2.Історія назви науки етнологія

етнографія — наука про побут, традиційну мате­ріальну та духовну культуру наро­дів, їх походження (етногенез)

Назва етнографія походить від грецьких слів етнос — народ і графо — пишу. Буквально це означає народоопис. Таке визна­чення етнографії правомірне лише стосовно початкової стадії її роз­витку, коли основна увага приділя­лася збиранню, фіксації й опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, не­обхідним стало і теоретичне осмислення, тобто включення того, що визначається грецьким словом логос (поняття, вчення). Відповід­но з'явилася й друга назва — етно­логія, що закріпилася в деяких країнах Заходу. Уперше в науковий обіг поняття «етнологія» увів ще в 1784 р. А. Шаванн, вживаючи його у значенні «історія прогресу народів у цивілізації». Загального поширення він набув у 20 – 30-ті роки XIX ст. завдяки діяльності В. Едварда та А.М.Ампера, який, проводячи класифікацію наук, визначив місце етнології в системі гуманітарних поряд з історією та археологією.

На Україні терміни етнографія і етнологія спочатку вживалися як однозначні та близь­козначні поняття. Тільки напри­кінці XIX—перших десятиліттях XX ст. визначилася певна понятій­на відмінність між ними. Назвою етнографія охоплювалися здебіль­шого фіксації й описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі і фольклор; поняттям етнологія визначалися праці про народ і його куль­туру дослідницького теоретичного характеру.

З метою термінологічної уніфікації з 30-х років у нас утвер­дилася назва етнографія, очевидно, значною мірою й тому, щоб відмежуватися від так званої буржуазної етнології. Але основна логіка єдиної назви полягає ось у чому: етнографія як наука давно перестала бути в буквальному розумінні цього поняття тільки як народоопис, а стала народознавством. Вона неодмінно поєднує дві складові і два рівні дослідження: опис предмета дослідження і теоретичне осмислення його сутно­сті.

Різнобій щодо найменування етнографії в різних країнах, який, до речі, існує й досі, залежний здебільшого від історич­ного процесу формування цієї науки, теоретико-методологіч-них розбіжностей її різних національних шкіл, від різного окреслення предметної сфери цієї науки

Наприклад, в Угор­щині предметом етнографії є переважно матеріальна тради­ційна культура, а вивченням духовної народної культури зай­мається фольклористика. Соціальна антропологія (Англія) чи культурна антропологія (США).

В Україні після утвердження державної незалежності домінуючим став термін етнологія.

Підсумковим може вважатися визначення етнографії як історичної науки про походження й історію народів, формування специфічних особливостей їх тради­ційного побуту, матеріальної і духовної культури. Це робоча дефіцінія, оскільки обговорення її триває.

3. Становлення української народознавчої науки(к. Хviii-п.П. ХіХст.)

В останні десятиліття XVIII—на початку XIX ст. істотно посилюється спеціальне-вивчення України у складі російської та австрійської імперій, практичною метою докладного вивчення їх продуктивних сил поневоленого народу, об'єктивних реалій буття.

Це був час знищення решток політичної автономії Украї­ни, ліквідації Запорізької Січі і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної України, західноукраїнські земель, внаслідок розподілу Польщі захопила в 1772 р. Австрійська монархія, зберігши тут панування польських, угор­ських і румунських феодалів.

Інтереси до України, що походили з наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта кінця XVIII ст., мали здебільшого характер пізнання з метою їх ефективного «освоєння» в імперських структурах. Вивчення в цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності українського народу,проте її часто не помічали або трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців, румун, а то й туземцями певних місцевостей, на­приклад, Карпат.

Праці, що містять цінні описи різних місцевостей України, безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної та духовної культури і є уні­кальним джерелом етнографічної інформації. Зокре­ма, це видання «Черниговского намесничества топографиче-ское описание» А. Шафонского (1786), «Топографическое описание Харьковского намесничества» Н. Переверзєва (1788), «Топографическое описание Киевского намесниче­ства» (1786), кількатомних описів німецькою мовою подоро­жей по Галичині і Буковині австрійського професора Бальта-чара Гаке (1790—1796) та ін. У ряді праць з того часу просте­жується і певне розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це «Описание свадебньїх украинских простонародних обрядов...» Григорія Калинов-ського (1777) — деякі дослідники вважають його початком української етнографії; книжки про Україну В. Рубана, зокре­ма «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» (1773) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг...» (1777); «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798) Я. Марковича, нарис про українців М. Антоновського в книзі І. Георгі «Описание всех обитающих в Российском государстве народов...» (1799); стат­ті Ф. Туманського (кінець XVIII ст.), «История русов» неві­домого автора.

