництво з городництвом, ремеслом та рукоділлям, було порівняно небагато – 113, або ж близько чверті усіх шкіл. Ця цифра складала в Тираспольському повіті 17,9% та 28% в Ананьївському ⁶⁵⁵. Ремісничі відділення мали Миколаївське училище ім. Жуковського, на хуторі Погорілове та інші ⁶⁵⁶. Ремісничим навчанням цікавилася міська влада. Гласний Миколаївської міської думи С.І. Гайдученко (1914 р.) пропонував училищній комісії впровадити у міських школах вивчення бджільництва, наголошуючи на велику кількість садів і городів у місцевості. За пропозицією гласного в школах повинні були створюватися показові пасіки ⁶⁵⁷. Викладання необов’язкових предметів у губернії розподілялося нерівномірно, хоча рукоділля, садівництво та городництво зустрічалося в усіх повітах. Особливо характерним це було для Єлисаветградського, Олександрійського, Херсонського та Одеського повітів. Наприклад, в Олександрійському повіті викладання рукоділля полягало у навчанні шити, вишивати, плести, виготовляти паперові квіти; у Херсонській губернії рукоділля викладалось у 109 земських школах, садівництво та городництво – 43-х, шовківництво, бджільництво, ручна праця та столярна справа – 23-х, у 75,5% земських школах ⁶⁵⁸.

У той же час кількість учнів у ремісничих класах була незначною. Так, в 11 єлисаветградських міських школах у 1914 р. з 2606 учнів лише 98 дівчаток і 197 хлопчиків навчалися в рукодільних, ремісничих і живописномалярних класах⁶⁵⁹. Садівництвом та городництвом в Олександрійському повіті займалося 50 учнів однієї школи, а в Єлисаветградському шкільні садочки були при 75 школах. У Херсонському повіті шкільні сади існували при 10 школах, Ананьївському – 11. Про ручну працю відомо, що в Олександрійському повіті в трьох її вивчали 64 учні, Херсонському – у 42 школах. Вироби учнів продавалися і окремі з них коштували понад 7 руб. За цю роботу вчителі отримували 20 руб. винагороди та 10 руб. на придбання матеріалів. Для проведення занять з рукоділля була розроблена спеціальна навчальна програма, хоча кількість годин на ці уроки визначена не була⁶⁶⁰.

У церковнопарафіяльних школах губернії учнями теж вивчалися навчальні предмети професійного напрямку. Ремісничі заняття з токарної справи проводилися в Новоукраїнській школі Єлисаветградського повіту. Палітурним роботам, шиттю та ремонту взуття вчили в Гладківській церковнопарафіяльній школі міста Одеси ⁶⁶¹. У Братській школі діти навчалися столярній і палітурній справі, у Парканській Тираспольського повіту і Мігійській Єлисаветградського – шовківництву. Але найбільш поширеним було рукоділля, яке викладалося в переважній більшості шкіл церковного відомства, зокрема в Куртівській школі Одеського повіту, Михайлівській Херсонського, Різдво-Богородицькій міста Миколаєва, Акмечетській Ананьївського повіту та багатьох інших школах ⁶⁶².

Херсонська єпархія та її повітові відділення клопотали перед місцевою владою, приватними особами про виділення церковним школам земельних ділянок під сад і город. І це питання вдалося частково вирішити. У Новопавловській, Новобузькій, Миколаївській 2-й (при монастирі) школах Херсонського повіту учні під керівництвом вчителів займалися садівництвом і городництвом. Діти Вавилівської, Новобузької, Олександроневської і Петропавлівської шкіл займалися посадкою дерев і наглядом за ними на церковних земельних ділянках. У Новогеоргіївській школі Ананьївського повіту був великий фруктовий сад. У Єлисаветградському повіті земельні ділянки були при 13, Олександрійському – при 6 школах ⁶⁶³. І вже у 1900 році невеликі земельні ділянки мали 200 церковнопарафіяльних шкіл⁶⁶⁴. Зауважимо, що ремісничі школи особливої популярності серед народу не мали. На думку селян, заняття у ремісничих класах відволікало молодь від землеробства. До того ж представники інтелігенції наголошували, що заняття ремісничою справою не сприяє основному завданню школи – вчити дітей грамоті ⁶⁶⁵, ⁶⁶⁶.

