6.Протоукраїнський і давньоукраїнський періоди в історії мови.

«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики

давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах.

Перший етап – формування української мови (VII ст. – прибл. 1125 р. / 1150 р.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.

Найголовніші процеси:

перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголосом, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] > [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом’якшенням приголосних перед [e] ([іе] тобто ?), переходом [e] > [ia] тощо.

останньою зміною такого характеру був перехід [?] > [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом’якшення сусідніх складів ([kon?ьsk?j] > [kon?ьs?k?j] > [kon?ьs?k?ij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.

У перший період розвитку української мови з’явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов’янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом’якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов’янських мовах ([x] пом’якшувався «лише» до [s?], а не до [??] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t?s], [d?z] перед [v], за яким ішов [e] (зараз квіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [l?] і [n?] не перетворювався на [??], як у староцерковнослов’янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [e], пом’якшення приголосних перед [e] > [ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [ia] > [а] попередній голосний залишався пом’якшеним вже всупереч цьому правилу.

Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов’янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі / короткі) – це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [e], [o] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 1050 – 1150 р.р.; у зв’язну з занепадом єрів з’явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : O, [е] : O, [?] : O, [і] : O, [o•] : [о] та [е•] : [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосу, «розщепленні» [ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов’янського складу; заміна складних голосних простими ([еа] > [е], [о]; [оa] > [о]; [оa] > [а]) або дифтонгами ([еa] > [іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [l?] і [n?] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [r?].

Другий етап – період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах)

виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів.

Модифікації скупчень приголосних з початку XIV ст.:

поява подовжених м’яких приголосних замість звукосполучення приголосний + [j] (потвєржиннє «підтвердження») у XV ст.,

поява вставних голосних у складах «з двома верхів’ями звучності» (?блъко > ?блыко),

випадіння окремих приголосних зі сполучень приголосних (земльніими > земьныи, з?мныхъ),

поява протетичних приголосних, зникнення таким чином складів з одного голосного звуку (Анна > Ганъна, овес > вівса).

Інші фонетичні зміни приголосних:

Ствердіння губних наприкінці складу (cьrkъvь > cerkov’ > церква).

Перехід [ja] > [je] у деяких діалектах (десятий > десет).

Ствердіння середньопіднебіних приголосних (щыт > зараз «щит»).

Перехід [l] > [w] після [o] (вълкъ > волкъ > вовк)

Фонологічні зміни часто відбувалися на межі морфем:

приголосні в кінці складу ставали дзвінкими (давньоукраїнське besреcьnъ > ранньосередньоукраїнське bezpecnyj),

подвоєння приголосних стало показником межі морфем (беззyбий, грyддя),

вставні голосні [е] та [о] поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування [е] та [о], що утворилися на місці єрів (ogn’ь > огонь).

Скорочення кількості голосних, спрощення системи вокалізму до 6 голосних (і — у — е — а — о — и):

злиття звуків [?] та [і] у звук [?],

перехід [e] (що утворився з [e]) > [i]: в?т?зєва > витязю (початок інновації з Буковини, Покуття, Закарпаття),

перехід [о•] > [u2] (покои > покоуи «мир, спокій»), а в XVI ст. перехід [?u•] > [i]. Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Звукозміни відбувалися незалежно від наголосу.