38.Лісорубство і лісосплав

Великі лісові масиви в Україні, насамперед у Карпатах і на Поліссі, дещо менші — на Волині, Поділлі та в центральних районах, сприяли розвиткові різноманітних занять і промислів, пов'язаних із заготівлею і переробкою деревини. Всі вони мали сезонний характер і доповнювали основні види господарської діяльності українського селянства — хліборобство і тваринництво.Одним із найдавніших лісових промислів було лісорубство. Вже в XV—XVI ст. заготівля лісу становила важливу повинність залежних селян. Деревину постачали для будівництва замків і дворів феодалів, дровами забезпечували численні залізоплавильні й скляні гути, солеварні жупи та інші промисли. З дерева виготовляли тару (бочки) для транспортування продукції, меблі, посуд, знаряддя праці. Розвиток товарного виробництва і промисловості сприяв значному збільшенню масштабів лісоексплуатацій. Швидкими темпами зростав насамперед вивіз будівельного лісу і пиломатеріалів на експорт у різні країни Європи. Зокрема на початку XX ст. з українських Карпат вивозилося залізницями і сплавлялося по ріках Прут, Дністер і Тиса б—8 млн м3 лісу щорічно.Переважна більшість лісових масивів належала державі й великим землевласникам, які здавали їх в оренду для тимчасової чи довготривалої експлуатації різним підприємцям і купцям. У XIX — на початку XX ст. лісорозробками і транспортуванням деревини займалися на основі відповідних угод переважно іноземні товариства і фірми. Контори останніх наймали партії лісорубів (по 20—30 осіб), які безпосередньо працювали від пізньої осені до весни на лісорубній ділянці.Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт і оплати праці, вирішував організаційні питання під час роботи, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки тощо. Одночасно, враховуючи знання, виробничий досвід і фізичні можливості кожного, формував бригади, що на місці вирубки виконували певні виробничі операції.

Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX ст. здійснювалися вручну. Основними знаряддями праці робітників були сокири і ручні пили. Для пересування колод з одного місця а інше, спуску їх схилами тощо використовувалися так звані «цаліни» (Карпати), що складалися з довгого (до 1,5 м) дерев'яного держака і металевої насадки, яка в нижній частині закінчилася загнутим до середини гаком.

Обмежений арсенал технічних засобів праці зумовлював прийоми заготівлі лісу. Один загін лісорубів займався поваленням дерев, другий — обтинав та сік на частини гілля, очищав («лупив») дерева від кори. Звалений і частково оброблений ліс кілька тижнів просихав на місці зрубу, потім його розрізала на відповідний сортимент і стягали на склади.

В Українських Карпатах у зв'язку зі специфічністю ландшафту колоди та дрова часто доставляли з верхніх складів на нижні спеціальними трасами —«ризами». Це була споруда у формі жолоба, змонтована з несортованого дерева. На Гуцульщині й Бойківщині довжина такої штучної дороги становила нерідко кілька кілометрів. Після завершення спуску зрубаного лісу «ризи» від верхнього кінця ланку за ланкою розбирали і також спускали вниз. Звідси деревину доставляли на санях чи возах до берегів ріки, на залізничні станції чи безпосередньо до споживача.

До початку XX ст. основним засобом транспортування лісоматеріалів на далекі відстані був сплав ріками, оскільки з глибинних лісових масивів, зокрема Карпат, Волині й Полісся, інших видів зв'язку протягом тривалого часу не було. Вигідне географічне розташування цих етнографічних районів, розгалужена річкова система на території кожного з них з виходом до Чорного чи Балтійського морів завжди були сприятливими факторами для розвитку лісосплаву, який досяг найбільших масштабів у другій половині XIX — на початку XX ст. Відповідно заняття сплавом належало до найпоширеніших видів виробничої діяльності місцевого населення. Так, у 1853 р. транспортуванням плотів ріками басейну Прип'яті займалося 6380 чоловік, у 1865 р. — 5195. Приблизно стільки ж людей було задіяно в цьому промислі в українських Карпатах.