Таким чином, земські, міністерські, церковні школи, незважаючи на відсутність підготовлених кадрів, слабке матеріальне і методичне забезпечення навчального процесу з ремісничих дисциплін, намагалися проводити професійну підготовку учнів, прищепити їм навички елементарної ручної праці, привчали дітей до праці.

Важливим було питання мови викладання. У „Положеннях про початкові народні училища” 1864 і 1874 років наголошувалося на використанні у роботі з учнями виключно російської мови ⁶⁶⁷. Заборона на вживання української мови в школах і видання книжок українською тривала до 1906 року. Дозволялося друкувати лише невеличкі вірші та оповідання „для втіхи” ⁶⁶⁸, ⁶⁶⁹.

Царський уряд проводячи в Україні політику русифікації, визначив її пріоритетні напрями: народна школа розглядалася як важливий політичний засіб впливу на народ, „зброєю” в руках уряду для насадження русифікаторства серед населення Малоросії ⁶⁷⁰. Підтвердженням цього є слова М. Весселя: „Спокійно і без усілякого галасу, але твердо й рішуче вести їх (малоросів) до повного злиття з руським народом» і для цього потрібно мати „правильно організовану народну школу” ⁶⁷¹. Важлива роль у цьому процесі відводилася початковій школі. Так, уроки російської мови мали проводитися щоденно ⁶⁷², усі дисципліни викладалися виключно російською мовою⁶⁷³. У програмі з російської мови в земських школах Херсонського повіту писалося наступне: „Навчання російській мові повинно довести дітей до правильного і розумного читання і правильного письмового викладу думок”⁶⁷⁴. Ці слова підтверджує відомий педагог другої половини ХІХ століття П. Баришников, який, розглядаючи приблизну навчальну програму від 7 лютого 1897 р., писав: „Завдання початкової народної школи з російської мови полягає в тому, щоб довести учнів до швидкого, правильного і свідомого читання, правильної усної передачі побаченого і почутого і, взагалі, правильної мови і правильного, по можливості, письма” ⁶⁷⁵. На уроках російської мови повинні були переважати попереджувальні та перевірочні диктанти, формальне списування з книжок. Виховні заходи проводилися виключно російською мовою. Коли вчителі Любашівської початкової школи у новорічну програму для дітей включили байку І. Крилова „Кінь та собака” українською мовою, інспектор викреслив байку написавши: „Малоросийським языком разговаривать запрещается”⁶⁷⁶.

Однак, тотальна русифікація не мала значних результатів у початковій школі, особливо на селі. Вчителі народних шкіл губернії відзначали, що діти не розуміють російської мови, для них це мова чужа. Це ускладнювало спілкування вчителя з учнями, а учнів з вчителем. Незнання „великодержавної” мови негативно відбивалося на знаннях учнів, не сприяло засвоєнню нових знань. „Мало того, що дитина в школі не розуміла російської мови, їй дають ще й книжку, де тією ж незрозумілою мовою написано про інший край, про чужі для неї предмети. Повернувшись додому, вона не може довго пам’ятати того, що з такою великою працею встигла довідатися у школі, тому що і робота домашня різко відрізняється від шкільної, і мова, яка використовувалася в сім’ї, інша, життя школяра роздвоюється.” – Писалося у Збірнику Херсонського земства №2 у 1887 році ⁶⁷⁷. Це було однією з основних причин того, що селяни з великим задоволенням віддавали своїх дітей у приватні школи, незважаючи на те, що заняття в них теж велися російською мовою, але переказ прочитаного і всі пояснення відбувалися рідною мовою.

Інколи знання самого вчителя російської мови були досить умовні. Тому директор народних училищ Херсонської губернії циркуляром звертав увагу вчителів на те, що „правильний російських говір не є предметом серйозного вивчення”, і навчити дітей правильно говорити російською мовою є першим обов’язком народного училища. Директор також зазначав, що вчителі самі слабо володіють технікою читання російських текстів, тому забороняв користуватися місцевою мовою під час спілкування з дітьми. Він рекомендував такі засоби вдосконалення процесу вивчення російської мови: самим вчителям навчитися правильно читати і розмовляти російською мовою; більше говорити з дітьми, звернути увагу на розумне дитяче читання, грамотне письмо, не розширювати самостійно навчальну програму ⁶⁷⁸. Отже, можна зробити висновок, що держава, забороняючи українську мову у народних школах, надзвичайно мало турбувалася і про рівень мовної підготовки вчителів, обмежуючись циркулярними розпорядженнями, порадами, заборонами, методичними вказівками.