На Україні активізація етнографічного вивчення напри­кінці XVIII—початку XIX ст. великою мірою пов'язана з по­силенням національно-визвольної боротьби і процесом зро­стаючого національно-культурного відродження слов'янських народів, з протидією агресивній централізаторській та асиміля­торській політиці іноземних поневолювачів щодо українсько­го народу. Зокрема,творення нової літературної мови на народ­ній основі, ознаменованого появою в 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, в середовищі передових вчених зростає інтерес до вивчення походження українського на­роду. Майже в усіх частинах України опрацьовується граматика української мови. При цьому і «Гра­матика малороссийского наречия» Олександра Павловського (1818), і філологічні праці галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою «Граматика слов'яно-руська» Михайла Лучкая (1830) .

Саме в контексті утвердження поглядів на український на­род як самобутню етнічну й етнокультурну спільність є підстава говорити про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну до формування української етнографії як українознавчої галузі знання. В цьо­му процесі виразно простежується протистояння діячів демо­кратичного, прогресивного спрямування і представників вели­кодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20—30-х років не погоджувалися зі шляхет­ською тенденційною характеристикою українських селян в етнографічній монографії польського автора І. Червінського «Задніпрянська околиця між Стриєм і Лімницею» (1811), ка­тегорично заперечували проти трактування українського наро­ду як частки польського в праці польського вченого Л. Го-лембйовського «Польський люд» (1830), у збірнику україн­ських і польських галицьких пісень Вацлава з Одеська (В. За-леського, 1833)

Важливе значення для активізації інтересу до народної культури мала а праця Зоріана Доленги-Ходаковського, зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні і публікація трактату «Про дохристиянську Слов'янщину» (1818).

У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху на Україні.Це- Харкові, Києві та Львові

У харківському гуртку «любителів української народно­сті» (діяльность Ізмаїла Срезневського, студій над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського, збирацької роботи Миколи Костомарова, публікацій про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, досліджень Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Г. Квітки-Основ!яненка і П. Гулак- Артимовського.

У Києві інтерес до укра­їнської етнографії, розвивається в зв'язку з відкриттям універ­ситету (1834) і діяльністю його першого ректора Михайла Максимовича. Важливу роль відіграли також створені «Тимчасовий комітет для пошуків старожитностей у м. Києві» 1835, «Музей старожитностей» при університеті (1834),

Українознавче спрямування досліджень посилювалось з участю особливоТ. Шевченка, котрий прагнув показати світо­ві героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, де утверджувалася етнічна особистість українського народу .

Львівський українознавчий осередок, що склався на по­чатку 30-х років навколо діячів так званої «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не тільки започаткував на західноукраїнських землях нову україн­ську літературу на народній основі («Русалка Дністровая» — 1837), а й став ініціатором розгортання широ­кої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало інтелігенції на місцях ,практикувалися і спеціальні народознав­чі мандрівки з певною програмою на Галичину, Закарпаття і Буковину.

Більшість україно­знавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в руко­писах або публікувалася російською, польською, чеською, ні­мецькою мовами. Проте у світ вийшли такі праці :Й. Лозинського («Рускоє весілє»,1835), збірники українських пісень М. Цертелєва (18І8), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), шість книжок «Запорожської старини» І. Срезневського (1833—1838), збірка україн­ських приказок і прислів'їв Г. Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Одеська (1833) і Жеготи Паулі (1839—1840) та інші книги.

В українській етнографії 20—40-х років переважає метод безпосереднього спостереження, фіксації-збирання й опису. Водночас простежується й виразне посилення дослідницького начала із звертанням до порівняльно-історичного вивчення матеріалу, розгляду його в загально-українському контексті.

У етнографічному вивченні зростає увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духов­ної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу всіх регіонів України, а в зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення.