
- •1. Поняття та завдання адвокатури в суспільстві.
- •2. Свобода адвокатської професії – гарант забезпечення прав і свобод.
- •3. Законодавство про адвокатську діяльність.
- •4. Зародження адвокатської професії в зарубіжних країнах.
- •5. Зародження адвокатської професії в Україні.
- •6. Формування адвокатури на Україні у хіv- хvі ст.Ст. Судовий захист за Литовськими статутами.
- •7. Регулювання адвокатської діяльності в проекті кодексу “Права за якими судиться малоросійський народ”.
- •8. Запровадження адвокатури як самостійного правового інституту в результаті судової реформи 1864р. Присяжні та приватні повірені.
- •9. Захист на Україні в перші роки Радянської влади.
- •10. Правове оформлення інституту адвокатури за положеннями про адвокатуру урср 1922р.
- •11. Перехід на колективні форми праці захисників у кінці 20-х – середині 30-х років
- •12. Положення про адвокатуру срср 1939р.
- •13. Організація адвокатської діяльності за Положеннями про адвокатуру урср 1962р.
- •14. Положення про адвокатуру урср 1980р.
- •15. Поняття та завдання адвокатури в Україні.
- •16. Принципи діяльності адвокатури.
- •17. Спілки та асоціації адвокатів.
- •18. Взаємовідносини адвокатури з органами виконавчої та судової влади.
- •19. Організаційні форми діяльності адвокатури.
- •20. Вимоги, що пред’являються до осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю. Вимоги до помічника адвоката.
- •21. Види адвокатської діяльності.
- •22. Професійні права адвоката.
- •23. Професійні обов’язки адвоката.
- •24. Поняття адвокатської таємниці.
- •25. Гарантії адвокатської діяльності.
- •26. Порядок оплати праці адвоката та його помічника.
- •27. Регіональні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури.
- •28. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.
- •29. Дисциплинарна відповідальність адвоката.
- •30. Припинення адвокатської діяльності.
- •31. Значення правил адвокатської етики.
- •32. Дія правил адвокатської етики за предметом, у часі та за колом осіб.
- •33. Принципи адвокатської етики.
- •34. Відносини адвоката з клієнтом.
- •35. Відносини адвоката з державними органами – судом та іншими учасниками процесу.
- •36. Відносини між адвокатами.
- •37. Етичні норми громадської наукової та публіцистичної діяльності адвоката.
- •38. Відповідальність за порушення правил адвокатської етики.
- •Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах
8. Запровадження адвокатури як самостійного правового інституту в результаті судової реформи 1864р. Присяжні та приватні повірені.
Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х років ХІХ століття судової реформи в царській Росії. Свій правий статус інститут адвокатури дістав за “Судовими статутами” затвердженими 20 листопада 1864 року. Згідно цих статутів адвокатура поділялася на дві категорії:
присяжних повірених;
приватних повірених.
Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.
Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.
На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.
Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.
Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.
Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.
Українська адвокатура того часу відрізнялася передовими, демократичними принципами своєї організації. 1874 року з’явилося розпорядження про тимчасове припинення функцій рад присяжних повірених з передачею їх повноважень окружним судом. В цьому ж році Міністру юстиції надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнав негідними.
В такому стані адвокатура проіснувала до 4 січня 1918 року – до прийняття Народним Секретаріатом України постанови “Про введення народного суду”, якого скасувались всі судові установи, що діяли доти, а також інститут присяжної і приватної адвокатури.