47.Класифікація народного одягу

Найзагальнішою класифікацією одягу є його розподіл за статтю людини на чоловічий і жіночий.

Природно-кліматичні умови України сприяли розвитку великої кількості одягу та різноманітності його форм. За розташуванням на стані людини одяг поділяється на такі види:

— натільний: сорочка;

— поясний (стегновий): запаска, плахта, опинка, дерга, штани;

— нагрудний: з рукавами (кофта, куртка) і без рукавів (кептарі, лейбики) та ін.;

— верхній (становий): осінньо-весняний, плащоподібний та хутряний зимовий;

— пояси;

— взуття: плетене (личаки), стягнуте (постоли), зшите (черевики, чоботи);

— головні убори.

За способом виготовлення традиційний український одяг прийнято поділяти на шитий і нешитий. Нешитий одяг етнологи вважають давнішим за походженням. Він виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується різними способами, утримується на тілі за допомогою зав'язок, поясів, шпильок. Частини шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм.

Класифікаційною ознакою одягу може бути його призначення: робочий, буденний, святковий, обрядовий.

48.Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню вставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом, як і в тунікоподібних, прямий кут.

На Середній Наддніпрянщині носили головним чином сорочки зі вставкою, пришитою по основі. Коли вставки кроїли по всій ширині полотна, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля вставки, що створювало характерну об'ємність верхньої частини сорочки (Центральна Київщина, Вінниччина, Житомирщина). На Поділлі вставка (в половину ширини полотна) була досить довгою; вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї непризбираним, що робило сорочку менш об'ємною у плечах, із заниженою лінією пришиву рукава. Форма цих сорочок визначалася довжиною і шириною вставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому верхня частина рукава мала форму вставки; рукав пришивався або по основі, або по пітканню. Райони поширення цього типу збігалися з районами побутування сорочок зі вставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.

У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим — залежно від того, чи викроювався він з одного шматка полотна, чи до нього додавалося ще півполотнища. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі (в основному на Полтавщині) і був найширшим в усій Україні. Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості.

Сорочка на кокетці — пізнє явище для України — набула поширення у чоловічому та жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в. центральних. Цей: тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок зі плечовими вставками, пришитими по пітканню.

Конструктивне вирішення стану такої сорочки порівняно з плечовою частиною було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини полотна їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. Стан зшивався з трьох асиметрично розташованих полотнищ; в об'ємі сорочка дорівнювала 140—145 см, а довжину мала таку, що поділ обов'язково «виглядав» з-під іншого одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини.

Стан сорочки міг бути суцільним (додільна сорочка) або відрізним (сорочка до підтички). Сорочка з відрізним станом складалася з двох зшитих частин: верхньої (станка, чохлика), виконаної з тонкого саморобного або фабричного матеріалу, та нижньої (підтички) з грубого домашнього полотна, оскільки остання швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше — впоперек; якщо вона робилася з поздовжніх шматків полотна, то складалася з трьох полотнищ, як і сорочка.

Сорочка, пошита з двох частин, розглядається як пізніше, вторинне явище. Це підтверджується тим, що наявність підтички характерна для повсякденного одягу і викликана практичними міркуваннями, в той час як святкова чи обрядова сорочка обов'язково мала бути додільною. Разом із цим у цих двох типах сорочок дослідники вбачають розвиток давніх форм. Наприклад, висловлюється припущення, що походження суцільної сорочки пов'язане з архаїчною формою плаща типу пончо, а відрізна генетично близька до незшитих частин давнього натільного одягу. Останній варіант зберігався ще наприкінці XIX ст. в деяких районах Карпат та Закарпаття у вигляді короткої сорочки (опліччя), яку носили з білою полотняною спідницею (підшивкою, подолком, спідником). Суцільні або зшиті з двох частин форми місцевому населенню були невідомі.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, а частіше з виложистим. У центральних районах України обидва ці варіанти поєднувалися. Червоні стрічки у комірі носили парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцеві.

Форма та обробка горловини й коміра композиційно пов'язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувалися і викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або манжетом-чохлою (Правобережжя). У чоловічих святкових сорочках низ рукава неї завжди призбирувався, лишаючись широким. На Черкащині, нинішній Кіровоградщині горловина і манжет закладалися у збори (брижі) і викінчувалися] оборкою (зонтиком, бриликом).

Окрім крою, локальної своєрідності! сорочкам надавала орнаментація. Колір і фактура саморобного полотна були і виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орнаментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важливих виявів специфіки культури та психології народу здатна відбивати його етнічну історію, локальні особливості, а також етнокультурні взаємозв'язки .

Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій половині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага віддавалася вишивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витісняє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виготовлення, пізніше — фабричними бавовняними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка низзю (занизуванням) — найдавніший спосіб вишивання, близький до ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Інші давні техніки вишивки, що побутували на території України,— це різні види лічильної гладі. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі (настилування, лиштва). На Полтавщині вона поєднувалася з ажурною технікою вирізування, на Чернігівщині — з виколюванням. До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали подоли сорочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — розмережування, які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав у чернігівських сорочках).

Вишивання по канві набуло популярності у другій половині XIX ст., що значною мірою пов'язане з поширенням фабричних тканин. Насамперед слід зазначити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх витісняти. Ця техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і більш реалістичного трактування рослинних мотивів.