10. Архітектура:

З глибини віків від своїх предків, стародавніх русичів, успадкували українські майстри чудове мистецтво дерев'яних споруд, різьблення

по каменю, мурування цегли. Тисячолітні традиції жили і живуть ще й до наших днів в українській народній архітектурі, а в мурованій вони змінюються відповідно до розвитку світової архітектури. Архітектори того часу, спираючись на національні традиції, зводили неповторні будови,

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

Розбудова міст в Київській Русі найактивніше проходить у другій половині І тис. н. е. Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах. Зручними для оборони були миси, що утворювалися при злитті річок, здебільшого саме на них і будувалися "дитинці", що становили ядро давньоруського міста.

Великі міста переважно складалися з трьох частин — "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць — "посади", "кінці". Дитинець — найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами

Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такого, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу в Києві. З часом кількість споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки, наприклад, забудова "міста Ярослава" у Києві.

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Особливістю валів Білгорода та інших фортечних укріплень часів Володимира (вали Переяслава-Хмельницького 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) було те, що зовнішній укіс утворювався кладкою з сирцевої цегли з дерев'яними конструкціями. У XI ст. зовнішні укоси валів укріплювалися дерев'яними зрубами, на кшталт укріплення Києва у 1037 р. за Ярослава Мудрого. Київ захищали фортеці — Бишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев (Васильків) з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра.

Отже, давньоруські укріплення робилися переважно з дерева і землі. В подальшому такий метод, поширився в східних областях України та Подніпров'я, де не ззвжди можна було дістати каміння.

Найвизначнішим новим явищем в архітектурі Київської Русі було виникнення і подальший розвиток кам'яного монументального будівництва. У X ст. Київська Русь владно входить у процес світової архітектури і надалі розвивається в її контексті, не втрачаючи притаманних їй особливостей, що значно вирізняє її з-поміж архітектури інших країн Європи. Це стало, можливим завдяки тому, що до X ст. Київська Русь вже мала сталі уявлення про красу архітектурних споруд, а її міста розбудовувалися з.а системою живописних композицій. Нова держава потребувала нових типів споруд — палаців та церков.

Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників.

Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).

З каменю зводилися фундаменти, Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.

Біля Десятинної церкви археологічними дослідженнями відкриті залишки кількох споруд, які вважають рештками князівського палацу

Першим християнським кам'яним храмом в Київській Русі була Десятинна церква, споруджена у 989—996 рр. Характер її мурування та пропорції плану, безперечно, підтверджують участь візантійських майстрів, про що свідчить літопис 4. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого, а зруйновано татарами у 1240 р. До наших днів споруда не дійшла. Однак завдяки археологічним дослідженням можна визначити її типологічні й конструктивні риси.

В основу плану церкви покладено канонічний для середньовізантійської архітектури хрестовобаневий тип тринавного триапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями.

Будівельну діяльність Володимира Святославича продовжував його син; тмутороканський (згодом — чернігівський) князь Мстислав.

За часів Ярослава Мудрого розпочинається другий стильовий етап архітектури Київської Русі. Після смерті Мстислава (1036 р.) він у 1037 р. розпочав будівництво в Києві "Града великого", до ансамблю якого входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі й інші кам'яні церкви

Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві.

6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, с. 180.

Софійський собор був "митрополією руською", головним собором держави, композиційним центром її столиці. У його архітектурі запрограмована ідея новаторства, як то було за Юстиніана при будівництві Софійського собору в Константинополі.

Перед зодчими постало складне завдання. Для того, щоб його розв'язати, зодчим бракувало прикладів вже Існуючої у Візантії архітектури. Тому вони звертаються до місцевих традицій.

У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.

Композиція собору має чіткий об'ємний характер. Власне кажучи, він не має головного фасаду, але однаково урочисто сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, живописно завершують об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також спадом напівциркульних кріплень над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом у подальшому стає важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору приділено мозаїкам та фресковому розпису, які багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стінки, стовпи собору. Блискуче золоте тло, барвисті зображення і орнаменти мозаїк, м'які тони фрескового розпису з його глибоко темно-синіми фонами та світлою гамою колориту, що дуже виразно підкреслюють пластику стін, разом з мармуровими та шиферними різними деталями і різнокольоровим килимом мозаїчної підлоги справляли винятковий художній ефект. Майстерністю свого виконання, масштабами та силою художньої виразності мозаїки та фрески Софійського собору Києва є визначним явищем у світовому мистецтві.

Саме спорудженням Софійського собору в Києві закінчується стильовий етап архітектури Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Остаточно формується майстерність давньоруських зодчих, а Київ залишається головним центром архітектурної діяльності всієї держави. Зазначимо, що у X і особливо у XI ст. відбувається піднесення в архітектурі багатьох країн Європи і Азії. Саме за цих часів, як і в майбутньому, архітектура Київської Русі розвивалася в контексті світового архітектурного процесу