39. Соціально-економічні типи та форми поселень українців

У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів ( кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних.

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали. Крім того, відомі й інші механізми утворення присілків. Зокрема в Карпатах сільські поселення цього типу часто зароджувалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які містилися на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села, вони носили назву "Гута", "Майдан" . Населення таких присілків частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла ще в період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були і однодвірні, й малодвірні. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р., яка спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників.

Поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних — свободами, слободами. Окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю.

Форми (типи планування) сільських поселень українців розвивалися під впливом комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, Можна виділити декілька типів забудови поселень: розсіяну, гніздову, скупчену, комбіновану.

Безсистемна форма поселення вважається однією із найдавніших не лише в українців, а й у слов'ян загалом.. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації стосовно планування. Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздовий та скупчений. Перший характерний для Гуцулыцини. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися в різних напрямах проїзди, провулки, що вели до селянських обійсть. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовою особливо характерні для низки місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської, Рівненської, Житомирської областей

Не менш давньою за походженням і достатньо поширеною в Україні є рядова форма поселення. Її характерна риса — розташування дворів у ряд та орієнтація жител чільною стороною в одному певному напрямку — уздовж берега водойми або дороги.Рядові поселення можуть бути однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби ("на літо", "до сонця"). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

Глибокі слов'янські традиції в українців має кругова форма поселення. При такому плануванні двори розташовані найчастіше довкола площі з церквою і кладовищем або ставу. Відомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад,1. в одному випадку будівлі розміщуються по колу, оточуючи незабудовану площу, городи тягнуться в бік поля, а двори виходять на площу.2. В іншому — двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувалися обабіч дороги чи ріки. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення найхарактерніші для Бойківщини і Лемківщини, а також побутували в рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина).

Поселення вуличної форми поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Серед вуличних поселень розрізняють одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні варіанти зазначеного типу планування.

Еволюція форм сільських поселень українців у ХІХ — на початку XX ст. відбувалася у кількох напрямах: трансформації однопланових поселень в комбіновані, появи вуличних елементів, забудовування проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. На зміну традиційним формам приходить вуличне та кваргально-вуличне планування.

40.Типи забудов дворів Під двором українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями. Двір був центром господарського і побутового життя селянства. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південні румби (південний схід та південний захід), що забезпечувало хату сонячним освітленням. На Поліссі, в Карпатах та поселеннях, розташованих у басейнах рік, річок, враховувався такий важливий фактор, як рівень води під час паводків.

Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці (залежно від її напрямку). Якщо вулиця спрямована з півночі на південь та з південного сходу на північний захід або з південного заходу на північний схід, то житлові будинки розташовувалися перпендикулярно до вулиці, тобто вузькою стороною (торцем). Коли ж вулиця, йшла зі сходу на захід, то будинки споруджувалися пара-. лельно вулиці довгим фасадом або напільною стороною У розташуванні хати і господарських будівель щодо вулиці чи дороги (у вуличних і рядових поселеннях) побутувало три варіанти: житло знаходилось' ближче до комунікації, а господарські будівлі — в глибині двору; житло розташовувалось у глибині двору, а господарські будівлі — ближче до вулиці; житло знаходилось на одній стороні вулиці, а на другій — господарські будівлі (таке розташування характерне для українського Полісся).

Коли в низинних районах житло та господарські будівлі розташовували, орієнтуючись переважно на вулицю, то в гірській місцевості будівництво зумовлювалося природними факторами — рельєфом місцевості. Якщо у вузькій долині потік чи річка текли близько гори, житло розташовувалося на тому боці потоку, де був широкий простір,— тоді між потоком та дворами утворювалася дорога. У деяких селах забудова проводилася вздовж ріки з обох боків потоку, зрідка — з обох одночасно.

Залежно від напрямку течії ставилося житло і завжди з орієнтацією на південні румби. Зрідка, коли ширина ділянки була більша за довжину або дорівнювала їй, житло орієнтували до вулиці довгим боком (здебільшого переднім фасадом). У долинах і низовинах, де переважали вуличні поселення, розташування будинку залежало від локальної морфології (напрямок вулиць, форми земельних ділянок тощо). Тут переважала орієнтація жител вузьким торцевим боком до вулиці. Причина цього — дальше дріблення внутрішніх (садибних) наділів і звуження будівельних ділянок, внаслідок чого проводити забудову у більшості випадків інакше було неможливо.

Іноді, як наслідок малоземелля, на одній вузькій садибі розміщувалися витягнуті в лінію дві—три і більше хат, залежно від того, скільки синів відокремилося від батька. Умови одноосібного сільського господарства вимагали простого, зручного й короткого зв'язку житла з господарськими будівлями.

Розташування житлових і господарських будинків на присадибних ділянках залежало від розміру площі, місця розташування вулиці, ріки, ландшафту і т. д.

На Україні існувало три форми забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнутий.

За твердженням деяких дослідників, до найдавнішого типу забудови належить замкнутий. Ці двори, так звані підварки, побутували на Поліссі, де господарські та житлові приміщення споруджували компактно чотирикутником, об'єднані стінами і дахом. Для підварків характерні двоє воріт. У даному регіоні побутував ще один варіант замкнутих господарських будівель (клуні, стайні тощо), які розміщались окремо від хати. У гуцулів такий замкнутий чотирикутник з будівель, куди входили і житлові приміщення, називався хата у брамах, брами, гражда, хата з граждою, причому з тильного та обох торцевих боків були холодні прибудови, часто під низькозвисаючим дахом.