Для сплаву лісу переважно користувалися такими ріками: Тиса (з притоками Тересва, Теребля і Ріка), Прут (з притоками Черемош і Серет), Дністер (з притоками Стрий, Свіча, Лімниця. Солотвинська і Надвірнянська Бистриці), Західний Буг, Прип'ять (з притоками Тур'я, Стохід, Стир, Горинь, Случ, Уборть, Уж і Тетерів), Десна з р. Сейм. Цими водними артеріями постачалися лісоматеріали та інші види вантажів не лише на внутрішній ринок України, а й за кордон — у Росію, країни Центральної та Південної Європи, навіть в Африку. Тут пролягали також головні маршрути сплавників, які долали сотні кілометрів, перебуваючи в дорозі кілька днів, а то й тижнів.

З-поміж українського населення лісосплавом займалися переважно селяни. Це заняття вважалось суто чоловічою професією, бо вимагало сили, сміливості, витривалості, спритності, загартованості тощо. Особливо небезпечним воно було в Карпатах. Про сплавників із Бойківщини середини XIX ст. відомий народознавець Яків Головацький писав: «Відважний український верховинець... тримаючись «столика» (дерев'яного пристрою, на якому кріпилось весло — прим, автора), кидається на слабім плоті у прірву, через котру вже не раз прорвався і не раз тонув у глибині, так, що на поверхні пливуть лише бесаги (мішки з припасами), що висять на високих розсохах, та довга чуприна смілого сплавника, який за хвилю виринає з глибини, наче дика качка. Цей вир напевне роздавив би його і втягнув у безодню, якби не сильні ремена та спритність сплавника, що стоїть на другому плоті. Він вирвав свого попередника з виру й направив на воду...»

Найбільшу небезпеку для плотарів становили водоспади, пороги, опори мостів, греблі млинів, шлюзи водозбірень і каналів та інші перешкоди.Сплавом деревини займалися мешканці переважно прибережних сіл, які добре знали характер ріки, переймали від попередніх поколінь навички, знання і виробничо-технологічний досвід. Правом вести плоти рікою користувалися лише найдосвідченіші робітники («керманичі», «атамани», «ретьмани»). Більшість сплавників були їхніми помічниками. Щоб стати керманичем, треба було добре засвоїти способи збивання плотів і з'єднання їх між собою, вивчити правила сплаву і маршрут водної траси, виявити неабияку майстерність під час транспортування деревини. Крім того, до сплаву допускалися лише ті, хто мав відповідний дозвіл промисловця чи купця. З другої половини XIX ст. вербуванням плотогонів займалися спеціальні посередницькі контори, які виникали в найбільших центрах лісосплаву Полісся і Карпат.

Сплавний сезон розпочинався у квітні й тривав до жовтня - листопада. Основна маса лісоматеріалів сплавлялася весною і на початку літа. Залежно від повноводності ріки транспортування деревини здійснювалося двома способами: врозсип, тобто окремими колодами, і у плотах. Перший спосіб практикувався переважно у верхів’ях карпатських та на маловодних ріках Волині й Полісся. Більшість лісоматеріалів доставлялася в збитих плотах.

Такелаж плотогонів був досить простий. В дорогу вони брали сокиру, свердла, запасні гужди, кілька поперечин, якими з’єднувалися колоди плоту. При транспортуванні деревини на далеку відстань на другому-третьому плотах кожного лісосплавного «каравану» («паса») зводили солом’яні будки, вкриті гонтом (Полісся). У них робітники ночували, зберігали харчі, запасний одяг, інструменти. На останньому плоті кріпили різної довжини гостро затесані палі, які служили своєрідними якорями для зупинки «паса».

З інтенсивним розвитком залізниці, будівництвом сухопутних доріг, а з 40-х років XX ст. розповсюдженням автомобільного транспорту масштаби лісосплаву починають поступово зменшуватися, а власне заняття – втрачати своє значення. Найдовше (до 70-х років XX ст.) воно побутувало у віддалених районах Полісся і Гуцульщини. Одночасно змінювались технологія і способи заготівлі лісу, інструментарій робітників. Зокрема, ручні знаряддя праці лісорубів витіснили бензопила, а доставлення деревини зі зрубів гужовим транспортом, чи «ризами», замінювалося на механічні засоби: канатні установки, трелювальні трактори, автомобілі-лісовози.

39.Типи і форми поселень Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Вона створювалась, розвивалась упродовж багатьох століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних,, соціально-економічних тощо.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутір, присілок. Село — давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. За свідченням матеріалів XVI— XVII ст., села складалися з дворищ-ланів. Вони виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. На першому етапі розвитку поселення буди малодвірні, на їх базі виникли багатодвірні села. Залежно від Умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, рсе-док, селище, село, дворище, земля, хутір.

Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складались ^ дворищ, називались селищами, а їх найстаріші частини — селом. Із сіл часто виділялися присілки (або виселки), які підтримували з селом економічні, сімейно-родинні та господарські зв'язки. Розвивалися села шляхом об'єднання дворів (чи дворищ) здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сім'ї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.

У середньовіччі селяни, котрі жили на державних або приватних поміщицьких землях, отримували землю. Але зі зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота і т. д.), що вимагали освоєння. Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення почали називатися в західних регіонах волями, а в східних — свободами. Таким чином зберігалася матірна назва села з додатком Воля і Свобода.

В часи феодалізму і капіталізму на віддалених від села землях козацька старшина та багаті селяни утворювали хутори. Подібними до хуторів були населені пункти з невеликою кількістю дворів, які мали назву урочище.

Форми (типи) планування сільських поселень. Сільські поселення розвивались під впливом комплексу факторів: особливості географічного середовища (рельєф, гідромережа тощо), етнічні традиції, умови соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державне законодавство та ін. Для поселень українців найхарактерніші безсистемна, рядова, кругова, вулична, ланцюгова та комбінована форми планування.

Найстаріші поселення виникали у долинах річок, балках, біля озер тощо. Необхідною умовою для заснування сіл була наявність землі для обробітку, пасовищ, води. Враховувалась також можливість для самооборони.

Вивчали планування поселень чимало дослідників, котрі по-різному трактували розвиток їх форм. На Україні цим питанням займався Г. Ю. Стельмах. Однак у своїй праці він заперечував вплив географічного фактора на форму поселення, а також допускався інших неточностей, помилок.

Безсистемне планування сільських поселень — одне з найдавніших та найпоширеніших на Україні. Залежно від типу розселення можна виділити два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою та зі скупченою. Перший варіант побутує на Гуцульщині. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Особливістю цього варіанта було хаотичне скупчення дворів, що найбільш характерне для північних районів Чернігівщини, Київщини, деяких місцевостей Полісся.

Давні за походженням села з регулярним типом забудови, її специфічною рисою є розташування дворів у ряд (часто ламаної конфігурації) з однаковою орієнтацією вздовж берегів рік, річок або озер. Рядові поселення могли бути однорядові та багаторядові і характерні для території всієї" України. До старих типів поселень належить і кругова форма сільських поселень українців. Зафіксовано декілька її варіантів. За твердженням вітчизняних та зарубіжних дослідників, генезис такого планування пов'язаний з обороною від різних нападів. Підтвердженням цього припущення є те, що кругові поселення розміщалися на мисах та закрутах рік. Ці поселення були здебільшого у передстеповій зоні України. Як показують матеріали, традиція захисту сіл від непередбачених нападів існувала і на Бойківщині, де села оточували огорожею.

На Бойківщині, Лемківщині, рідше на рівнинних районах України (Полтавщина, Київщина) побутував ланцюговий тип поселення. Селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Конфігурація цього типу залежала від конфігурації русла ріки чи дороги. Двори або невеликі групи дворів могли знаходитись і поруч, І на відстані один від одного. Варіантом такого типу є розгалужена ланцюгівка, поширена у землеробських районах Карпат. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної ріки.

Дальший розвиток рядового планування — вуличні поселення. Будинки споруджувалися в два ряди на обидва боки дороги, причому хати були звернені одна до одної фасадом. Розрізняють одновуличні, двовуличні, тривуличні поселення, рідше зустрічаються чотиривуличні. Крім цього, у вуличних поселеннях існували ще й великі бокові вулиці, які прилягали до бокових під різними кутами. Немає сумніву — такі поселення створювалися переважно з одновуличних, а хати таких поселень будувалися з орієнтацією на будинок, що стояв попереду.

У поселенні комбінованої форми поєднуються різні типи планування. В рівнинних районах України найчастіше зустрічаються безсистемно-вуличні поселення, у Карпатах — рядово-ланцюгові, безсистемно-ланцюгові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень XIX—початку XX ст. проходила за такими напрямами: трансформація однопланових поселень у комбіновані з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл.