1.Мова як суспільне явище. Основні функції мови. Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства. Комунікативна функція-мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми. Мислетворча функція: мова - засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки. Номінативна функція: мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Пізнавальна функція: мова - засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду. Культурологічна функція: мова - носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу - творця мови. Естетична функція: мова - засіб творення позитивних емоцій, краси. Експресивна функція: мова є засобом вираження внутрішнього світу людини. Ідентифікаційна функція: мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти. Етична функція: мова - засіб дотримання норм поведінки, моральних правил. Фатична функція: мова є засобом фатичного спілкування. Функції мови можна розглядати докладніше. Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника - прохання, запрошення, поради, спонукання. Виховна: слово прищеплює моральні приписи, виховує національно -свідомого громадянина, естетичне світовідчуття. Магічно-містична: йдеться про існування особливої таємничої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ілософсько - світоглядна: мова прив'язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметного обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який становить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю.

2.Місце української мови серед інших мов світу. Українська мова належить до: індоєвропейської сімї мов; слов'янської групи мов; східнослов 'янської підгрупи мов. Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білоруською мовою. Українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису. Українська мова, в основі лексичної системи якої лежить давня східнослов'янська лексика ніколи не була відгороджена від інших мов. Найдавніші запозичення можна знайти ще й у праслов'янській мові. Ці запозичення походять з готської або діалектів прагерманської мови. Багато запозичень із латинської мови (напр. алібі, бурса, вакації тощо),грецької мови (напр. абітурієнт, автомат, баня тощо),із західноєвропейських мов пізнішого періоду запозичень найбільше з: англійської мови; голландської; італійської; з німецької; з польської; з французької.

3.Українська мова: Походження та основні етапи розвитку. Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підхо­дять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем:

Протосхіднослов'янська доба	500/800-900/1000 по Хр.
Старо-українська доба	900/1000- 1350 по Хр.
Середньо-українська доба	1350/1400- 1750/1800
Ново-українська доба	1780/1800-XX вік

За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови: 1) прото-українська мова (УІІ-ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ-ХІУ ст.); 3) серед-ньоукраїнська (кінця XIV - початку XVIII ст.); 4) нова українська мова. Кожен із періодів мав свої особливості - мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.

4.Тенденції розвитку укр. Літ. Мови на сучасному етапі.На сучасному етапі спостерігають такі основні тенденції розвитку української літературної мови:1)розширення суспільних функцій, сфер застосування;2)поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень;3)поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів;4)інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології;5)переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів;6)встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу;7)намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними;8)зближення діалектів з українською літературною мовою.

5.українська національна і літ мова. Ознаки літ мови. Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками: стандартність літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти; наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання. ; поліфункціональність; стилістична диференціація; наявність усної і писемної форм вираження. Писемна формалітературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна формалітературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства; Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо. В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.

6.Поняття мовної норми, її види. Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.Види: 1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення.(Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб.) 2. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. 3. Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок(відповідно до правила „дев'ятки", що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в словах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу декан, депутат) 4.Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання).(Стратити, неможливо помилувати, або Стратити неможливо, помилувати,) 5.Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів(адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). 6.Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями(напій (рос. напиток)). 7.Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. 8. Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови.

7.Поняття “мовний стиль”. Основні параметри функціональних стилів. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення. Колективно усвідомлені різновиди літературної мови, що об'єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних стилів.Основні параметри функціональних стилів: сфера вживання; призначення; жанри реалізації; загальні позамовні ознаки; власне мовні особливості; підстилі. Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси. Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність композиційної організації матеріалу та стилістичних структур. Специфічні стилістичні риси характеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах. У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:1. Науковий: а)власне науковий; б) науково-навчальний; в) науково-популярний. 2. Офіційно-діловий: а) законодавчий; б) адміністративно-канцелярський; в) дипломатичний. 3. Публіцистичний: а)стиль засобів масової інформації; б) художньо-публіцистичний; в)науково -публіцистичний.4.Художній: а)епічни; б)ліричний; в)драматичний; г)комбінований. 5.Розмовний: а)побутовий; б)світський. 6. Релігійний, або конфесійний: а)стиль проповіді; б)стиль богослужбових книг, відправи; в)стиль богословської літератури.

8.Характеристика наукового стилю. Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти. Мета наукового мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань. Жанри реалізації наукового стилю - монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо. Ознаками наукового стилю є:- чітка визначеність предмета думки і принципово об'єктивне до нього ставлення (предметність та об'єктивність). -смислова точність, ясність. -лаконічність, стислість. -відсутність образності, емоційності. Внаслідок різнорідності галузей науки та освіти науковий стиль поділяється на такі підстилі: власне науковий (науково-технічний та науково-гуманітарний)(стаття, наукова доповідь, курсова, дипломна, магістерська робота, реферат, тези тощо); науково-популярний; науково-навчальний.

9.Характеристика офіційно-ділового стилю Офіційно-діловий стиль слугує для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Призначення - регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей. Офіційно-діловий стиль вживають у текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, діловому листуванні, а також під час виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим. Основними загальними екстралінгвістичними ознаками офіційно -ділового стилю в плані змісту є: офіційний характер, адресність, повторність, тематична обмеженість, смислова точність, ясність, стандартизація, регламентація, документальність. Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі: Законодавчий (Реалізується в законах, указах, статутах, постановах тощо.), Дипломатичний (Реалізується в міжнародних угодах, конвенціях, комюніке (повідомлення), нотах (звернення), протоколах, меморандумах (дипломатичний лист), заявах, ультиматумах тощо.) Адміністративно -канцелярський (Реалізується в наказах, розпорядженнях, довідках, заявах, автобіографії, характеристиках, службових листах, оголошеннях тощо.)

10. Усна і писемна форма професійного мовлення їхні диференційні ознаки і використання Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і читанням.а) ознаки писемної мови:1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення. 2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними знаками й сприймається зором. 3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось висловлене. 4.Користуючись писемною формою мовлення, людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. 5.У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. 6.необмежена кількість відтворення й дублювання в тотожній писемній формі певного документа. 7.У писемному тексті наявна ще така його особливість, як здатність бути відтвореним у живій звуковій мові б)найважливіші особливості усної форми мовлення:1.вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух. 2.непідготовленість, спонтанність. 3.Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативн.

11. Документ як основний вид писемного ділового мовлення, його функції. Основні вимоги до документа. Документ - це основний вид писемного ділового мовлення, що є засобом фіксації на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та результати розумової діяльності людини. Він оформлений у встановленому порядку і відповідно до чинного законодавства має юридичну силу. У людському суспільстві документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська. Документ має відповідати таким основним вимогам: видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції; не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади; бути точним, достовірним і переконливим; бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів; містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції; бути придатним для тривалого зберігання.

12.Класифікація сучасних документів 1. За способом фіксації інформації: письмові; графічні; фото- й кінодокументи; фонодокументи. 2. За призначенням: організаційні; розпорядчі; інформаційні. 3. За назвою: заява; автобіографія; резюме; протокол; наказ; доручення; розписка тощо. 4. За походженням: службові; особисті. 5. За місцем складання: внутрішні; зовнішні. 6. За формою: стандартні; індивідуальні. 7. За терміном виконання: нетермінові (звичайні, безстрокові); документи, які розглядають згідно з черговістю надходження; термінові. 8. За ступенем гласності: несекретні; секретні або цілком секретні. 9. За стадіями створення: оригінали; копії. 10. За складністю: прості; складні. 11. За терміном зберігання: тимчасового зберігання (у межах 10 років); тривалого зберігання (обмежується 10 роками); постійного зберігання (не існує терміну давності). 12. За технікою відтворення: рукописні; відтворені механічним способом; відтворені електронним способом. 13. За спеціалізацією: загальні; з адміністративних питань; спеціалізовані.

13. Основні реквізити, їх характеристика, норми дотримання. Документ становить сукупність окремих елементів, які називають реквізитами. Реквізити: 1. Державний герб України — Тризуб. 2. Емблема організації чи підприємства. 3. Зображення державних нагород. 4.Код підприємства, установи, організації. 5.Код форми документа. 6. Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа (назва вищої установи або засновника). 7. Повна назва установи, організації або підприємства — автора документа. 8. Назва структурного підрозділу. 9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, телефону, факсу, номер банківського рахунка, електронна адреса. 10. Назва виду документа. 11. Дата. Документ датують днем його створення або затвердження. Документи колегіальних органів (протоколи, акти та ін.) датують днем, коли відбулася подія, яку задокументовано. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом з індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку (заява, характеристика, автобіографія тощо), то дату ставлять під текстом зліва. Існує два способи подання дати - цифровий і цифрово-словесний. 12. Індекс. 13. Посилання на індекс і дату вхідного документа. 14. Місце укладання чи видання.. 15. Гриф обмеження доступу до документа. 16. Адресат. Розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Складається з таких елементів: назва установи, організації, підприємства (у називному відмінку);назва структурного підрозділу (у називному відмінку);назва посади особи-адресата (у давальному відмінку);прізвище та ініціали особи-адресата (у давальному відмінку);поштова адреса. Кожну із частин пишуть з нового рядка. Розділових знаків між частинами не ставлять. 17. Гриф затвердження. 18. Резолюція. 19. Заголовок до тексту. 20. Відмітка про контроль. 21. Текст. 22. Відмітка про наявність додатка. 23. Підпис. Підписують перший примірник документа. До складу підпису входять: найменування посади (з лівого боку); підпис (між назвою посади і прізвищем); ініціали й прізвище особи, яка підписала документ (праворуч). 24. Гриф погодження. 25. Віза. 26.Печатка - це обов'язковий реквізит документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитку печатки, та ін. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів для їх розсилання, до довідок з місця роботи і т. ін. Печатку треба проставляти так, щоб вона захоплювала останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ. 27. Відмітка про засвідчення копії. 28. Прізвище виконавця та номер його телефону. 29. Відмітка про виконання документа й скерування його до справи. 30. Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій. 31.Відмітка про надходження документа.

14. Текст як основний реквізит документа. Текст - основний реквізит документа. Складається з таких логічних елементів: вступу; доказу; закінчення. У вступі адресата готують до сприйняття теми; у доказі викладають суть питання; у закінченні формулюють мету, заради якої складено документ. Закінчення може бути активним чи пасивним. Активне точно зазначає, яку дію має виконати адресат; мета пасивного - поінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо. Розташовується на всю ширину сторінки (від поля до поля).Текст документу повинен бути точним, тобто він не повинен містити в собі подвійного значення слів та висловів. Точність вимагає співвідношення змісту висловлювання з реальністю. Вона залежить від вміння висловлювати однозначно думки, вживаючи слова, словосполучення, речення відповідно до норм літературної норми. Достовірним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів. Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи. Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Переконливо складений діловий лист може прискорити прийняття управлінського рішення, запобігти назріванню конфлікту. Правильно складеним є лише той діловий папір, який написано офіційно-діловою мовою.

15. Загальні вимоги до складання та оформлення документів. Для виготовлення службових документів встановлено два формати паперу - А4 (210x297 мм) та А5 (148x210 мм). Усі реквізити документа розміщують у межах робочої площі сторінки. Установлено такі розміри берегів формуляра-зразка: лівого - 35 мм; правого - не менше, ніж 8 мм; верхнього - 20 мм; в нижнього - не менше, ніж 19 мм (для формату А4); не менше, ніж 16 мм (для формату А5). Реквізити на сторінці документа розміщують паралельно короткій стороні аркуша. Документи оформляють переважно з одного боку аркуша. Якщо документ оформляють також і на звороті, то відповідно міняються місцями лівий і правий береги, а нижній та верхній залишаються без змін. Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, сторінки нумерують. При нумерації слід керуватися такими основними правилами: нумерація починається з другої сторінки; номери проставляють посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами без будь-яких пунктирних знаків та слова „сторінка" на відстані не менше, ніж 10 мм від краю; якщо текст оформляють з обох боків аркуша, то номери сторінок ставлять вгорі скраю: парні - зліва, непарні - справа. Рубрикація тексту. Використовують різні види рубрикації. Найпростішим із них є поділ на абзаци. Можливе використання традиційної і нової системи рубрикації. Традиційна рубрикація базується на використанні римських (для розділів) та арабських (для параграфів) цифр. Однотипні засоби рубрикації застосовують до однорідних частин. Нова система рубрикації грунтується на використанні лише арабських цифр. Номер кожної частини охоплює всі номери відповідних частин вищих ступенів поділу: Традиційна система рубрикації Розділ І § І-2 Розділ II §1-§2.Нова система рубрикації 1. 1.1. 1.2. 2.2.1. 2.2.

