24. «Доктор Серафікус»

Проблема віртуального існування і творення нових знань як комбінаторики вже існуючих стала гостро актуальною для В.Домонтовича у 20-40і роки минулого століття. Ще гострішою вона стала сьогодні, коли кількість людей інтелектуальної праці порівняно з тими, хто працює фізично, різко зросла .Домонтович бачив актуальність роману в “наш час” ,проте ця актуальність не зменшилася і в наш час.Адже техніцизм цивілізації лише збільшився в незліченну кількість разів” .Нас поглинають засоби масової інформації, телебачення (не тільки як засіб інформування), Інтернет, віртуальний комп’ютерний світ .Попри те автор не виступає проти технічно-віртуального прогресу, він тільки застерігає від надмірного захоплення ним, закликає не поривати зв’язків із реальністю, особливо – з іншими людьми.Попри те у романі постійно тіло намагається повернути Комаху зі світу наукових знань у повсякденне співіснування з іншими людьми. І йому це вдається, насамперед за допомогою жінок: маленької дівчинки Ірці, Таїсії та Вер. На поверхню виноситься ще одна проблема: взаємини між віртуальним і тілесним світами, інтелектуальним і біологічним, сексуальним життям. У долі професора Комахи ця проблема набуває характеру гострого конфлікту. Ірця для Комахи стає несподівано рідною, він сам не може чітко визначити, чому йому хочеться завести маленьку дівчинку, але в ньому, очевидно, підсвідомо прокидається батьківський інстинкт.Кохання до Тасі зроджується у нього, бо для біологічного організму настав час кохати, і цей потяг сильніший за будь які розумні аргументи інтелекту. Але Комаха не може висловити власні почуття не тільки Таїсії, але тоді ще й самому собі, молодому. Тому жінка через багато років навіть не може допустити думки, що молодий науковець був у неї закоханий, бо не було натяків на це ні з його слів, ні з його вчинків.Взаємини з Вер стають ідеальними для професора: він отримує реалізацію своїх тілесних потреб,без зайвих слів, залицянь тощо. Але навіть ці стосунки Комахи з Вер не можна зводити до суто сексуальних взаємин, професор не вміє висловити свої почуття, але вони у нього є,і він прагне синтезу тілесної й духовної . Власне подієві сегменти становлять менше половини текстового обсягу. Значно більше місця займають роздуми персонажів та авторські коментарі подій, які інколи розпросторюються на цілі розділи. Найперше визначення – це любовний роман, у якому є як мінімум п’ять історій кохання, базується воно на зовнішньому сюжеті. Але значно важливішими є внутрішній сюжет і пов’язана з ним проблематика.Паралельно це-психологічний роман.

25.Український театр поч.20ст.Вплив м.Куліша

Український драматичний театр початку XX століття можна охарактеризувати двома головними прикметами, які випливали з історичних реалій, що склалися в українській культурі того часу. Передовсім це був театр багатющого досвіду просвітницької діяльності в утвердженні та збереженні української літературної мови, популяризації національної драматургії, основ національної акторської та режисерської школи, а, по-друге, – це був театр найбільш гнаний та заборонений імперсько-шовіністичною системою Росії. Із появою Ємського указу, що був підписаний Олександром II практично перекреслювалось саме поняття будь-чого українського у будь-яких виявах, вимірах і сферах. Так, заборонялися постановки п'єс українською мовою, недопускалися й переклади українською мовою будь-яких зразків зарубіжної драматургії, а з того, що дозволялося, вилучалися такі слова як: «козак», «українець», «українське», «запорожець», словосполучення, на кшталт «рідний край» тощо. Та навіть при отриманні спеціального дозволу генерал-губернатора на постановку п'єси українською мовою в один вечір із нею мала ставитися п'єса російськомовна, за чим суворо стежили урядові прислужники й жандарми.

Іван Тобілевич створив клясичну драму народного театру, Леся Українка — клясичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — “Народній Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933) — послужили драматургічним матеріялом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру “Березіль”, що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша “Патетична соната” (1930) з величезною втратою для Курбаса, “Березоля” і всього українського театру була заборонена. Чого не можна на Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник Московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі “Патетичну сонату” в Москві, де вона йшла з аншлягами від 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 і здобула Кулішеві від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборонені; з 1956 — 57 року з них “реабілітовано” в СРСР дві початківські п'єси Куліша — “97” (1924) і “Комуна в степах” (1925). Біля половини всіх п'єс Куліша вважається поки що загубленими. Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Куліш цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, одного з теоретиків української культури.