26.Південно-Західний

Західний (південно-західний) регіон. З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної території України — це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волинської і Рівненської областей, а також частина Вінницької.

Цей край заселений здавна і має відносно стабільний склад аборигенного населення. Дуже складною була його історична доля. Він входив до складу Давньоруської держави, Галицького, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств. Уже наприкінці XI ст. українське Закарпаття захопила Угорщина. Північна Буковина в середині XIV ст. потрапила під владу князівства Молдови, яке на початку XVI ст. поневолила Туреччина. Галичину в 1348—1349 pp. захопили польські феодали, ними ж з 1388 р. була поневолена західна частина Волині, а східна опинилася під владою Литви. Після Люблінської унії 1569 р. під владу Польської Корони підпала вся Волинь, Поділля, Подніпров'я. На початку XVIII ст. українське Закарпаття разом з Угорщиною поневолила Австрія, а наприкінці цього ж століття всю південну частину західноукраїнських земель захопила Австрійська монархія, яка зберегла тут панівне становище польських, угорських та румунських феодалів.

У межах різних природно-географічних зон західноукраїнського регіону (волинсько-подільської, підкарпатської, карпатської і закарпатської) виділяється кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що мають виразні локальні особливості культурно-побутових традицій: Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття. Ці етнографічні райони переважно збігаються з ареалами групування локальних діалектно-говіркових рис української народної мови.

Волинь охоплює басейн верхів'я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу — південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобережне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногенетичного й етнокультурного поглядів однорідне зі суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі, її українське населення після Другої світової війни було насильно депортоване з рідної землі.

Етнографічна Волинь (в минулому її територія повністю або частково входила до таких адміністративних утворень, як Волинське воєводство — XVI—XVIII ст., 20—30 pp. XX ст.; Волинське намісництво — кінець XVIII ст., до 1796 p.; Волинська губернія — 1796—1925 pp.). Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Житомирська, Хмельницька області в наш час здебільшого територіально збігаються з давньоруською історичною областю Волинська земля без її північної зони — Західного Полісся. Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії походження цієї назви.

В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х—ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир, Кременець, Житомир та ін. Вона була одним з головних регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом — тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. У новітній історії на Волині виникли перші формування Української Повстанської Армії (УПА).

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно зі солом'яним дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні візерунки червоного або лише білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, багатих на традиційну пісенність. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня.

Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я. Він охоплює більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні — частину Чернівецької, на заході — частини Івано-Франківської та Львівської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське.

Назва Поділля зустрічається у писемних джерелах середини XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назва Пониззя чи Русь долішня — очевидно, у порівнянні з гірською Руссю, або Карпатською. Згодом ця назва фігурувала аж до ХІХ — початку XX ст. у різних документах і літературних творах як визначення географічно-територіальної одиниці української землі. Наприклад, про події в кінці XIV — першій половині XV ст. розповідала "Повість о Подольской землі" із Супральського літопису. Б. Хмельницький у промові на раді старшин у Чигирині 1657 р. зазначав, що йому вдалося визволити з-під шляхетського ярма Волинь, Покуття, Поділля та Полісся. Відповідно давнє і побутування похідного від назви цього краю найменування його жителів — подоляни, подоляки.

Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-української державності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодальна Литва. Згодом спочатку Західне (1430), а після Люблінської унії (1569) і Східне Поділля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля окуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії. За етнографічними параметрами Поділля — один з найколоритніших і найсвоєрідніших районів України. "Красо України, Подолля", писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не лише неповторну красу його природи, а й багатство і розмаїття традиційної культури його жителів — все те, чим вони доповнили і примножили навколишні природні блага: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї та обряди з багатьма елементами архаїки, чарівну пісню, самобутнє народне мистецтво тощо. Поділля є головним ареалом поширення такого яскравого явища української весняної обрядової пісенності, як гаївки (гаїлки).

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хліборобства, яке здавен було основним заняттям жителів Поділля і надало своєрідного характеру їхній традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, яке корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призьба, підведена червоною глиною, внутрішня обстановка, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.

Традиційне вбрання подолян вирізняється різноманітністю локальних варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з суцільно вишитими рукавами і неповторною кольоровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка вовняної тканини. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, бекеші, свити, куртки тощо.

Самобутність притаманна подільським ткацьким виробам, килимарству з рослинним і геометричним орнаментом, широким асортиментом традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін.

Своєрідним західним продовженням подільського етнографічного ареалу, що входить у зону Прикарпаття, є Опілля. Це поняття більш відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначається територія північно-західної частини Подільської височини у межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. З етнографічного погляду ця територія вивчена досі дуже слабо, хоч уже сам її простір, розміщення між Волинню та Прикарпаттям становлять чималий науково-пізнавальний, зокрема історико-етнографічний інтерес.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів і в південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Стабільний контингент аборигенного населення зберігався і в часи польського й австрійського панування, супроводжуваного впродовж багатьох століть всілякими дискримінаційними заходами стосовно українців і посиленою колонізацією цього краю переселенцями з інших країн, засновуванням і стимулюванням польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак корінний український народ стійко оберігав і захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, побутові традиції. Давньою є і народна назва жителів цього краю — "опіляни", "ополюхи".

Вже навіть на основі наявних відомостей з етнографії, народного мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров'я та деяких інших) можна говорити про Опілля як про певний локальний етнографічний район західноукраїнського краю, що охоплює територію центральної Львівщини, в басейнах верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжні райони західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобережне Подністров'я). У південно-західній частині Опілля з етнографічного погляду переходить у наддністрянське жидачівсько-самбірське Підгір'я, а на заході — в перемисько-яворівське Надсяння, які за характером традиційно-побутової культури є своєрідними етнографічними підрайонами Прикарпаття.

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покуття. Ця давня назва трапляється вже у джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На мапі України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як "Ukrainnae pars quae Pocutia vulgo dieitur" — частина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут — як найменування землі "в кутах", утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) — подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів неоднакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної низинної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважається Дністер, південною — гори, південно-східною — кордон з Буковиною. Певні розходження стосуються лише окреслення західної межі. Із врахуванням даних мовознавства й етнографії її визначають річками Бистриця і Бистриця-Солотвинська на північному заході та суміжною Гуцульщиною на південному заході. Це сучасні Городенківський, Коломийський, Снятинський, Тлумацький, північно-східна смуга Богородчанського, Надвірнянського, Косівського районів Івано-Франківської області.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 p. — шляхетською Польщею; її жителі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772—1918 pp. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) монархії.

Ще одним підрайоном Прикарпаття є Українська Буковина. Цією назвою історично визначається південно-східна частина західноукраїнської землі, політико-адміністративна одиниця, що переважно просторово збігається зі серединною частиною сучасної Чернівецької області. З етнографічного погляду, тут маємо продовження у суміжних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів. Певна особливість полягає в тому, що на стиках цих ареалів склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це простежується в різних ділянках матеріальної та духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки, фольклору, про які докладніше йдеться в наступних розділах.

Яскравою етнографічною своєрідністю вирізняється карпатська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на три історико-етнографічні райони: Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину. На відміну від попередніх випадків, коли локальна назва населення того чи іншого регіону (слобожанці, полтавці, подоляни, поліщуки та ін.) є похідною від найменування останнього, тут навпаки: назва району походить від найменування етнографічної групи: гуцули, бойки, лемки. Останні — давнішого походження, а похідні від них — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина — поняття, введені у науковий обіг другої половини ХІХ — початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.

Гуцульщина. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим твором, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.).

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.

Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі до кінця не вияснене. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати — кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули.

Головна роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів належало тваринництву, зокрема відгінному, з перевагою вівчарства в його структурі. .

Розпорошене розміщення садиб ("оседків") і не лише в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній вид двору із замкнутою за периметром системою будівель — гражда.

Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра.

Допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів.

З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- і коренеплетіння.

Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці та Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті, на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну й Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати південні схили Карпат у Закарпатті. Окреслена територія охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.

Назва бойки зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст. Її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойє (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їйбогу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що ця назва походить від антропоніма бойко.

Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер.

Бойки здавна були землеробами. В тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси, орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопродукти.

Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приділяли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та ін. Цінні колекції етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства НАН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю у Львівському музеї народної архітектури і побуту.

Лемківщина — найдалі висунутий на захід історичний край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржави — на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками, або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить тепер до України (частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області), основна ж частина — вся північна Лемківщина — до Польщі, а південно-східна — Пряшівщина — до Словаччини.

Назву лемки подають джерела з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні лише, тільки). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті.

Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприятливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для хліборобства. Землеробство було основним на Лемківщині У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова.

Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча сорочка ("чахлик"), чоловіча з розрізом на плечах ("опліча"), спідниці ("фартухи") — для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок — з чорної, запаски в дрібні зборки ("збиранки"), вузькі чоловічі штани, синя камізелька ("катанка", сердаки з білої вовни ("гуня"), коричнева сукняна куртка — "гунька", довга прямоспинна чуга ("чуганя") з великим коміром, оздобленим довгими китицями ("свічками"). Взуттям слугували шкіряні постоли ("кербці") або чоботи.

Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Підгірська й низовинна частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків характерна тим, що тут поряд з українцями значно густіше, ніж у гірській частині, проживають розсіяно і компактними групами представники сусідніх етносів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани.

В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові поєдуються різні взаємовпливи. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко простежується субстрат етнокультурної єдності та спільності закарпатських українців (або, як вони називали себе ще в недавньому минулому, — русинів) з основним материком українського народу.

Все це характеризує українське Закарпаття не як етнографічно однорідний район, а як ареал, край, на порівняно невеликій території якого є різні етнографічні й етнічні традиційно-побутові реалії та культурні взаємовпливи, зумовлені об'єктивними природними, багатовіковими політичними й економічними умовами його історичного буття. Це і становить етнографічну специфіку цього краю.

27.Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г. Боплана.

З XV—XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опорою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу. Здійснюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всілякими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні культурно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, особливо на витіснення її національних складових професійно-урбанізованими елементами.

Загалом, за матеріалами другої половини ХІХ — початку XX ст., південноукраїнський етнографічний район вирізняється реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. За локалізацією її певних особливостей тут, можна виділити п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побозький, а такод Буджак і Таврію. Традиційно-побутова культура цього етнографічного району України ще більшою мірою, ніж на Слобожанщині, позначена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її новітніх послідовників — московсько-більшовицьких асиміляторів.

28.Зарубіжні українці

Закордонний українець — особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України. (Закон України від 04.03.2004 № 1582-IV «Про правовий статус закордонних українців»).