9. Літературні мови Київської Русі (в.В.Німчук)

Як зазначалося, багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов'яни XI—XIII ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов'янську (церковнослов'янську) чи обидві разом.

Давньоруська писемно-літературна мова.визнають наявність у давній Східній Славії двох писемно-літературних мов: 1) давньоруської, що сформувалася в Київській Русі на ґрунті живого мовлення при взаємодії із старослов'янською, і 2) принесеної з півдня Слов'янщини старослов'янської мови, яка під впливом місцевого мовлення набула виразних східнослов'янських рис, тобто старослов'янської мови давньоруської редакції.

Давньоруська літературна мова мала широку сферу функціонування. Вона була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцеляріях удільних князів, нею писалися різного роду документи-грамоти: постановчі, дарчі, продажеві, купчі, духовні (заповітові), розподільчі та ін., велося міжкнязівське офіційне та приватне листування, робилися офіційні написи на речах. Безсумнівно, нею велося судочинство. Давньоруською мовою написане зведення законів Київської Русі — вже згадувана "Руська Правда" (з'явилася в XI ст., доповнена на початку XIII ст.). Варто зазначити, що, дослідивши найдавніший список (1282 р.) "Руської Правди", Ю. Ф. Нею велося центральне та регіональні літописання. Найвидатнішими зразками літописного стилю давньоруської мови з півдня держави є "Повість минулих літ" — київське зведення початку XII ст. (перша редакція близько 1113 р,, пов'язана з іменем Нестора, не збереглася; друга редакція належить ігуменові Видубицького монастиря в Києві й дійшла в складі Лаврентіївського літопису 1377 р.), Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. (обидва збереглися в списку близько 1425 р. Іпатіївського літопису).

Давньоруською мовою творилася паломницька проза. Опис подорожі до Палестини ченця з Чернігівщини Данила, відомий під назвою "Житьє и хоженьє Данила Русьскыя земли игумена", хоч і насичений старослов'янськими елементами, зокрема цитатами із Святого Письма, може бути прилічений до творів, скомпонованих саме цією мовою. Він насичений живомовною лексикою, синтаксичними конструкціями тощо.

Старослов'янська (церковнослов'янська) мова. У церковній сфері, насамперед у богослужінні, в Русі XI— XIII ст. панівною була старослов'янська мова. Як відомо, творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин), а старослов'янської мови — Кирило та його брат Мефодій. Родом вони були з м. Солунь (Салоніки в Греції) і перші переклади богослужбових текстів здійснили з грецької на мову слов'ян околиць цього міста. Запрошені в 862— 863 рр. до князівства Велика Моравія, вони продовжували тут перекладацьку роботу разом із своїми учнями.

Після офіційного введення християнства як державної релігії в Київській Русі книги, необхідні для церковних відправ, обрядів, — Євангеліє, Апостол, Псалтир, Служебник, а також Мінея — поширюються повсюдно. Перші примірники цих старослов'янських книг на Русь привезено з Болгарського царства, яке переживало тоді добу свого піднесення. Імовірно, що з Болгарії та Македонії прийшла частина нижчого духівництва. Як уже зазначалося, старослов'янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні, її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури {вживання її санкціонував римський папа Адріан II та його наступники). Авторитет старослов'янської писемності був освячений іменами її творців — просвітителів Кирила та Мефодія. Вона вже мала понад столітню традицію. Старослов'янська мова була близькою й загалом зрозумілою східним слов'янам. Історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янської писемності на Русі розпочався за часів завоювання Болгарії Візантією і найбільшого розквіту Київської держави. Подібно до того як Болгарія прийняла естафету слов'янської писемності після вигнання з Моравії учнів Кирила й Мефодія, так і Київська Русь прийняла естафету розвитку слов'янської культури від Болгарії.

Отже, в Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала потреби християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та давньоруська, що функціонувала в світських колах (юридичні акти, листування офіційне та приватне, літописи, художня література). Ф. П. Філій запропонував таку схему літературного білінгвізму в Київській Русі: 1) церковнослов'янська мова двох типів: а) власне церковнослов'янська мова богослужбової та близької до неї літератури, б) слов'яноруська мова — мова ориґінальних творів вітчизняних письменників; 2) давньоруська мова двох типів:а) мова ділового письменства й приватного листування, б) мова "повіствувальної" літератури (різних жанрів). Таку дихотомію вчений мотивує різним співвідношенням південнослов'янських і східнослов'янських елементів у типах старослов'янської і давньоруської мов 33. Поділ давньоруської мови на два типи можливий, але не обов'язковий, тому що між мовою юридичних документів і мовою творів інших сфер немає докорінної відмінності.