39. Особл. Розвитку укр.. Культурного процесу в умовах боротьби проти самодержавства

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тенденція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національне-демократичного напрямків. У період становлення промислового капіталізму Україна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких конче не вистачало на заводах та фабриках, що відкривалися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з призначенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. Професори Київського університету П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спробу через школи вести революційну пропаганду. В Україні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською мовою. Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р. були закриті.

Згідно з переписом 1897 p., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років.

На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним терміном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.

Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Новоросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого навчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робітників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.

У 1869—1870 pp. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872—1879 pp. було опубліковано в Петербурзі ("Праця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито.

Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомарова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав ґрунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: "Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя", Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересічну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави", він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів.

Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрямку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю "Статистичний опис Київської губернії". Вивчали економічний стан в Україні кафедри політичної економії і статистики Київського, Харківського та Новоросійського університетів, Товариство сільського господарства Південної Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.

Багато уваги приділяється вивченню української мови. мовознавцю О. Потебні, який залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фольклору, М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Спілка та М. Уманець у 90-х роках XIX ст. уклали "Словарь російсько-український", який відіграв позитивну роль у пропаганді української мови. Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрямку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У Карпатському регіоні визначним представником передової української літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянського руху, У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного мистецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був письменник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-кий. Його п'єси "Не судилося", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" правдиво і неупереджено показують життя українського селянства. Талановитим представником в українській драматургії був І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Його п'єси "Бурлака", "Наймичка", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Боруля", що були написані в дусі критичного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп українського народу. Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську старовину, написав оперу "Запорожець за М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", а також унікальний на той час жанр — опери для дітей "Коза Дереза

41.Модерн в Укріїні. Основні риси стилю модерн.

Напочатку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

• збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

• орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").

Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори почасти відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика й театрознавство початку ХХІ ст., спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму.

Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості сценічного мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й довершеності.

По-друге, тодішні молоді театральні сили рішуче висловили вимогу європеїзації української сцени (Л. Курбас, Б. Глаголін, М. Терещенко, Г. Хоткевич, І. Тобілевич, М. Старицька, Й. Стадник, І. Мар’яненко), орієнтації на нові тенденції в усьому світовому театральному процесі. Концепція про “елітарність”, або панськість, театру почала себе відживати, а тому ними більше наголошувалося на потребі всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів, почасти заперечувався реалізм як єдиний метод, а з ним загалом позитивізм та раціоналізм як певні способи мистецького осягнення навколишнього світу та його сценічне відтворення.М. Вороний, С. Єфремов, С. Петлюра, І. Стешенко, Г. Хоткевич, П. Карманський, І. Франко, М. Сумцов, С. Русова, Д. Дорошенко стверджували, що, оскільки український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, тобто в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, як найбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не залишалася покинутою чи занедбаною, бо Україна й досі була аграрною державою у своїй основній частині.

Нарешті, на противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. П’єси таких авторів, як Леся Українка (“Бояриня”), Олександр Олесь (“Над Дніпром”), В. Пачовський (“Сонце Руїни”), М. Сагайдачний (“Тернистий шлях”), І. Савченко (“Самосуд”), овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що в кожній з них розкрито трагізм особистості, але, як зазначив В. Кузьменко, з її “вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу”