67.О.Забужко «Польові дослідження з українського сексу»

"Польові дослідження..." в цілому можна сприймати як феміністичний роман. Але тут немає того чоловіконенависництва, притаманного класичному фемінізму. Це -- екзистенційна біографія чи то героїні, чи то авторки: текст являє собою потік свідомості тридцяти з лишком- річної жінки, куди час од часу вплітається то російська "матушка", то американський сленг, то вишукана українська літературна мова, то власні вірші. Фабула "сексуальної одисеї" окреслена не дуже чітко і складається з еротичних пригод та деяких інших "перипетій". Од банального "жіночого" роману або від популярної ще донедавна "чорнухи" цей роман різниться стрункою системою авторських емоцій та рефлексій, котрі якраз і є головним організуючим началом тексту. Тим більше, головна тема роману не жіноча, а чоловіча -- почуття духовної, душевної та інтелектуальної незадоволеності од спілкування з сильною половиною людства. Надсвідома, майже метафізична імпотенція сучасного українського чоловіка -- ось що доводить до розпачу і саму Оксану, і її літературну alter ego. Героїня роману -- інтелектуалка, особистість незалежна, самодостатня, здатна, так би мовити, до внутрішнього самостояння. Вона (як і сама Оксана) безперервно курсує поміж Києвом та Нью-Йорком, читає лекції в американських університетах, відвідує наукові конференції, "тусується", що називається, з американською літературною та інтелектуальною богемою.У сучасній "жіночій" прозі феміністської орієнтації присутній дуже показовий для сьогодення мотив -- жінка не те щоб хоче стати чоловіком-творцем, вона змушена ним стати. Жінка шукає гідного духовного та інтелектуального партнера, але всі пошуки марні -- її оточують суцільні імпотенти (в духовному та інтелектуальному відношенні, звісно). Героїня Оксаниного роману ще й поетеса -- вона пропускає через власну емоційну уяву радянську дійсність останніх десятиріч. Можливо, тому вона приречена не тільки на психологічну самотність, але й на самотність екзистенційну. Якісь нікчемні та слабосилі українські чоловіки-інтелігенти, як-от приятель героїні -- невдаха-художник, що чіпляється до неї з маніакальною ідеєю: "От візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? синочка", виховані у рабському дусі, з комплексом національної та соціальної неповноцінності, не в змозі задовольнити вишукані претензії героїні, та й просто стати принаймні гідними співрозмовниками. З іншого боку, героїні на сюжетному шляху постійно трапляються чоловіки з найнижчої касти -- жлоби, український різновид homo soveticus, що й розмовляють виключно російською, і ніякою проблематикою не завантажені (згвалтувати, правда, можуть, навіть по телефону), і взагалі -- життям задоволені "на всє сто". Отже, українські чоловіки в інтерпретації Оксани -- творіння у своїй більшості неповноцінні. Шлях виродження українського мужчини -- від гордого та волелюбного козака-запорожця до радянського прапорщика (сержанта, старшини, капітана) -- ревного служаки. "В рабстві народ вироджується... -- виживання скоро підміняє собою життя, обертається виродженням..." (С. 82). Симптоматично, що про це пише жінка -- все ж таки слов'янська цивілізація має матримоніальний характер -- усе в ній тримається на жінках. Навіть у класичній українській літературі чи не єдиним чоловіком доводиться вважати слабку та хворобливу Лесю Українку. Не хотілося б порівнювати Оксану з Лесею, але сучасна ситуація дещо схожа з ситуацією початку XX століття: український народ виходить з "єгипетського полону" -- полону бездержавності, з комплексом національної неповноцінності, з загубленою культурою та забутою мовою.У романі присутні й традиційні для української національної самосвідомості мотиви самобичування і трохи не мазохізму -- авторські жалі з приводу непрочитаності української літератури, з приводу нереалізованості у цивілізаційному процесі українського народу (його "неісторичності", якщо за Гегелем). Оксана голосом своєї героїні зізнається, що якби вона писала, наприклад, російською або англійською, не валялися б роками її книжки на полицях київських книгарень. Зразу б і слава, і гроші...