52. Охарактеризувати суспільний устрій України другої половини XIX століття.

Скасування кріпосного права. У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Селянство. Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р.

Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статутних грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: можливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди поміщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбутися лише на підставі правил, установлених місцевими Положеннями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услу-жіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей селян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

Селяни-власники одержували також такі «права за станом»: брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадських виборах, обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених загальними законами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати «на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі правил, установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах лише як за рішенням суду або за вироком товариства.

Права щодо майна вільних селян також були значними. Передусім селяни дістали можливість викупити у власність їх присадибну осілість, що мала значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській, Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській) згідно з місцевим Положенням до складу селянської присадибної осілості входила вся земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими, господарськими, промисловими, громадськими та всілякими іншими будівлями. Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або селища селянські городи, сади, коноплянники та інші угіддя. Крім того, за згодою поміщиків селяни могли понад присадибну осілість придбати у власність, на підставі загальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у постійне користування. Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов'язання тощо: з приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею, причому щодо предметів селянської промисловості без сплати гільдійських мит, а з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва — щодо різноманітних справ на загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах. Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності.

Дворянство. Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків), однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.

«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дворянство на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним звання «благородного». Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст. поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між потомственим дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що стосується українського дворянства, то воно в правах і привілеях було повністю урівнене з російським. Що­правда, національний склад дворянства помітно змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які придба-вали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах. Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися особливо вигідні умови придбання у власність та оренду земель Правобережної України.

У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, брала участь у розвитку окремих галузей виробництва. В Україні — насамперед з переробленням сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику землевласницьку буржуазію. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змогла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «викуп» за земельні наділи, вони не змогли використати для поліпшення і перебудови свого господарства.

Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого звання, — стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих податей. Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, складаючи в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї. Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської, потім військової повинності, не піддавалися тілесним покаранням тощо. Представники духовенства в окремих випадках підлягали тільки суду духовному, а в інших — судилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати усіма законними способами землі і будинки в селищах та містах.

Українське православне духовенство, користуючись такими самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчувало на собі усі негативні наслідки політики русифікації. Святійший Синод забороняв будувати церкви в українському стилі, використовувати український стиль під час малювання ікон, прикрашати церкви статуями тощо.

Буржуазія. Однією з найважливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, положенням регіону в системі всеросійського капіталізму. Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями з різних станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. Важливим джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку провідну галузь, як цукроваріння. З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас буржуазії почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища. Сільська буржуазія, або заможне селянство, складалася з самостійних хазяїв, власників торговельно-промислових закладів, поєднувала у своїй господарській діяльності торговельне землеробство з промислами. З'явився особливий тип селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій Україні.

Робіт. Клас. Пролетаріат складався з фабрично-заводських робітників. Становище робітників увесь час погіршувалося. Робочий день – 12-13 год. Заробіт. плата мала.