46.Охарактеризувати політичний і соціально-економічний розвиток Гетьманщини (друга половина XVII - XVIII століття).

Гетьманщина після смерті Б. Хмельницького.

Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б. Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657р. та в 1659—1663 рр. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р, під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила шістнадцятирічного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Вже з моменту погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького, незважаючи на обрання нового гетьмана, вони почали приховану боротьбу за владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у Юрія Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І. Виговський. 27 жовтня 1657 р, Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

Виговський Іван (? —1663) — діяч українського козацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни стаз одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління. Як вважають дослідники 3. Смолій та В. Степанков, легітимним шляхом було здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу.

Справді, незважаючи на свою юність, Ю. Хмельницький, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних верств населення міг відігравати роль символа соборності України, легітимного носія верховної влади. Після порушення принципу спадковості гетьманства для багатьох старшин з'явилася спокуса поборотися за владу, що й стало однією з причин руїни Української держави. І. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш. Цей бунт був таємно підтриманий Москвою. Виговський придушив його, але Україна виявилась ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна, як Князівство Руське, входила до складу Речі Посполитої і створювала, поряд з Польщею і Литвою, окреме державне утворення. Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об'єднаними українсько-польсько-татарськими військами. Проте політика Виговського викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, Виговський відмовляється в жовтні 1659 р. від гетьманства, тікає до Польщі, але пізніше на вимогу гетьмана Павла Тетері поляки заарештували його і розстріляли. Сподіваючись, що ім'я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659—1663). Москва, що направила в Україну Ії нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Поразка революції. Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції. У наступні десятиріччя, незважаючи на спроби І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С Палія та П. Орлика відновити на Правобережжі функціонування держави та її інституцій чи домогтися возз'єднання його з Лівобережним гетьманством не вдалося. Основні причини поразки революції: —відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї; гострі суперечності між окремими угрупованнями, що продовжували жорстку міжусобну боротьбу; —переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними; — зрада національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного українського суспільства, яка воювала проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси; —несформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 p., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави; —розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що стало на заваді об'єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність; —розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно послабило національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої міжусобної боротьби; — ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запеклу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях; —прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) .урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави; —різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України; — постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави.