56.Осінні звичаї та обряди.

Одним з важливих осінніх свят день пам´яті мучеників Маккавеїв – у народі його називають Маковія. Жінки і діти йдуть до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев´язують їх житнім чи пшеничним вінком, стромляють головку маку. Цей своєрідний букет перев´язували кольоровими нитками чи стрічками. З цими “маковейчиками” йшли до церкви. В багатьох місцевостях відбувалося посвячення криниць.

Покрови — християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на П. намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня — то тепла. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.

Дмитра — осіннє свято аграрного календаря, яке відзначалося 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав у себе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Д. звичайно вже не засилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри. Субота перед Д. на Волині поважалась як дідова субота, коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині ж приказували: З Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці.

Введення — християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст. ст. На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після В. йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде; Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на В., як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.

Завершувалося осіннє обрядове коло перед різдвяним постом, званим Пилипівкою. 27 листопада влаштовували заговіни, або, як кажуть у Галичини, “запусти”. Ходять в гості до родичів, кумів, сусідів.

57.Весільна обрядовість

Весілля - стародавній звичай, що іде своїми коренями в далеке минуле і являє собою унікальне дійство з елементами театральності. Як фольклорне явище, воно містить у собі величезний потенціал народу, відбиваючи його менталітет і пріорітети. На нашій землі воно існує вже багато років і у нинішній час весілля в українській фольклорній традиції не втрачає своєї актуальності.

Українську весільну обрядовість можна умовно поділити на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожний з цих етапів має свій стиль, час і свої риси святкування, якими він і відрізняється від інших частин весільного дійства. Починалося все із сватання, основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів - це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля.

Переступивши поріг, одержавши дозвіл ввійти в будинок, свати кланялися в знак вітання і подяки господарям будинку. Потім запитували чи туди вони прийшли, де живе прекрасна дівиця і т.п. Батьки дівчини, заздалегідь приготувавшись до приходу сватів, зустріча ли їх хлібом - сіллю і накритим до обіду столом. За частуванням мова зводилась до того, що " у Вас є красива молода дівиця, а в нас молодий хлопець, якому припала до серця саме ця дівчина ". Якщо дівчина була згідна вийти заміж за цього "доброго молодця", вона виносила рушники, якими перев'язувала сватів . Це означало , що дівчина приймає їхню пропозицію. Коли ж вона відмовлялася, то, згідно ураїнської традиції, вона дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він "вхопив гарбуза" або "облизав макогін".

У разі успішного сватання через певний час відбувалися умови (оглядини, домовини) - знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини - своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитись вважалася безчестям, за відмову ж сплачували відшкодування матеріальних витрат та ще й "за образу".

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовувались окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді . Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того існував цілий ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого, свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій, посаджені (хрещені) батьки "заправляли" весіллям . Основна роль у благословінні молодих, їх зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

Вінчання як весільний обряд формувався поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля . Повінчані ж до самого весілля жили нарізно. Лише у 1843 р., Синод видав указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання разом, не чекаючи весілля . Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям , хоча в окремих регіонах України воно майже до початку XX ст. все ж відбувалося до весілля: або відразу після сватання, або після заручин, іноді напередодні весілля у п'ятницю.

Протягом XIX ст. вінчання поступово стає традиційним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного та побутового характеру. На Правобережній Україні склався цілий ритуал церковного шлюбу, який, крім вінчання, включав церковні оповіді - освячення згоди молодих та шлюб. Протягом трьох тижнів (від заручин до вінчання) піп тричі оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.

На вінчання молоді у супроводі свого почту відправлялися, як правило нарізно. Перед тим вони просили у батьків благословення , і ті благословляли їх "прощівним" хлібом, бажаючи "ніколи не знати нужди та жити у мирі". Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько - свічку на плечах молодої.

Виходячи з церкви, молоді з'їдали цілушку хліба ("щоб солодко жилося"), який молода перед вінчанням клала собі за пазуху. На Закарпатті цей дещо містичний ритуал відбувався в іншій формі: молоді дивилися один на одного через свої калачики ("аби бачити своє щастя"), котрі потім з'їдали разом із вареними яйцями. Все це мало символізувати об'єднання родів.

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі дружок та бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали "на щастя" зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювався ще кілька разів: біля воріт нареченої ("ворітна"), в сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп - так званий весільний пропій - відбувався в кінці весілля . Після викупу місця починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки.

Наступав найдраматичніший весільний обряд - розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою - у підлегле становище. У найдавніші часи обряд розплітання виконувався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці XIX ст. - в домі як молодої, так і молодого - приданками, свекрухою й навіть самим молодим.

За покриванням голови (а в народі казали: "Як молода пов'язалася хустиною , то вона вже жінка, вона вже господарка") відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народним віруванням віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та "очистити" молоду.

У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання. У відповідності до цього молодих зв'язували чимбаром. Існувало багато інших весільних символів поєднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок - молодого і молодої тощо. Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них - обряд шлюбної ночі - включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості; другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого.

