11. Імперські репресивні заходи щодо української мови у другій пол. Хіх – на поч. Хх ст. Та протидія їм з боку української культурної еліти.

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою[14], а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II[15][16], після скасування гетьманства і зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України[17], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину у друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. введено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов`янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.

Поширення української, російської та інших мов на теперішній території України в 1897-1910 роках

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури[18], а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено[19] [20][21]. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість[22][23] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри[24][25][26][27], куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

На початку XIX ст. український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшо селянство, яке зберігало рідну мову і культуру.

Вже у 1816 р. у Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Тут же у 1818 р. засновується дяко-учительська школа при підтримці видатного діяча уніатської церкви Михайла Левицького. М. Левицький став першим греко-католицьким митрополитом Галичини – українцем.

В 20-х рр. широко розгортається робота по науковому дослідженню мови, написанню української граматики і словників. Її результатом були філологічні праці Івана Могильницького і шеститомний словник Івана Лаврівського.

У 1822-1823 рр. в двох випусках альманаху “Львівський пілігрім” вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні Карла Гюнтера і Дениса Зубрицького.

На початку 1830-х у львові створюється напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне обєднання “Руська трійця”, до якого ввійшли М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Члени гуртка перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літераторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти народний дух, просвітити народ.

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ “Русалка Дністровая” – збірник літературних, фолькльорних праць членів “Руської трійці”. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правописом, цивільним шрифтом.

Три ідеї пронизують збірку:

• визнання єдності українського народу

• уславлення народних ватажків повстань

• пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

Суспільний рух в Галичини в другій половиніXIX ст.

Після втрати віри частиною галицької інтелігенції в добру волю австрійського уряду вона підпадає під вплив ідей російського професора М. Погодіна, які пропагував історик Д. Зубрицький. Основна ідея: злиття українців, білорусів та росіян в єдине політичне ціле під егідою Росії. Представників цього напрямку в Галичині стали називати “москвофілами”. Вони не визнавали існування окремого українського народу, виступали за “єдину російську народність від Карпат до Камчатки”.

Росія підтримувала їх діяльність не лише ідеологічно, а й матеріально. Москвофіли для Росії були “п'ятою колоною”. Значною підтримкою населення не користувались.

На початку 60-х рр. в Галичині зароджується ліберальний український національний рух – народовці. Він об'єднував середні шари населення: студентів, священиків, частину інтелігенції, яка не примкнула до москвофілів. Очолив народовців Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича). За їх участю у Львові виходила ціла низка українських газет – “Вечерниці”, “Мета”, “Нива” та інші. Саме завдяки зусиллям народовців стало можливим у 1868 р. заснування і діяльність “Просвіти”. З часом, зміцнівши, “Просвіта” стала займатися не тільки культурницькою діяльністю, а й розвитком кооперативного руху.

На рубежі 70-80-х рр. народовці включаються в політичне життя. У 1885 р. створюють свій політичний орган – Народну раду, яка висунула вимогу про автономію в межах Австро-Угорщини.

Також завдяки народовцям було створене Наукове Товариство ім. Шевченка – перший науковий заклад в обох українах. У 1894 р. М. Грушевський, переїхавши з Києва до Львова, зайняв посаду професора Львівського університету. Він і очолив Товариство, об'єднавши навколо нього майже всіх провідних західно і східноукраїнських вчених.

В середині 70-х рр. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка з упередженням відносилась як до москвофілів, так і до народовців. Під впливом М. Драгоманова молодь захопилася ідеями соціалізму, пропагувала революційні методи боротьби. Так з'явилася радикальна течія в суспільно-політичному русі. В 70-80-х рр. радикали видавали часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, вели пропагандистську роботу серед селян і робітників. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

ПОЛІТИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії.

Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, створена у Львові у 1890 р. І. Франком та М. Павликом.

У 1899 р. народовці на чолі з К. Левицьким утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М. Грушевський та І. Франко.

У цьому ж році створюється Українська соціал-демократична партія, яка стояла на позиціях марксизму.

українців, значних успіхів досягла українська освіта і культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

УКРАЇНЦІ У ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКОМУ ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні демократи 60-х рр.).

? На 70-80-ті рр. припадає діяльність, так званих, революційних народників. Програма їх організації “Народна воля”, створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, народну власність на землю і фабрики. Основою нового суспільства повинна була стати селянська община.

Народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (“ходіння в народ” 1874 р.), але народ не відгукнувся.

В Україні: гурток “Чайківців” (1872-1874 рр., Київ), “Київська комуна” (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві.

У 80-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Розкол у 1879 р.:

- поміркована течія (“Чорний переділ”, мирне вростання Росії в соціалізм);

- радикальна течія (“Народна воля”, зосереджується на політичному терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II)

У відповідь уряд посилив репресії і розгромив народницькі групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов).

?Соціал-демократичний рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти – М. Зібер, С. Подолинський.

У 80-90-х рр. в Україні марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації.

На I з'їзді РСДРП у Мінську в 1898 р. із 9 делегатів 4 представляли соціал-демократів України.

? На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався ліберальний рух. Ліберали відстоювали ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські революційні організації відштовхували учасників українського визвольного руху нехтуванням інтересами українського народу.