Незважаючи на регламентуючу та стримуючу державну політику, Херсонським губернським земством робилися спроби впровадження української мови у навчальний процес народних шкіл. Ці питання стали предметом обговорення на вчительських з’їздах у м. Херсоні (1881 р.), Єлисаветграді (1895 р.), Одесі (1902 р.) Учасники з’їздів дійшли висновку, що вчителеві надзвичайно важко працювати на уроках, тому що діти не знають російської мови. Таким чином, у роботі з учнями переважала робота з механічного запам’ятовування навчального матеріалу ⁶⁷⁹. Виходячи з цього, пропонувалося термін навчання у початковій школі подовжити до п’ятьох років ⁶⁸⁰.

Незважаючи на те, що мова навчання у школах була мало зрозумілою для дітей, думки учасників зборів щодо мови у м. Херсоні у 1905 році, розділилися. Так, більша частина (15 чол.) висловилися за викладання навчальних предметів у початковій школі „малоросійською” мовою, вважаючи, що російська мова для „малоросів” зумовить труднощі під час вивчення навчальних предметів. Меншість (12 чол.) вважала, що в малоросійських школах викладання російською мовою проходитиме без ускладнень, якщо використовувати українську мову як допоміжну. Щодо обов’язкового вивчення російської мови у початковій школі погляди земців теж не були одностайними. Одні вважали, що в кожній земській школі повинна лише забезпечуватися можливість вивчення російської мови, але для вивчення її не повинно існувати ніякої обов’язковості. Інші стверджували, що російська мова повинна бути державною і її вивчення має бути обов’язковим ⁶⁸¹. Зокрема, Єлисаветградське земство у 1904-1905 роках виносило рішення про введення у народних школах курсу вивчення української мови, але уряд відхиляв пропозиції, а вчителів, які намагалися викладати українською мовою, звільняли з роботи ⁶⁸². З боку місцевої влади посилювався контроль за викладацькою роботою вчителів. З бібліотек, книжкових складів вилучалися книжки, написані „малоросійською” мовою.

На території Херсонської губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. не існувало початкових шкіл з українською мовою викладання. Але були і винятки. Існували в Україні патріоти, які вище за все ставили рідну мову. Так, наприклад М.М. Аркас (1852-1909 рр.) в організованій ним школі на Херсонщині проводив заняття українською мовою ⁶⁸³, ⁶⁸⁴, ⁶⁸⁵, ⁶⁸⁶, ⁶⁸⁷, ⁶⁸⁸, ⁶⁸⁹. Діти вивчали рідну мову за букварем Норця й українську граматику Залозного, яка була видана в Полтаві, про що писав у 1905 р. журнал „Рідний край”. Очікувалося видання української граматики професора Л. Кримського і Є. Тимченка, які на той час уже уклали російсько-український словник ⁶⁹⁰.

Отже, викладання всіх навчальних предметів російською мовою дійсно сприяло кращому вивченню державної мови, але урядом ігнорувалося право українського народу на використання рідної мови в процесі навчання, створення навчальних посібників та книжок. Відсутність української мови в стінах народної школи значно шкодила розвитку освіти, глибокому засвоєнню знань учнями.

Таким чином, у досліджуваний період початкові школи отримали організаційне й програмне забезпечення навчального процесу. Впровадження передових методик роботи на уроках сприяло покращенню знань учнів. На зміну буквоскладальній методиці прийшла звукова. Використання на уроках наочності, технічних засобів навчання, нових підручників, навчальних посібників було спрямоване на формування у дітей інтересу до знань. Посилюючи свій вплив на народну школу, уряд запровадив у ній ремісниче навчання. Але відсутність землі, погане матеріальне забезпечення, негативне ставлення батьків до навчання їх дітей ремеслам звело цю ідею нанівець.

Для того, щоб утримати під контролем народні школи і направити їх діяльність у потрібне русло, були створені, хоч і зі значним запізненням, навчальні програми для народних шкіл Російської імперії. Урядові, земські, церковні навчальні програми майже не відрізнялися одна від одної. Основними їх недоліками були: недостатній рівень пропонованих знань, релігійність, розподіл навчального матеріалу на рік був приблизним. Програми не передбачали навчання дітей рідній мові. Усі дисципліни в початковій школі викладалися великодержавною мовою. Заборона української мови негативно відбивалася на рівні знань учнів, заважала культурному розвитку українського народу.