Зімкнутий тип двору, де всі будівлі розташовані під одним дахом, поширений майже на всій Україні. Така система залежала переважно від того, чи далеко знаходилася дорога або вулиця. У вуличних та рядових поселеннях побутували два варіанти: житло розташовувалося ближче до комунікацій, а господарські будівлі — у дворі; житло знаходилося вглибині двору, а господарські будови — ближче до вулиці. Обидва варіанти відносяться до давніх.

Зімкнутий тип забудови двору має однорядні або видовжені — Г-подібні, П-подібні варіанти. При однорядній забудові житло частіше знаходиться ближче до вулиці, а господарські будівлі — за ним, під одним дахом. Найпоширенішим варіантом є: хата -|- сіни + комора + стайня + стодола + шопа. Були й такі варіанти: хата + сіни -+- хата+комора + стайня 4-стодола. Такий однорядний тип побутував на Бойківщині, менше — в інших регіонах України. Окремий варіант цього типу забудови двору знаходився на Лемківщині: хата + сіни+ + комора 4- стодола+стайня.

Г-подібна забудова виникла під впливом тих самих факторів, що й однорядна. Відзначається вона наявністю господарських будівель, рідше житлових, у глибині двору, займаючи всю його ширину. Житло у цьому випадку ставили перпендикулярно до решти забудівлі, а ближче до вулиці, передусім торцем до неї. Тут також могли бути й інші варіанти розташування.

Найпоширеніший варіант П-подібної забудови такий: в одному ряду, ближче до вулиці —• торцем до неї (фасадом до двору) знаходилося житло, торцем до одного кута хати споруджувалася стодола, до іншого — шопа, хліви, в тому числі на дрова та інвентар — все це під одним дахом. Щоправда, цей варіант не мав широкого розповсюдження.

Чимало варіантів було у вільного типу забудови, найпоширенішого на Поліссі, у степовій частині України. Коло хати без відповідної системи ставили будівлі двору, але при цьому враховувався функціональний зв'язок між хатою та спорудами двору. Біля житла намагалися помістити споруди, де зберігались цінні господарські речі. Безпосередньо перед хатою будували комори-шпихліри, щоб їх було видно з вікна. Всі інші будівлі розміщувались окремо. Побутував на півдні України наступний варіант: коло хати розміщались господарські будівлі більш-менш регулярно за периметром чотирикутного подвір'я, створюючи комплекс споруд з двором у центрі.

Вільна забудова мала ті ж самі типи, що й зімкнута, різниця тільки ось у чому: всі споруди вільної забудови не були під одним дахом. Дуже поширений варіант, який входив до П-подібної забудови: в одному ряду коло вулиці хата, напроти — стодола і хлів під спільним дахом, у глибині двору ставили хлівець для свиней, сарай і т. д.

У деяких регіонах Полісся, Волині та Поділля житло розташовували з одного боку вулиці, а господарські споруди — з іншого. При різноманітних варіантах житлові приміщення завжди орієнтували на сонячну сторону. На Україні всі двори, а також сади були огороджені. Спеціально перед хатою виділяли місце на город — невеликий клаптик землі для квітів, що теж огороджували. Найстаріші форми огорож — частоколи — збереглися на Поліссі до кінця XIX ст. Вони, походять від оборонних споруд Київської Русі. Балки діаметром 10—15 см з гострою кінцівкою закопували одну коло одної. Верх та низ цього частоколу скріплювалися з внутрішнього боку поперечними балками за допомогою дерев'яних шибель. Висота частоколу — 2,5—3 м. У деяких районах огорожі мали стовпову конфігурацію в щули (вкопані стовпи з пазами) і заповнювалися дилями або круглим деревом. Ворота та калитки були на бігунах, робились за конструкцією дверей. На Поліссі, у Карпатах та в лісистих районах бідніше населення ставило паркани (загородки з «штахетника»), пліт з ліщини, плетений горизонтально. З архівних матеріалів відомо, що бойківські садиби мали й огорожі з кругляків під дашками, покритими соломою, драницями, ґонтами. Шляхетські садиби огороджувались частоколами, навіть кам'яними мурами. Широко побутували огорожі, виготовлені з плетеного хворосту, штахетники з різного матеріалу, примітивні огорожі — з двох-трьох укріплених горизонтально жердин.

На півдні України та на' Поділлі переважали огорожі з глиносоломи та каменю. Вони були невисокі. В районах очеретяних заростів для виготовлення огорожі широко застосовували очерет. Для України характерні дощані та решітчасті ворота. Дощані ворота могли бути одинарними, подвійними, і, як правило, мали перекриття — двосхиле або читирисхйле. Двосхиле перекриття зустрічається на Поліссі. До таких воріт прибудовували хвіртки, а зрідка — навіть дві (на обидва боки). Решітчасті ворота мали два стовпи, до них прибивали горизонтально кілька дощок або жердин. Такі ворота укріплювалися жердинами, прибитими по діагоналі. Поряд з воротами робили хвіртку або перелаз.

На Поділлі, Покутті, у деяких районах Карпат огорожі робили з каменю, влаштовуючи дерев'яні ворота, стовпи яких багато орнаментовані геометричною різьбою (рідше — рослинною). Над вершиною та воротами розташовували дашок з ґонтів і т. д.