31. «Мисливські усмішки» о.Вишні

Мисливські усмішки Вишня складав тривалий час, а найповніше видання після смерті 1958 р. - явище унікальне- оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» -щирим, життєствердним настроєм. хоч і «мисливські», але навчають не нищити, не вбивати природу, а навпаки дбати про неї, берегти для нащадків. Для ліричного героя цих творів, як і для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею. ОВ разом зі своїм героєм (зазвичай оповідачем - трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.), радіє довкол світові, милується природою, по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, (створює веселий настрій- пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить ОВ обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку) - комічний струмінь у ситуацію. «Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдотепніших і найліричніших мисл.усм.присвячена М.Рильському. Визначальні особливості гумору - багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

32. «Празька школа»

“Празькою школою” умовно називають тих письменників-еміґрантів, котрі залишили Україну у 20-х роках і певний час працювали у Чехо-Словаччині, зокрема у Празі. Це, безперечно, формальна ознака. (це не організація, так як не мали ніяких статутів, не вели звіти і т.д) Вперше термін вжито В.Державинним у роботі «3 роки літературнго життя на еміграції»(1945-1947) Якравими представниками є: Євген Маланюк, Юрій Клен, Олег Ольжич, Юрій Липа, лекса Стефанович, ксана Летушинська, Олена Теліга. Стиль пражан: «Своєрідний симбіоз символічного та неокласичного стильових начал», мають барокові ознаки. Для них найголовніше Світова воля, ідеальність. Найбільшу увагу приділяють релігійним символам.

У програмових настановах поетів-“пражан” відчувається:

-вплив волюнтаризму І. Канта, шопенґауерівського примату волі, гегелівської національної ідеї, мрії Ф. Ніцше про “надлюдину”. Ідеї німецьких філософів-ідеалістів знайшли відгук в українській філософській думці (В. Довгович, П.Юркевич, П. Авсенєв, М. Максимович, П. Куліш та ін.) і з новою силою актуалізувалися у період суспільно-політичних катаклізмів у працях Д.Донцова, В. Липинського, Є. Маланюка.

-Їх художня творчість була тією формою самозахисту, що дозволяла в умовах еміґрації зберігати національну ідентичність, плекати національний ідеал, забезпечувала тяглість літературного процесу.

-У їх поезії проблеми буття української нації виводилися на обшир світової історії, осмислювалися у контексті всієї цивілізації.

-Минуле стає формою збереження духовних цінностей. Ця воля, на думку “пражан”, могла вивести обезкровлений народ з мороку бездержавності. Щоб відродити її, Є. Маланюк прагнув сповнити серця металом. О. Ольжич посилав прокляття плоті, що виявлялася слабшою за дух, О. Теліга горіла бажанням “перескочити межу”, “розбити мури”, “палити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі”.