44.Зачарована Десна о.Довженка

«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Живучи в нестатках, б'ючись за копицю сіна, як то бувало в родині малого Сашка, хлібороби, проте, високо цінували людську гідність, чесність, роботящі руки, поетизували працю, яка виступала головним критерієм моралі селянина.О. П. Довженко, вихований у повазі до праці, усе життя звеличував її, бачив щастя, людей і їхню красу саме в труді. Сприяло вихованню певних моральних якостей малого героя і ставлення селян до тварин і рослин, до природи. Добрий господар, перш ніж сісти їсти, догляне худобу, домашню птицю. Така чуйність була нормою народної моралі і поведінки. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами, мати пестила кожну посаджену рослину.І малий Сашко пройнявся щирим співчуттям до коней, яких часом дуже бив батько; навчився хлопець бачити глибоку тугу в їхніх очах. Захоплювався розвагами Рябка, мріяв про те, щоб весь навколишній" світ кипів звірами і птахами. Ця любов до природи, чуйне стаатення до неї породять пізніше чудову мрію — засадити усю землю садами, виховувати людей-гуманістів.Як бачимо, у «Зачарованій Десні» О. Довженко, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, і сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, шо запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть.

45. «Щоденники» о.Довженка

О. Довженко, геніальний митець, великий правдолюбець, у щоденникових записах торкається багатьох аспектів життя, що хвилювали й тривожили його. Але про що б автор «Щоденника» не писав: про долю своїх творів, воєнні враження чи перипетії історичного шляху рідного народу. — він змальовує правдиву картину сталінських порядків. Вона насамперед постає із схвильованої розповіді про перші, найдраматичніші, сторінки війни. І як підсумок цих роздумів — запис 24 липня 1945 року про парад Перемоги, коли, крім нього, О. Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: «Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили...» У цих словах — ключ до розуміння письменником однієї з найтрагічніших проблем нашої історії: людина і тоталітарна система. У цьому зв'язку автор «Щоденника» пише про десятилітнє «відрядження» Остапа Вишні. Знаходимо на сторінках «Щоденника» й гіркі слова на смерть Юрія Яновського, який страждав фізично і душевно від звинувачень у націоналізмі. Але найбільш зримо фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкриваються через щиру сповідь самого О. Довженка. Ось запис від 26 листопада 1943 року: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Та самої заборони видалося замало, і 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виступив сам Сталін із доповіддю «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка «Україна в огні» Митець говорить і про шістнадцять літ «кінокаторги», коли доводилося співпрацювати з «мізерними людцями», некваліфікованими, аморальними, і про виключення із Всеслов'янського комітету, і про духовний голод, відірваність од рідної землі, і про Беріївську погрозу: «Будем вправлять мозги». Як крик відчаю, звучать рядки, занотовані 29 листопада 1954 року: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай... Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися в ліжко без копійки в кишені». Навіть у тому, що сталінська система влаштувала Довженкові «прикриту форму заслання», проявилися її цинізм і жорстокість. Адже митця позбавили головного — можливості вільно творити. Проте, незважаючи на шлях поневірянь, він знайшов у собі сили протистояти тоталітарній системі, черпаючи наснагу в рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках «Щоденника» — саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя О. Довженка. Проблема української державності глибоко хвилювала письменника. І в тому, що Україна — «вічна вдова», а в І Народу «безмірно жахлива доля», О. Довженко звинувачує. зокрема, й тоталітарну систему з її цькуванням інтелігенції, духом кон'юнктури, пристосовництва, переслідуванням за любов до свого народу. Сам митець, незважаючи на вигнання, не втратив кровних зв'язків з рідною землею, яка дала йому хліб і серце, любов і звичаї, радість творчості разом з великою печаллю і стражданнями.