16. Особливості мови ділових паперів, засоби стандартизації мови. Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам: 1.Об'єктивність. Особистий момент у документах зведений до мінімуму. Це досягається вживанням мовних одиниць, які не називають особи мовця чи співрозмовника та дій, які вони виконують. 2. Стандартність. Стандартність документів на рівні мовних засобів передбачає використання готових, перевірених практикою словесних формул, які легко сприймаються і точно описують ситуацію, яка неодноразово повторюється. Канцеляризм - це слово або стійке словосполучення, граматична форма чи конструкція, які визначають специфіку адміністративно -канцелярського підстилю офіційно-ділового стилю літературної мови. Кліше (породжує мовний штамп) - вислів, який механічно відтворюється і в результаті багаторазового повторення втратив свою образність і стилістичну виразність. Уживання мовних штампів у невідповідному контексті вважають порушенням мовної норми. 3.Логічна послідовність. Усі частини документа логічно пов'язані. 4. Ясність викладу, точність опису. Документ має бути зрозумілим, не викликати двозначності. 5.Свобода від суперечностей. У документі не може бути смислової суперечності, коли аргументи суперечать один одному. 6.Переконливість.Забезпеч. обгрунтуванням висловленої в документі думки. 7. Лаконічність. Лаконічним вважають документ, в якому немає багатослівної аргументації, зайвих слів та повторень. 8. Повнота інформації. Повним називають документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання.

17. Загальні вимоги до культури усного професійного мовлення. Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови. Загальні вимоги: 1 Ясність, недвозначність у формулюванні думки. 2 Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення. 3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення. 4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу. 5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця). 6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань. 7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

18. Наголос та його види. Наголос - це основний елемент інтонації, який пов'язаний з виділенням складу у слові або слова у реченні, фразі. Є такі основні види наголосу - словесний, логічний, синтагматичний, фразовий. Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова. Виділення одного із складів відбувається трьома способами: підвищенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос — тонічний, динамічний, кількісний. Наголос, пов'язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно — експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово. Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню.

19. Норми наголошування сучасної української літературної мови. Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують. Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

20. Норми літературної вимови. Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. 1.Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції.а)звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно б)голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у];в)голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [е^и], [и^с]. 2.Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленими винятками): а)дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості. Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед глухими та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]. Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф].

21. Заоби милозвучності(евфонії). Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме: 1. Чергування прийменників у - в — уві та сполучників і — й: після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й. 2. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу наступних приголосних. 3. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь — ся. 4. Уживання паралельних морфологічних форм. 5. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов'язане із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучасний український правопис. 6.Вставляння голосних [о], [е] між приголосними. 7.Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова. 8.Добір і розташування слів у реченні, тексті.

22. Характеристика жанрів публічного монологічного мовлення. Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою. Політична доповідь - виголошується здебільшого керівниками держави. Ділова доповідь — виклад інформації і шляхів розв'язання різних окремих практичних питань життя і діяльності певного колективу, організації. Наукова доповідь - узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень. Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні. Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференціях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є виступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи). Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема широка, пишуть доповідь, вузька — повідомлення.

23. Структура публічного виступу. Етапи підготовки. 1)Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює, виділення принципових питань. 2)Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опрацювання літератури, інформації, відібраної усним способом). 3)Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу. 4)Складання тез виступу. (Тези - це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз'яснені та обгрунтовані під час виступу.) 5) Складання тексту виступу. (Текст - це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми).

