44.Видавнича справа,преса, театральне мистецтво в 20-х рр. ХХст.

Кінець XIX — початок XX століття для .українського друкованого слова видався дуже важким. Усе ще не втратили своєї сили горезвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), за якими не дозволялося не лише друкувати книги українською мовою, а й ввозити їх з-за кордону. Розпорядженням Головного управління у справах друку 1889 року заборонялось брати на розгляд рукописи українських творів, як¬що ті мали якісь відхилення від правил російського правопису. У 1892 році видається нова постанова.А розпорядженням 1895 року їх було поширено навіть на дитячі книжки.Революційні події 1905 року принесли послаблення цензурних заборон. У 1906 році було здобуто офіційний дозвіл на вживання власного фонетичного правопису. Скасовувалось одне з найтяжчих обмежень, що спотворювало українську мову. Це відкрило нові перспективи для згуртування і культурного виховання нації. кількість книг, надрукованих рідною мовою, одразу зросла.

Новий період розвитку української книжки почався у 1917 році. Поштовхом для цього стали революційні події в Російській імперії, зокрема утворення Української Центральної Ради (УЦР)та проголошення Української Народної Республіки (УНР).Уже з перших днів існування УЦР приділяла увагу створенню видавництв і друкарень, налагодженню книговидавничої та бібліотечної справи. Адже до її складу входили високоосвічені люди, які розуміли, що без розвитку українського книговидання неможливий поступ і національне відродження народу.

Були скасовані всі заборони царського уряду і надавалися рівні права і можливості у матеріальному та культурному розвитку не лише українцям, а й усім іншим націям і народностям, які мешкали на території України, про що було зазначено у постанові УЦР від 1 грудня 1917 року.

Наприкінці 1917 року засновуються державні органи керівництва книговидавничою справою. Чимало приватних видавництв отримували від уряду безвідсоткові позики, що сприяло активізації їх діяльності. Зважаючи на це, окрім поновлення або посилення роботи старих видавничих осередків утворилися нові видавництва з'явилося багато приватних друкарень, зокрема М. Грушевського, М. Грінченкової, В. Резніченка тощо.

Окрім українських, існували видавництва, що друкували книжки російською, єврейською, польською та іншими мовами. Найбільше уваги приділялося виданню українських підручників.

Значне місце серед видавничого репертуару належало красному письменству. Були видані твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Франка, М. Коцюбинського та інших, а також закордонних авторів у перекладі українською мовою. Поліграфічне оформлення більшості видань було на низькому рівні. У цілому ж, початок Української революції характеризувався книжковим бумом, Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М.Старицький і П.Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Л.Курбас, що заснував „Березіль” – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М.Кулішем, Л.Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика.У галузі музичного мистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М.Леонтович, Я.Степовий, К.Стеценко. Композитори і педагоги Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, М.Вериківський, В.Косенко, С.Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу „Думка”, що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. „Думка” активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й за кордоном.

У 1925–26рр. створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928–29рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державний симфонічний оркестр.

Новий вид мистецтва – кіно – швидко поширилося і набуло популярності в Україні. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни.

У 20–30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р.– Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О.Довженко (1894–1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями („Сумка дипкур’єра”, „Звенигора”, „Щорс”, „Арсенал”, „Земля” та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О.Довженка став фільм „Звенигора” (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було введено епічну, філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов’язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О.Довженка „Земля” (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.