Щоб зміцнити зв'язок між молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачила цілий ряд післявесільних обрядів. Через день два молодий кликав гостей на пропій, через тиждень наречені йшли до батьків нареченої на міни, під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв ("мінив"), коли укладали шлюбну угоду.

Останній повесільний ритуал - калачини (розхідний борщ) відбувався через місяць після весілля . Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб "запити" свою "господарність".

58.Родильна обрядовість Етнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях України велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, що стосувалися народження дитини. Згідно з народними віруваннями, дотримання і виконання відповідних звичаєвих настанов і обрядів є необхідною передумовою успішного народження, здоров'я і благополуччя матері, дитини та щасливої їх долі.

Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: дородові звичаї і обряди; власне родильні; післяродові обрядові дії, що знаменують «приєднання» дитини до сім'ї, роду, громади.

Дородові охоплюють низку ритуальних, магічних дій і звичаїв, що виконувалися вже під час весілля і були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодої хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах і т.д.

Період вагітності був обставлений низкою оберег, пересторог і вірувань. Старалися якнайдовше приховувати вагітність від посторонніх. Жінці, яка чекала дитину, радили уникати зустрічей з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми і, взагалі, поганих вражень, щоб це не передалося, не вплинуло на фізичний розвиток плоду. Вона не повинна була дивитися на вогонь і померлого, бити тварин, взяти щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися та ін. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування характеру і зовнішності дитини ще до її народження.

Звичай велів не відмовляти вагітній жінці, коли вона попросить щось допомогти чи позичити, старалися задовольнити, коли їй хотілося («забаглося») щось з'їсти, випити. Рекомендації, обереги, норми поведінки вагітної, ставлення до неї інших людей основувалися здебільшого на народному досвіді і раціональних знаннях народної медицини, розумінні фізіологічно-психологічного стану жінки під час вагітності. Вони мають багато спільного з аналогічними звичаєвими традиціями в інших народів. Чимало з них продовжує побутувати і в наш час.

Цикл звичаїв і обрядів, якими супроводжувалося народження дитини, зберіг у народному побуті українців ще в XIX — на початку XX ст. багато архаїчних світоглядних уявлень. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством, що вимагало дотримання устійнених традицією ритуалів і звичаїв.

Виконання всього комплексу пересторог, магічних дій, ритуалів вважалося основою успішного народження дитини, охорони від злого матері та немовляти.

Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Постіль породіллі намагалися відгородити «завісою» (рядном чи іншою тканиною), щоб оберегти її і немовля від поганих очей. Приймала пологи бабка-повитуха, котру заздалегідь запрошували. В різних місцевостях України її називали: баба, бабка, баба-повитуха, баба-кушарка, баба-бранка, породільна, баба-пупорізка та ін. Саме від її знання і вміння залежали значною мірою успішні роди, життя і здоров'я матері та дитини. Тому бабка-повитуха користувалася пошаною в народному середовищі.

Крім безпосередніх заходів щодо прийняття дитини, бабка-повитуха виконувала певні обрядові дії, що також додавало їй поваги; розв'язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс та інше — для полегшення родів, відсікання пуповини хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці — на веретені, гребені, щоб прищепити їм навики до основних видів сільськогосподарської праці; закопування посліду (місця), перше купання дитини тощо. Бабці навіть надавалося право охрестити хвору, вмираючу дитину. Пуповину зав'язували конопляним прядивом — матіркою,— «щоб дитина була плодовитою», «щоб у жінки діти велися». Коли вже не хотіли мати дітей, зав'язувала лляним прядивом. Зав'язуючи, бабка-повитуха примовляла: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Одним з основних ритуалів після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова і першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами. Перша купіль розглядалася не тільки як очищення, а й як охорона дитини від злих духів. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (Гуцуль-щина), хлопчикам клали свердло, щоб умів майструвати (Бойківщина). В новіший час до цих та інших предметів додалися ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати під час першої купелі, повинен був укинути якусь монету. Воду з першої купелі годилося вилити вранці в якийсь куток, куди ніхто не заходив.

Вірування в магічну силу води простежується і в народних очисних обрядах жінки-породіллі і бабки-повитухи. Вважалося, що жінка після пологів — «нечиста» і може зашкодити людям, що стикаються з нею, негативно вплинути на врожай, сімейний достаток тощо. Тому годилося якнайшвидше охрестити дитину, після чого бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіллі та себе (зливки, очищення, зливання, проща, злиття на руки та ін.). Скрізь на Україні цей обряд проводився зі свяченою або «непочатою» (вперше зачерпнутою вранці з криниці) водою. Бабка-повитуха скроплювала породіллю, до трьох раз давала їй надпити води або змивала зовнішньою стороною долонь її руки і лице, проказуючи молитви чи побажання. Породілля, в свою чергу, зливала на руки повитухи, обдаровуючи її: підносила хліб, сіль, кусок полотна, хустку або намітку тощо. Народно-звичаєва процедура очищення доповнювалася церковним ритуалом виводу через 35 днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди в народних обрядах збереглися обсушування дитини після першої купелі біля палаючої печі (у звичаях українців Закарпаття), запалювання свічки після народження дитини, світло якої згідно з віруваннями оберігало породіллю і немовля від злих сил, та ін.

Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво устійненим в українців було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг з поздоровленнями та обов'язковим приносом традиційних для такої оказії продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць тощо).

Попри свій доброзичливий гуманний смисл, цей звичай належить також до групи післяродових обрядових дій, які означають і прилучення дитини до ширшого родинного і позародинного колективу. Ще більше ця тенденція виражена в інших традиційних післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем відповідно до дня народження чи, як було поширеніше, надання новонародженому імені дідуся, бабусі, або когось іншого з предків); хрещенні з обов'язковою участю хресних батьків — кумів, яких запрошували з родини або друзів. У деяких місцевостях запрошували «в куми» кілька пар. Згодом похресник називав їх: хресний, хресна, матка, батько, нанашка, нанашко. Якщо в сім'ї «не велися» (вмирали) діти, то, щоб запобігти цьому, в деяких місцевостях України побутував звичай імітації продажу новонародженого кумам через вікно.

Церковне хрещення також звичайно супроводилося різними народними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба, що повинно було забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домашнім вогнищем^ оберегти від зла. І тут головну обрядову роль відігравала ба-ба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате Вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене» (Харківщина), інколи несла немовля аж до церкви і тільки там передавала кумам, пильнувала, щоб робилося все, «як годиться». Вважалося, що дитину треба нести до хреста тільки на правій руці, при ній мали бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи й цілий буханець).

У різних місцевостях України побутували й інші звичаї, які повинні були оберігати дитину, забезпечити їй щасливе життя й символізували прилучення до сім'ї та громади. Загальноприйнятим звичаєм було святкування, урочисте відзначення народження дитини, на яке запрошували родину, кумів, сусідів. Цей давній звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестинну гостину (хрестини) приносили подарунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час — ще й цукор та інші продукти. Частування гостей, серед яких головними особами вважалися бабка-повитуха і куми, супроводилися примовляннями І побажаннями. Подекуди (на Лемківщині, в гірських районах Закарпаття, житомирському Поліссі)., складовою хрестин були й спеціальні обрядові пісні (хрестинні, родильні), з них возвеличувалося новонароджене дитя, його батьки, висловлювалася подяка бабці-повитусі та різні добрі побажання:

Традиційно устійненим вважалося і меню хрестин. Майже повсюдно обов'язковою в ньому була каша (мабуть, залишок давніх жертвоприношень у вигляді зернових). У деяких місцевостях етнографи зафіксували цікаві обрядові дії з кашею: повитуха або хресний батько за столом піднімали горщик з кашею, бажаючи добра і щастя, мов «зірок на небі». Відомі звичаї «молити кашу», «розбивати кашу», тобто розбивати горщик з кашею, якою частують гостей, котрі платять за це пожертвами для дитини, породіллі чи баби-пови-тухи. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує її прилучення до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини — в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Після хрестин також практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил і духів, «поганих очей» — вроків. У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку), вірячи в їх магічну силу. На руку дитині пов'язували червону стрічку або нитку — «від уроків». Спеленану дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження відбувався обряд постри-жин дитини — першого постригу, а на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині навіть досить урочисто, з участю кумів і з гостиною. Цей звичай мав традиційні ритуальні елементи: спочатку кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою, спалювали. На західноукраїнських землях зафіксовані лише окремі елементи обряду першого постригу. Зібрані в XIX—XX ст. етнографічні матеріали щодо звичаїв та обрядів, пов'язаних з народженням дитини, доносять до нас багату смислову архаїку і різноманітність локальних варіантів. У побутуванні вони не завжди осмислювалися відповідно до первісної магічно-символічної значимості. Але оберігалися порівняно стійко, оскільки народна традиція поєдну- Щ вала їх з життєво важливою функціональністю — успішним 1 народженням, здоров'ям матері й дитини, благополуччям і І щастям новонародженого. Це основні мотиви всього комплек- І су народних звичаїв і обрядів, їх практично-раціональних і ■ магічно-ілюзорних, забобонних елементів.

У наш час і в цій сфері народних традицій сталися значні зміни. Забулися, злегковажили ся не тільки різні магічні ритуали, а й багато раціональних моментів, які мали охоронно-профілактичне значення, посилювали сприйняття гуманістичної сутності акту народження дитини, символізували прийняття народженого у сімейний і громадський колектив. Ті моменти традиційної родильної обрядовості, що зберігаються (відвідування породіллі, обдарування матері й дитини, перша купіль, гостина тощо) побутують здебільшого без їх колиш- і нього ритуально-магічного забарвлення.