24. Характеристика жанрів приватного ділового мовлення. (ділова бесіда, розмова керівника з підлеглим, телефонна розмова)

Ділова бесіда-це розмова, в якій бере участь небагато учасників. Мета ділової бесіди - отримання інформації, розв'язання важливих виробничих проблем, вирішення певних завдань. Основні елементи будь-якої ділової бесіди: встановлення місця й часу зустрічі, спосіб вступу в контакт (початок розмови), визначення мети бесіди (проблема, яку треба розв'язати, конкретне завдання), обмін думками, пропозиціями (оцінка, ухвала), фіксування домовленості і вихід із контакту (підсумки бесіди, взаємні зобов'язання). Спілкування керівника з підлеглим може відбуватися з різних причин та в різних ситуаціях: керівник віддає розпорядження, вказівки, рекомендує, радить; керівник отримує зворотну інформацію про виконання завдання; керівник дає оцінку завданню, яке виконав підлеглий. Телефонна розмова - це найпростіший і найефективніший спосіб встановлення ділового контакту. Тут не працюють міміка, жести. Візуальний контакт між співрозмовниками відсутній, тому дуже важливими є інтонація та лексичне вираження. Обмеженість у часі, можливість технічних перешкод знижують ефективність цього виду мовлення. Однак суттєвими перевагами телефонної розмови над іншими способами є оперативність передавання інформації, швидкість реагування на інформацію, можливість дистанційного керування діями, зручність.

25. Український мовний етикет у професійному спілкуванні, його види. Тональності спілкування. Етикет - вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем ритуалізації поведінки виділяють різні види етикету: Повсякденний; Оказіональний; Святковий. Етикет має багаторівневу будову:вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо); паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація); кінетичний рівень (жести, міміка, пози);проксемічнийрівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо). В європейському культурному ареалі виділяють п'ять видів тональностей спілкування: Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні - сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифінги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується в сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); фамільярна - в сім'ї, дружньому товаристві; вульгарна - в соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови. Ділове спілкування пов'язане з вибором етикетних мовних формул двох видів тональностей спілкування — високої та нейтральної. В офіційному спілкуванні особливе значення мають ті види мовленнєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

26. Лексичні норми мови професійного спілкування. Плеоназм і тавтологія як порушення норм культури ділового мовлення.

Лексичні норми, або як ще їх можна назвати, норми слововживання полягають у наступному: 1)слово має вживатися з урахуванням його лексичного значення; 2) слово має вживатися з урахуванням його стилістичного забарвлення (приладдя); 3) слово має вживатися з урахуванням його лексичної сполучуваності. Ці правила за умови точності їх дотримання забезпечують точність і правильність мови, як усної, так і письмовій. Для того, щоб правильно визначити лексичне значення конкретного слова, необхідно звернутися до тлумачного словника. Точність і виразність слова також необхідна умова для дотримання лексичних норм. Тавтологія- використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої. Плеона́зм— надлишковість засобів, що використовуються для передачі лексичного чи граматичного змісту висловлювання. Плеоназм як властивість тексту є протилежністю еліпсису і виявляє себе у повторенні чи синонімічному дублюванні лексем (лексичний плеоназм) або граматичних форм (граматичний плеоназм), а також у надто багатослівній передачі змісту, який може бути висловлено коротше. Плеоназм може реалізовуватись і в межах речення, і у ширшому контексті: цілі речення можуть практично дублювати той самий зміст. У професійній лексиці найпоширеніші такі помилки: 1.Неправильний наголос. Іноді від наголосу може залежати й значення слова; 2. Неправильна вимова окремих звуків або деяких слів. Насамперед ідеться про фізичні вади – шепелявість, гаркавість та недотримання норм орфоепії; 3. Неправильне вживання слів за значенням; 4. Невміння розрізняти окремі морфеми у слові; 6. Вживання дієслова зв’язки „буде” (майбутній час) в контексті теперішнього часу; 7. Слова-паразити; 8. Тавтологія – повторення однокорінних слів; 8. Невміння враховувати стилістичне (емоційне) забарвлення слова (фрази) в контексті.