25.Центрально-Східний регіон

Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київська, крім північної частини, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), південно-східні райони Житомирської, східні Вінницької та північні райони Автономної Республіки Крим.

У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Південна степова частина.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпропетровської областей) — один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя інтенсивного процесу формування русько-українського етносу. Переважно це територія розселення в минулому східнослов'янського племені полян.

Основні галузі господарства — землеробство і скотарство з їх винятково багатою агрокультурою і різноманітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До ХІХ — початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, давні ознаки планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита додільна уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII—XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Правобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення — слободи або поселення на "слободах".

З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з інших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв, створювалися з місцевого населення й українських переселенців козацькі слобідські полки.

Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани.

Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г. Боплана.

З XV—XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опорою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу. Здійснюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всілякими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, особливо на витіснення її національних складових професійно-урбанізованими елементами.

Загалом, за матеріалами другої половини ХІХ — початку XX ст., південноукраїнський етнографічний район вирізняється реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. За локалізацією її певних особливостей тут, можна виділити п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побозький, а такод Буджак і Таврію. Традиційно-побутова культура цього етнографічного району України ще більшою мірою, ніж на Слобожанщині, позначена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її новітніх послідовників — московсько-більшовицьких асиміляторів.